За півроку до початку президентських виборів у трійку лідерів політичного рейтингу потрапив шоумен Володимир Зеленський. Про це свідчать результати соціологічного опитування "Електоральні настрої та проблеми, які найбільше хвилюють населення України: осінь 2018", проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та соціологічної групи "Рейтинг".
Сам Зеленський бажання балотуватися на пост президента поки не висловив. Соціологи пояснюють його присутність в списку "цікавістю". Нібито їм просто кортіло дізнатися, а що буде, якщо на посаду президента буде претендувати не політик. Чому з цих причин до списку кандидатів потратили саме Володимир Зеленський та Святослав Вакарчук, а не, скажімо, мішок з картоплею, залишається таємницею. Ми ж не будемо підозрювати поважних дослідників з різних центрів і інститутів у тому, що їх "контрольний" кандидат нав‘язується суспільству у якості "нового обличчя" не просто так, а за великі гроші? Погодимося, що це творчій підхід до наукової роботи. Тож проаналізуємо факти. Навіть якщо вони спродукованні виром чиєїсь нестримної соціологічної фантазії.
Чий слуга?
Крім дискредитації соціологічних досліджень в країні, казус Зеленського вказує на повну дезорієнтацію українського суспільства. Феномен зростання електоральної підтримки кандидата, який навіть не заявив про свої політичні амбіції та не має ані партії, ані програми, свідчить про те, що частина українців готова віддати найвідповідальнішу посаду в країні випадковій людині. Цілком можливо, що українських виборців не засмучують такі тонкощі, як команда, політична програма, або навіть готовність кандидата висувати свою кандидатуру на виборах. Можливо навіть, що вони плутають гуморески з передвиборчими програмами кандидатів. Чому б ні? Але за результатами іншого дослідження - "Динаміка суспільно-політичних поглядів в Україні", 4% виборці готові проголосувати за партію Зеленського "Слуга народу". І це при тому, що традиційні політичні сили, які мають регіональні мережі, ледь дотягують до 7% підтримки.
Тож, мова вже давно іде не просто про постать популярного коміка, але й про схвалення його політичної сили, якої не існує в природі. Тому варто поговорити про інший важливий момент. Хто він - той громадянин України, який зібрався проголосувати за Володимира Зеленського? Портрет виборця тут є навіть більш показовим, ніж рейтинг "кандидата Шредінгера".
Потенційні виборці Зеленського є людьми, які підтримували Майдан, схвалюють курс України в ЄС та НАТО, підтримують створення Автокефальної Помісної церкви, та жодного разу упродовж останніх трьох місяців не дивився російських телеканалів. Але їх не нудить від скетчів та флеш-мобів їх улюбленця, в яких він порівнює Україну з повією, сварить владу за заборону російських телеканалів та сайтів і вимагає скасувати мовні квоти на українську мову. Чому всіх цих проукраїнських, проєвропейських, пронатівських "майданівців" не ображають жарти "95 кварталу"? Адже вони дуже скидаються на оповідки "русского мира" про «один народ», "яку країну втратили", "при Януковичі було краще".
Як так сталося, що люди, які засвідчують прихильність ідеалам Майдану, готові зробити президентом людину, яка упродовж багатьох років висміює «маленького рагуля» та проповідує, що захист національного мовного та культурного простору є поведінкою печерного неадеквата? Може тому, що потенційні виборці Зеленського самі ж є людьми без переконань? Може, вони тільки імітують політичну свідомість? Як він імітує політичну позицію в своєму комік-шоу та багаточисленних флешмобах.
"ЗМІ-свідомість" виборців
Згідно опитувань, в суспільстві панує тотальна недовіра до всіх політичних партій та державних інституцій. Українці не довіряють нікому, а особливо Верховній Раді. Всій. Загалом. На запитання: "Що державна влада має зробити в першу чергу, щоб підвищити вашу довіру?", 71% опитаних відповіли "Завершити війну на Донбасі". Завершити, а не перемогти! Показово, що при цьому тільки 9% зв‘язують ріст своєї довіри із "поверненням Криму до України". Непослідовність панує в кожному питанні, кожній відповіді, яку дають більшість громадян. Суспільний запит на завершення війни без повернення Криму свідчить про те, що основні цінності - демократія, права, парламентаризм, суверенітет та цілісність держави - не є ключовими для оформлення політичних уподобань виборців.
Українці перетворилися на суспільство зі "ЗМІ-свідомістю". І справа тут не в рейтингах неіснуючих кандидатів. А в тому, що ненависть до влади - такого собі уявного колективного монстра - призвела до того, що більшість українських громадян спокійно спостерігають, як влада вислизає у руки популістів. Ба більше! Кандидата-фантома, який існує виключно у хворобливій уяві соціологічних агенцій. Рейтинги Зеленського та його міфічної політичної сили насправді забезпечують ті виборці, які багато років голосують за "все добре проти всього поганого". Таких серед українців завжди було 10-13%. Загрозливою є та зневіра та відстороненість від політичного життя країни, яка спостерігається останнім часом серед справжніх поборників проукраїнського курсу.
Незадоволені економічним станом, темпом реформ, довготривалою окопною війною, вони більше не намагаються шукати політиків, програма яких давала би відповідь на болісні питання сьогодення. Вони готові спробувати "когось новенького". Так, наче різка зміна курсу або пройдисвіт при владі не є величезною загрозою під час війни.
Шоу має продовжуватися?
Цирк з водінням корів по Хрещатику та епопея з новим курсом, який більше схожий на випадковий набір наукових термінів, або костюмоване шоу в стінах Верховної Ради під назвою "Депутати пишуть листа замість того, щоб роботу робити" - все це зведення політики до звичайнісінького вечірнього шоу. Де трохи музики, трохи жартів, трохи дурнів, які пропонують глядачеві сприймати політику у якості дурощів, до яких вдаються ласі до влади та грошей пройдисвіти.
Знеціненням політичних процесів в Україні займаються всі. Але те, що розгортається навколо "обрання" Зеленського, можна вважати апофеозом політичної клоунади. Результати опитування "Рейтинг" вражають мішаниною та непослідовністю, яка панує в головах українців. Як тут не згадати влучний вислів про соціально-політичну ситуацію в Петрограді напередодні Жовтневого перевороту 1917 року. Про те, що влада буквально валялася на землі і Леніну залишалося тільки нахилитися та підняти її з-під ніг. Те, що на п‘ятому році російсько-української війни друге місце в президентських перегонах українці віддають блазню, означає, що в багнюку кинутий не тільки інститут президентства, а й пост головнокомандувача.
В народній уяві вже складено образ того, чого необхідно прагнути. ЄС, НАТО, ціни, тарифи, мир, нові лідери та щоб все було весело та креативно. Суспільство втомилося чекати, поки Україна перетвориться на Швейцарію. Саме тому суспільний запит сьогодні є історією хвороби колективного шизофреніка. Люди одночасно прагнуть діаметрально протилежних речей: щоб всіх «постріляти» та зі всіма примиритися; головне щоб економіка, щоб був мир, зростання та щоб без корупції; але і без «безчинств» у вигляді ринкових цін та європейських податків. Українці хочуть отримувати, а не заробляти; закінчення війни, а не перемоги; справедливості, а не верховенства права та законів. Українці взагалі не бачать в законах запоруки безпеки добропорядного громадянина, сприймаючи їх у якості покарання "для поганих людей". То чи варто дивуватися, що маємо, що маємо? Адже маємо, що хочемо. Україна - країна патологічно бідних людей, які не бажають мислити категоріями відповідального громадянина.
Колись Маргарет Тетчер визначила громадянина як «відповідальність за Британію, продовжену в поколіннях. Країна пращурів, яку необхідно передати нащадкам. Люди, які регочуть над малоросійськими скетчами та готові голосувати за поборника "братерства між народами" є не українцями, а малоросами. Але ті, хто не бажає запобігти їх проходженню у владу, уникають відповідальності громадянина. Навіть якщо відстоюють мову, армію, віру та шлях у Європу. Проросійський реванш в країні забезпечують не тільки наймані блазні. Але й і ті українці, які не бажають визначитися з пріоритетами.