В українському суспільстві не надто звикли розуміти самогубців. Чи то вплив релігії, чи то просто усталена думка штовхає нас радше засудити людину, яка вирішила добровільно піти з цього життя. До того ж – війна. Скільки людей помирають, зовсім цього не бажаючи, але мусять, бо захищають країну.
Зрештою, Олег Сенцов, колега Леоніда Кантера, вирішив стати "цвяхом у домовину російської влади", нехай і ціною життя. А тут – успішний режисер, сповнений енергії та планів на майбутнє, бере і ставить велику крапку.
Після звістки про смерть Кантера розійшлися цілі хвилі здогадок. Навіть по тому, як поліція підтвердила факт самогубства, багато людей не вірили. Мовляв, не міг Леонід такого зробити, позаяк багато чого планував і загалом це не схоже на нього.
Мені видається, що цей випадок не повинен стати для нас чимось на кшталт шокуючої новини, яку ще довгий час мусолитимуть просто щоб попліткувати. Самогубства – це величезна проблема, про яку треба говорити. У нас же часто знецінюють причини цього явища, навіть якщо це хвороби. До тієї ж депресії подекуди ставлення як до чогось незначного, надуманого, як до просто поганого настрою, який можна виправити походом у кіно.
Між тим, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, кожні 40 секунд хтось на нашій планеті наважується перервати своє життя. Тобто, поки ви читаєте цей матеріал, з кимось це вже сталося. Люди не так часто звертаються за допомогою, бо їм подекуди просто соромно. Лиш уявіть, через страх насмішок та іронічного ставлення тисячі людей нікому не можуть сказати як їм погано.
Майже рік тому не стало фронтмена гурту "Linkin Park" Честера Беннінгтона. Він повісився у своєму будинку неподалік Лос-Анджелеса. Його вдова Талінда Беннінгтон запостила у Твітер відео, де її чоловік веселиться разом із дітьми, поїдаючи цукерки з огидними смаками. Підпис до цього відео був наступний: "Такий вигляд мала депресія за 36 годин до його смерті. Він любив нас, і ми любили його".
Уся суть була у тому, аби показати, що у депресії немає обличчя або поганого настрою. Її просто не видно. Людина може нічим не виказувати того, що насправді коїться на душі і що вона серйозно думає звести рахунки з життям. Коли ж це обличчя проявиться – буде занадто пізно щось робити.
За цим послідував масштабний флешмоб із назвою #FaceOfDepression, учасники якого ділилися своїми переживаннями і доводили, що не варто мовчати про них, говорити – не соромно. Власне, до цього ж закликав і наш український флешмоб – #янебоюсясказати, де люди писали про насильство, яке довелося пережити. Бо це теж біда для суспільства, коли ми звикли жорстокі побиття вважати чимось, що "не можна виносити з хати".
Є ще одна штука, обговорювати яку ще більш неприпустимо. Часом люди, стоячи перед обличчям хвороб або старості, свідомо обирають не знайомитися ані з одним, ані з іншим. Напевне, найвідомішим прикладом у сьому сенсі є Гантер Томпсон. Американський письменник застрелився на своєму робочому місці, коли йому було 67 років. Передсмертна записка мовила: "футбольний сезон закінчено".
Найближчі люди потім в інтерв'ю та спогадах твердили, що Томпсон звик контролювати усе сам, зокрема і час своєї смерті. Останнім часом у нього було зовсім кепсько зі здоров'ям, попереду чекала старість, яку ця людина, вочевидь, вважала для себе принизливою. Сім'я та друзі Гантера Томпсона настільки поважали його вибір, що навіть виконали його останню волю - розвіяти прах з гармати на спеціальній посмертній вечірці.
У випадку з Леонідом Кантером, напевне, не будемо копатися у причинах такого вибору. Лише згадаю, що його дівчина написала пост у фейсбуку, з якого багато чого стає зрозумілим.
Водночас, вповні можна писати про втрату не лише для його рідних, але і для усієї країни. Він був одним з найкращих українських документалістів, який встиг разом із колегами створити кілька дійсно вартісних і важливих стрічок.
"Війна за свій рахунок" розповідала про людей, які попри усі перешкоди йшли на війну, збирали гроші на зброю та бронежилети, не чекали кроків від держави, а робили їх самі. Це розповідь про тих, хто був і є справді громадянами, які відчувають відповідальність за те, що коїться навколо.
Те ж саме із "Добровольцями Божої чоти", фільмом про кіборгів. Леонід Кантер та його колега Іван Ясній знімали події в аеропорті самі, переживали усі події разом з учасниками і в результаті зробили стрічку, яка безумовно залишиться важливим свідченням подій.
Остання прижиттєва робота Кантера – "Міф" про оперного співака Василя Сліпака, який полишив свою роботу у Франції і приїхав воювати на Донбас. Свого героя автори показали не як карикатурного, одновимірного персонажа, а як складну людину, до вчинку якої можна ставитись геть по-різному.
Ми ж усі, безумовно, втратили режисера, який міг зняти ще багато фільмів, що розповідали б нам, глядачам, про цікавих людей, важливі події, про нашу країну. Напевне, варто йому лиш подякувати за те, що встиг зробити. Ну і, ясна річ, не засуджувати його вибір, бо у кожного він свій. Значно цінніше – побудувати таке суспільство, у якому люди не боятимуться звертатися за допомогою, коли її потребують.