Багато спостерігачів звернули увагу, що під час свого виступу на засіданні Валдайського дискусійного клубу Володимир Путін висловив готовність нормалізувати відносини з новим українським керівництвом, яке буде сформовано за підсумками майбутніх виборів 2019 року.
Тактика ця не є новою. Вона нагадує нам про події десятирічної давнини, коли в Кремлі бойкотували Віктора Ющенка, інтригували з Юлією Тимошенко і чекали приходу своїх агентів - Віктора Януковича і Миколи Азарова.
Але все ж найголовніше у словах Путіна - це фактична загроза війни, яка прозвучала в його словах, коли російський президент порівняв можливі дії українського керівництва щодо звільнення окупованих територій Донбасу з діями колишнього президента Грузії Михайла Саакашвілі.
Варто згадати, що під час російсько-грузинського конфлікту на територію Грузії були введені регулярні частини збройних сил Російської Федерації, які вступили в прямі зіткнення із армією Грузії і окупували частину території цієї країни - як ту, яка і до війни не перебувала під контролем Тбілісі , так і нові ділянки грузинської землі.
З огляду на путінське порівняння, можна припустити, що Росія готова до застосування власних збройних сил і на українській території зі схожою метою - "відновлення територіальної цілісності народних республік" або навіть створення горезвісної "Новоросії".
Але Путіну потрібно розібратися з бардаком у своїй власній голові. Якщо він хоче отримати в Києві якесь нове проросійське керівництво - можливо, не таке явно антиукраїнське, як група Януковича, але "конструктивне" - йому потрібно не утримувати Донбас і не розширювати зону окупації, а повернути окуповані райони - бажано разом з Кримом. Тому що електорат, який здатний голосувати за близьких Путіну політиків, проживає саме там - а не у Львові чи у Києві. І чим менше цього електорату, тим більше шансів, що жоден український президент не зможе бути проросійським.
Москва повинна була б помітити цю просту закономірність на грузинському прикладі. Після війни з цією країною навіть крах режиму Михайла Саакашвілі не дозволив прийти до влади проросійським силам, що були повністю маргіналізовані. А потенційні "виборці Путіна", які могли б голосувати за проросійську Грузію, остаточно опинилися поза електорального поля цієї країни, були визнані в якості "громадян" "незалежних" Абхазії і Південної Осетії.
А ось в Молдові, де гарячий конфлікт тривав всього кілька днів, а після цього Москві вдалося налагодити співіснування вільної і окупованої територій, до влади в країні регулярно приходять проросійські сили - від президента-комуніста Володимира Вороніна до президента-соціаліста Ігоря Додона. Так, навіть цим друзям Путіна не вдається подарувати йому Молдову - і все ж домовлятися з цими молдавськими Медведчуками йому набагато простіше, ніж навіть з грузинським олігархом Бідзіною Іванішвілі і його соратниками.
Можна було б зробити простий висновок. Якщо Путін хоче отримати Україну назад, йому потрібно віддати Україні Донбас. І як можна швидше, поки з регіону ще не всі розбіглися. І Крим - поки його мешканці остаточно не стали сприймати себе як росіян. Що таке кримський електорат в російських масштабах? Дрібниця якась! А в українських - це сила.
Якби я був Путіним, я б подарував би Україні ще й прикордонні території з етнічними українцями - Кубань, Бєлгородщину, Курську та Брянську область - як всі українці б раділи, який фестиваль би влаштували на вулиці Кубанської України у Києві! А вже за кілька місяців новий український парламент оголосив би про приєднання України до Союзної держави Росії і Білорусі і новий український президент плакав би на грудях Путіна в Кремлі майже як Аксьонов.
Але, на превелике щастя для України Путін - це не я. Путін не може нічого віддати. Він може тільки захопити чуже. І тому буде утримувати український Донбас і не давати можливості його жителям проголосувати за проросійські сили, за союз з Москвою. І готовий заради цього навіть воювати з Україною.
Тобто проводити єдино можливу політику, яка виключає будь-яку можливість перемоги проросійських сил і сепаратних домовленостей з Кремлем.