7 червня Державний департамент США запровадив санкції проти офіційних осіб, які несуть відповідальність за ескалацію політичного насильства, нехтування правами людини і знищення основ демократії в Нікарагуа.
До кола осіб, стосовно яких запроваджено санкції, потрапили посадовці національної поліції, представники органів місцевого самоврядування та представники Міністерства охорони здоров'я, зокрема ті, хто "скеровує або контролює насильство щодо цивільних осіб, які використовують свої права мирного зібрання та свободу вираження поглядів".
За інформацією Держдепу США, саме ці чиновники "діяли безкарно по всій країні, в тому числі в Манагуа, Леоні, Естелі та Матагальпі", організуючи напади на протестувальників з боку поліції та парамілітарних загонів.
Цей крок є зовнішньополітичним індикатором того, що політична криза в Нікарагуа досягла небезпечної межі.
Дивлячись на те, що зараз відбувається в Нікарагуа, важко утриматися від паралелей з подіями 1960-70-х. Але варто уникати передчасних аналогій, принаймні, щоб не робити помилкових висновків і хибних прогнозів. Якщо тоді – під час сандиністської герильї 1962-78 і революції 1978-79 - ми мали справу з класичним озброєним повстанським рухом, з усіма притаманними такому руху політичними і тактичними особливостями, який походив з індоктринованого кубинськими та радянськими лівими ідеями молодіжного середовища та спирався на достатньо широкі верстви робітників та провінційного селянства по всій країні. То сьогодні ми бачимо класичний громадянський спротив, рушієм якого є ліберальне студентство, зосереджене у великих містах та середній клас, якому притаманні зовсім інші інструменти протесту – переважно поки що мирного.
Якщо поточні протести переростуть у більш масштабне громадянське протистояння, яке вийде за межі окремих соціальних груп і розповсюдиться країною – тоді нам із сумом доведеться констатувати, що країна занурюється у чергову громадянську війну. І усі збіги одразу стануть невипадковими. Але це буде вже зовсім інша ситуація, і зовсім інший конфлікт
Сьогодні ситуація в Нікарагуа стрімголов долає відстань від кризи до катастрофи.
Через півтора місяці після силового придушення студентських протестів 18-20 квітня 2018 р., в Нікарагуа щосили палає рух опору, спрямований на вигнання президента – героя минулої революції та очільника марксистської Хунти національної реконструкції 1979-85 Хосе Даніеля Ортеги Сааведри.
У Нікарагуа, яка ще донедавна була однією з найбезпечніших країн у Латинській Америці, тепер зовсім небезпечно залишатися на вулиці після настання темряви. Побудовані за останні три тижні протестуючими барикади блокують автомагістралі, спалахують спорадичні сутички між протестувальниками і силовиками із застосуванням зброї, є істотні порушення в русі громадського транспорту, в деяких частинах країни серйозно ускладнили ведення бізнесу. Магазини закриті, а через блокування поліцією та парамілітарними загонами "сандиністів" деяких населених пунктів порушено забезпечення населення продуктами.
Сутички протестуючих з урядом призвели до того, що повсякденне життя, в першу чергу жителів столиці, стає небезпечним, а населення все більше і більше переходить у відкриту і активну опозицію до діючої влади.
За 45 діб, що минули після початку політичного протиборства в середині квітня, щонайменше 113 людей було вбито, понад 1000 поранені, і кілька сотень заарештовані, за даними Нікарагуанського центру з прав людини (cenidh). Також місцеві джерела повідомляють про зникнення десятків активістів. Для шестимільйонної країни така кількість жертв за такий короткій період є без сумніву дуже значною.
У столиці країни Манагуа наростають ознаки масового опору. Вуличні крамарі продають футболки з написами "Нехай ваша мама здається", які є відсиланням до старого гасла сандиністів часів революції і громадянської війни. Також розповсюджені графіті "Держава зробила це", які звинувачують уряд у вбивстві протестувальників. Цієї ж точки зору дотримуються правозахисні організації та Державний Департамент США, в заяві якого провина за насильство покладена на поліцію і контрольовані урядовими чиновниками воєнізовані групи.
У соціальних мережах і месенджерах поширюються заклики до протестних дій, відеоролики про напади на учасників протесту, поради з особистої безпеки під час акцій протестів. Цікавим є інструкція про те, як прикріпити кишенькове люстерко до бейсболки, щоб засліпити снайпера і не дати йому прицілитися. Ця інструкція вже з'являлася в мережах рік тому під час протестів у Венесуелі, однак тоді не набула широкої популярності, сьогодні ж це одне з найбільш широко розповсюджуваних повідомлень.
"На даний момент ми перебуваємо в реально кризовій ситуації з точки зору порушення прав людини", - заявила 5 червня Вільма Нуньєс, президент Нікарагуанського центру з прав людини, яка фіксує випадки загибелі і арештів учасників протестів, а також є колишнім віце-президентом першого верховного суду, скликаного сандиністами в 1979. "Замість того, щоб зупинити насильство після перших протестів, президент Даніель Ортега перетворив протести в криваве побоїще", - стверджує вона.
Правозахисники також повідомляють, що лікарні відмовляються лікувати постраждалих протестуючих, навіть якщо вони приходять з вогнепальними пораненнями, посилаючись на наказ міністерства охорони здоров'я. А деякі затримані під час акцій студенти університетів були звільнені з в'язниць з ознаками жорстокого побиття. При цьому уряд заперечує відповідальність за вбивства, звинувачує злочинні групи і характеризує протестуючих як "представників праворадикальних банд".
Щодня сотні матерів збираються під стінами в'язниці Ель-Чіпо в Манагуа з фотографіями своїх близьких, чекаючи на будь-які звістки про їхню долю. Матері не мають інформації про своїх дітей кілька тижнів, і вважають, що вони перебувають у в'язниці, яка відома як місце, де права диктатура Анастасіо Сомоси катувала ув'язнених ще в 1960-70-х.
В інтерв'ю місцевій газеті родичка одного із затриманих сказала: "Для нас, як матерів, неймовірно сумно бачити те, що ми бачили за останні кілька тижнів. Ми пережили дві війни, але нічого подібного ми ще не бачили; це катастрофа".
Поліція в більшості випадків посилається на те, що заарештовані є членами вуличних банд і організованих злочинних угруповань, що обурює родичів.
За даними правозахисників, більшість вбивств було скоєно озброєними членами воєнізованих формувань, підконтрольних уряду. Збройні групи нападали на демонстрантів, а також здійснювали напади на лікарні, куди зверталися поранені. Населення пов'язує керівництво збройними формуваннями з президентом Ортегою і його дружиною, та за сумісництвом віце-президентом країни, Росаріо Мурільо. "Ми шукаємо справедливості", - заявляють родичі жертв. - "Ми хочемо, щоб смерті наших близьких не залишилися безкарними. Ми знаємо, хто є вбивцями, і хто стоїть за вбивцями. Ми вважаємо, що єдиним способом домогтися справедливості є те, щоб президент залишив владу".
Однак, незважаючи на такі суспільні настрої і зростаючі заворушення, відставка президента Ортеги на думку більшості спостерігачів не видається можливою. Один з провідних лідерів марксистської сандиністської революції, якій скинув диктатуру Сомоси в 1979, Ортега правив країною до 1990, допоки він не програв вибори. У 2007 він повернувся на свій пост, і з тих пір радикально зміцнив свої повноваження і суттєво реформував виборчу систему країни, щоб залишатися на вищому посту. Зміцнення диктатури досить швидко призвело до економічних проблем, спроби вирішити які призвели до проблем соціальних.
Спалах масових протестів, якій сколихнув країну 18 квітня у відповідь на непопулярні реформи соціального забезпечення, став несподіванкою для багатьох - як в країні, так і за кордоном. Уряд Ортеги відповів на протести репресіями, які були ідентифіковані як "надмірне застосування сили" з боку сил державної безпеки і поліції. Така відповідь неминуче викликала радикалізацію протесту і вимоги відставки Ортеги і Мурільо.
У травні Католицька церква спробувала вирішити кризу, виступивши посередником у діалозі між адміністрацією Ортеги і різними опозиційними і громадянськими групами, в тому числі студентами університетів і діловими колами, але переговори були перервані 23 травня. Як кажуть місцеві, до зриву переговорів доклався інший легендарний герой революції 1979, колишній очільник сандиністської служби безпеки, а нині генеральний інспектор армії і керівник виборчої служби Нікарагуа, Ленін Серна (Рейнально Грегоріо Ленін Серна Хуарес), фахівець з брудних спецоперацій, шантажу, залякувань і змов.
Невдала спроба досягти національного консенсусу на тлі репресій призвела до розчарування в нікарагуанському суспільстві. Висунуті пропозиції щодо зміни виборчого законодавства і проведення нових виборів в січні 2019 не викликають великого захоплення, бо на думку багатьох "країна може не дочекатися такого довгого врегулювання настільки масштабної кризи, і до 2019 Нікарагуа просто більше не буде існувати". Принаймні така песимістична думка все частіше лунає серед представників бізнес-кіл.
З кожним днем в Нікарагуа зростає рівень насильства і рівень опору репресіям, що неминуче веде країну до масштабного конфлікту. При цьому розрізнені опозиційні групи не можуть домовитися про спільні кроки, зокрема, про загальнонаціональний страйк.
Поки що мова йде переважно про самоорганізацію під час опору масовим репресіям. Але ситуація ускладнюється з кожним днем, і щодня збільшується список жертв насильства.