Українську церкву визнано, ми отримали томос Вселенського патріарха, але бентежить реакція Москви та офіційного керівництва Російської православної церкви. Вони зайняли доволі непримиренну позицію і є відчуття, що будуть намагатись розіграти так звану "релігійну карту".
Ви знаєте, ніколи, наскільки я пам’ятаю, великі православні спільноти не досягали автокефалії абсолютно мирним та благополучним шляхом. Навіть Грецька церква, коли захотіла отримати автокефалію від Константинополя, отримала її далеко не відразу і зовсім не безболісно, а ось що вже стосується Російської церкви, яка побажала бути автокефальною, я вважаю сама по собі, в п’ятнадцятому сторіччі, коли турки захопили Константинополь, то тоді загалом більше ста років Росія перебувала у схизмі. Тобто Константинополь не визнавав цю автокефалію й інші православні церкви теж, лише за Івана Грозного ця автокефалія, через сто з гаком років, була визнана. Наприклад автокефалія Болгарської церкви також була страшенно болісною проблемою, і довший час Константинополь, так само, як зараз Москва, не дозволяв своїм священикам співслужити, якщо на службі були присутні болгарські священнослужителі. Тобто це дуже складна проблема, але це проблема влади, а не духовна. Жодного стосунку до духовного це не має. Це проблема влади, так само як і з владою над тою чи іншою територією ніхто легко не розлучається. Це наша людська біда, це наш людський гріх. Виправдання цьому немає, але це факт.
Те саме відбувається і тут. Скільки разів я закликав керівництво Московського патріархії піти назустріч побажанням українського народу і створити те, що називається "естонський варіант", коли ті хто хочуть є в автокефальній церкві, а інші, хто хоче, перебуває під Москвою і потрібно разом домовитись про майнові проблеми і співіснувати мирно. Якби Московська патріархія посіла більш толерантну позицію, то нічого цього, звісно, не було б. Хто хотів той би перейшов, а хто хотів – залишився.
Я маю надію, що ще при Патріархові Кірілу, а тим паче при наступному Патріархові, ставлення зміниться і ми в Москві визнаємо Українську автокефальну церкву і в той самий час до тих громад, парафій і цілих єпархій, які хочуть залишитись в складі Російської православної церкви, Україна, як вже сказав ваш президент, буде ставитись терпимо. Це, гадаю, той modus vivendi, котрого слід досягнути. Так, зараз можуть намагатись щось зробити, але в Москви зараз настільки багато проблем, я маю на увазі не лише церковні, але й політичні, зовнішньополітичні, внутрішньополітичні, там настільки бояться спалаху соціального невдоволення цієї весни і літа, що, мені здається, великих зусиль щодо України не буде.
Ви згадали про наростання внутрішньої російської напруги. Мені доводилось неодноразово чути, про те, що, можливо, в Росії триває велике перезавантаження влади. Наскільки я розумію, в Кремлі цього не хочуть, проте воно невідворотно нависло, як дамоклів меч над Кремлем.
Зараз реально популярність Путіна падає. Це показують всі соціологічні опитування, і прокремлівські і нейтральні, типу левадівських, і ця реальність відчувається будь-яким росіянином, вона випливає із бесід з випадковими попутниками, таксистами і так далі. Популярність цієї влади і Путіна падає. Він судомно намагається її підняти, проводячи різні переговори, як от з Японією, але насправді кожна його нова спроба дедалі більше призводить до втрати популярності. Так буває. У цій ситуації, безумовно, починається, вона вже почалась, вона вже реальна, боротьба за владу в Кремлі, боротьба за путінський спадок.
З іншого боку ми розуміємо, що Путін не збирається віддавати владу теплою рукою. Ми розуміємо, що інструментарій в нього, як у всіх чекістів, доволі жорсткий, але це не вирішує внутрішньо-російських проблем. Навіть якщо такий одіозний та кровавий персонаж як Гіркін, що відзначився злочинами у нашій країні, починає бунтувати проти Путіна, то це означає, що відбуваються якісь тектонічні зрушення навіть в середовищі так званих російських силовиків.
Це таємничий закон вислизання влади. Його реально пережив той самий Ніколай ІІ в останні роки перед революцією. Ніби все залишалось так само, і чиновники, і гвардія, і армія, і по-своєму налагоджене життя, але влада тікала з рук і в підсумку все впало страшним чином. Щодо образу зовнішнього ворога, я прекрасно розумію, що це дуже хвилює людей в Україні, бо ж, звісно, війна йде, хоча зараз у м’якій формі, але все рівно гинуть люди. Це дивна війна, але це все ж війна. Тим не менше образ зовнішнього ворога зараз абсолютно не працює в Росії. Це українці повинні чітко зрозуміти, що все, все що було в 2014-2016 роках, в епоху Дебальцевського котла, в епоху Іловайська, закінчилось повністю.
Зараз росіяни усіляко зорієнтовані на внутрішні проблемі і щодня ця реакція буде зростати, адже холодильник остаточно переміг телевізор. Це сталось і буде стверджуватись з кожним місяцем. Ціни будуть рости, життя ставатиме дедалі важчим, масові звільнення на всіх рівнях, від робочих людей до високих інтелектуалів. Все зачиняється і народ це розуміє. Тож тепер вже не до зовнішнього ворога і будь-яка нова війна буде вкрай непопулярна, адже народ розуміє, що війна, крім всього решта, це ще й величезні гроші, які витрачають на вітер, а людям потрібні гроші аби купувати ліки, купувати хліб, врешті-решт навчати дітей, платити за квартири, і все це разом робить цю війну вкрай непопулярною.
Те, що так хвилює українців, що, мовляв, знову розгорнуть війну в Україні, - ні, не розгорнуть. Нема грошей на це і нема народної санкції на це, як була, безумовно, в 2014 році.
Але є й певний тренд, який йде всупереч до здорового глузду. Подібне було з обстрілом і захопленням наших військових моряків.
Безумовно. З моряками це взагалі окрема розмова. Мені здається це абсолютно алогічні дії і як бачите, хоч це само по собі було огидним, але великих політичних наслідків в цього не було. Це ще більше погіршило імідж Росії, але ніяк не відобразилось у середині Росії, тобто ніхто не почав кричати"ура, перемога", або "захопили бойовиків"і так далі. Тобто це абсолютно не спрацювало. Якщо хтось і сподівався, що це спрацює на підйом російського патріотизму, то це не спрацювало, нікого це не зачепило, всі про це вже вчора чи позавчора забули; нещасні люди сидять в тюрмі, катери ржавіють в Керчі, ефект лише негативний, а світова спільнота ще більше впевнилась в агресивності Москви, готові впроваджувати нові санкції, американський Конгрес ще більше опонує Трампові, котрий намагається якось допомогти Москві і так далі.
З політичної точки зору це чудовий приклад того, що концепти "зовнішній ворог"і "коротка переможна війна"більше абсолютно не працюють. І, наприклад, те, що зараз Москва намагається створити базу у Центральноафриканській республіці – це приховується від суспільства. Це не популяризується, як Сирія, а навпаки приховується. І деякі люди навіть кажуть мені, що там, власне кажучи, не лише базу створюють, а скоріш за все, зводять місце, куди їм втікати у випадку крайньої біди. Як нацисти втікали в Латинську Америку, яка тоді була безконтрольним місцем, так зараз можна втікати лише в Африку. Тому що Латинська Америка чудово контролюється американськими спецслужбами, а в Африці дійсно можна вислизнути. Я не особливо у це вірю, але такий варіант можливий.
Зараз Путін не вірить вже нікому. Він не вірить ні КДБ, ні якимось думським політикам, навіть своїм. Він вірить лише своїм охоронцям. Він своїх колишніх охоронців, того ж Золотова, призначає на всі відповідальні пости. І ледь не думає йому потім передати владу. Ну, звичайно, це викликає повне відторгнення і в силовиків, таких інституційних силовиків, викликає відторгнення і в цивільної частини адміністрації. І ось все розколено, все бореться одне з одним, всі один одного підставляють. Золотов викликає на дуель Навального. Від трагедії до фарсу – один крок. І цей крок, я боюсь, у російській політиці вже зроблений.
Тобто, це не свідома гра мускулами ось цих чорносотенних груп, а криза жанру? З іншого боку, ми бачимо, як Путін заграє з Японією. Якщо говорити про загравання з Китаєм, то це стає вже просто непристойним. Ми бачимо, наскільки посилюються позиції Пекіна у Східному Сибіру. І багато хто говорить просто про здачу російських інтересів. Але, умовно кажучи, на "Західному рубежі"Кремль таки настовбурчив вуса, ми бачимо спробу повзучого аншлюсу Білорусі.
Що стосується Японії, то це важлива проблема, яка свідчить про те, що Путін мучиться у повній ізоляції Росії. Не тому, що йому погано в ізоляції, а тому що російська економіка - під санкціями, без зв’язку з передовими західними країнами, без грошей, тому що дуже важливими є інвестиції, - вона гине. І інвестиції, гроші, і відкритість потрібні. І ось Путін вирішив зробити прорив на японському фронті. Японія – це не зовсім Захід, у неї свої інтереси. І в Сингапурі, як відомо, нібито домовились про підписання мирного договору.
Це про що свідчить? Це свідчить про те, що дуже погано, що доводиться йти навіть на торгівлю землею, на торгівлю територіями заради того, щоб вирватися з цього кільця санкцій, кільця ізоляції, накладеного зараз світом на Росію за її бандитську, авантюристську політику. Але до чого це призвело? До того, що найбільш надійний електорат Путіна – це такі комуно-патріоти, то й же ж Гіркін, - вони виступили проти Путіна. Проти передачі островів. І абсолютно очевидно, що навіть, якщо Путін зробить те, що пропонував свого часу Хрущов у 1956-у році – віддати тільки маленьку Курильську дугу, на що не підуть ніколи японці, тому що їм то треба більше, - але навіть якщо він зробить це, він втратить ще 20-30 відсотків рейтингу і фактично скотиться до нульового рейтингу Єльцина в останні роки його правління.
Тож зараз, якщо ви звернули увагу, в останні дні і МЗС, і всі дають назад, звинувачуючи Японію, що вони, мовляв, все неправильно інтерпретують, що вони в односторонньому порядку намагаються вирішити цю проблему, і що Росія послідовно дотримується принципів Потстдамської угоди і Сан-Франциської декларації, в яких Японія відмовляється від усіх своїх північних територій. Тобто, ясно видно, що Путін робить крок, тому що вимушений його робити, але потім робить крок назад, адже розуміє, що всередині країни – це буде катастрофа. Отже, бачите, наскільки вже невпевнена його позиція?
Що стосується Китаю, то це питання геть іншого роду. Контакт з Японією йому потрібен для прориву, контакт з Китаєм йому потрібен для грошей. Йому потрібні гроші. Йому потрібні ті самі інвестиції, яких ніхто йому не дає. Китаю чхати, що Путін авторитарний диктатор, китайська комуністична партія – просто тоталітарна. У Китаї – тоталітарний режим і він набагато жорсткіший, ніж у Росії. І в цьому сенсі Китаю вигідно поступово, поступово поглинати Росію, їсти її, не завойовувати її…
...А зробити її сировинним придатком.
А зробити сателітом, сателітом і сировинним придатком, і, як Ви пам’ятаєте, в історії колоніальних відносин - ринком товарів, де все куплять. Росії ту ж саму роль відводить Китай, він купує, бере її ресурси, той самий ліс. Цим дуже невдоволені "патріоти". Зрештою, цим всі незадоволені. Всі ми незадоволені. Але, головне, незадоволені "патріоти". Китай – нібито комуністичний, це для "патріотів"– добре, але те, що він грабує Росію, це погано. І в цьому сенсі Путін знову ж таки лише програє. Він нічого не отримує, нічого не виграє. І Китай, і Іран готові з ним дружити, але ця дружба на шкоду Росії. І це розуміють усі. А Захід – це, звичайно, інше. Захід – це демократичні ринкові економіки. Дружба із Заходом – це покінчити з авторитарним режимом, принаймні з агресивним авторитарним режимом самої Росії. На це Путін поки що не хоче йти.
Що ж стосується Білорусі, то ні для кого не таємниця, що в путінській адміністрації широко обговорювались плани ось такого потужного ребрендингу, що Білорусь приєднується до Росії і створюється нова держава, пишеться нова Конституція, і за цією новою Конституцією Путін набуває якихось нових прав і можливостей. Заодно і в народу почнеться великий приплив патріотизму, адже без всякої війни, без жодних втрат приєднується нова країна. Тобто для президентської адміністрації це видавалось блискучим ходом. Але ж знову ж таки – повний провал. Тому що такий самий диктатор Лукашенко зовсім не збирається розлучатися зі своєю не такою ж маленькою батьківщиною – 10 мільйонів населення – заради Путіна. Що йому Путін? Він і сам – правитель. І він хоче залишатися правителем у своїй країні, тому і сказав, що озброїть всіх, аж до жінок і підлітків. Щоправда, міністр оборони уточнив, що в них такої кількості зброї немає. Але він готовий піти навіть на такі безглузді речі, але захищатиме себе.
Натомість війна з Білоруссю буде, звісно, стовідсотково непопулярною, тому що вже і війна з Україною стає дедалі менш популярною, бо люди дедалі більше згадують, скільки у них зв’язків з Україною, скільки родичів, скільки друзів. З Білоруссю теж саме. І знову ж піти на таку війну з Білоруссю – та ніхто на неї не піде. Насамперед, самі військові не підуть. Тому знову ж таки тут розвиток неможливий. Путін намагається тиснути економічно: газ, податки. Але ж розумієте, у хитрого Лукашенка є Захід, який готовий йому допомогти. Захід теж розуміє небезпеку мирного аншлюсу, тому буде готовий допомогти Білорусі залишитися Білоруссю. Тим більш, що, як Ви знаєте, риторика Лукашенка зараз більш проєвропейська, на відміну від риторики Путіна. Так що знову ж таки – повна невдача. Ось куди не кинь – всюди клин.