live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Андрій Курков: Новообраного президента будуть ненавидіти набагато сильніше і інтенсивніше, ніж Порошенка

Один із найпопулярніших російськомовних письменників України Андрій Курков у програмі Миколи Княжицького

Здравствуйте. Сегодня наш гость – один из самых популярных русскоязычных писателей в мире Андрей Курков.

Так я міг би почати цю програму. Але почну її українською, тому що ми з паном Андрієм, справді одним з найпопулярніших у світі російськомовних письменників, будемо спілкуватися українською. Дякую вам, що прийшли.

Нема за що. Вітаю вас.

Пан Андрій до того ж очолює український Пен-центр – велику громадську організацію, яка опікується не лише розвитком літератури, а й захистом прав людини.
Пане Андрію, країна наша переживає непрості часи. І кожен з тих, хто відчуває симпатію до нашої країни, до українців, хто переживає за її майбутнє, теж переживає непрості часи. Тому що ми, безумовно, живемо в умовах демократії, але демократія ця не закрита якоюсь стіною, тому має впливи зовні, від наших ворогів, має впливи внутрішні… Як би ви як письменник і як керівник Пен-центру охарактеризували той час, який зараз переживає Україна?

Мабуть, треба довго добирати слова, бо я не хочу використовувати слово "смута", хоча вона трошки є. Тому що насправді так багато різних політичних інтересів проявляють політики і не тільки політики всередині України, що інколи легко переплутати акції, які вони пропонують, з акціями, які пропонуються з-за кордону, від наших реальних політичних ворогів. І тому, я думаю, для багатьох людей, які аналізують ситуацію, перше, і не завжди дуже легке, завдання – зрозуміти звідки йде хвиля, хто і що хоче зробити, пропонуючи ту чи іншу акцію, той чи інший рух.

Але самі процеси… Ви є письменником, який завжди займав громадянську позицію. І не просто займав громадянську позицію, а на тих конфліктах, що існували в суспільстві, будував драматургію своїх творів. Ви писали книжки після Помаранчевої революції, а якби зараз ви взялися щось написати, хто були б вашими головними героями? Як би ви описали оцей поствиборчий український стан?

Знаєте, до 2013 року у мене в романах було багато і гумору, і чорного гумору, і абсурду. І цей абсурд трошки співпадав з нашою тодішньою реальністю. У "Останній любові президента" я випадково чи не випадково показав, що буде в майбутньому: від отруєння Ющенка до газового конфлікту з Росією і анексії Криму. І мушу сказати, що останніми роками у мене значно менше гумору і мене значно більше хвилюють людські історії, людські драми. Тому що ми живемо у той час, коли драматичність життя реального посунула все смішне з нашого життя. І мені здається, що ми вже стали країною, за яку можна по-справжньому переживати, як за людину.

Дехто каже навпаки. Що ми стали країною демократичною, що у нас відбуваються демократичні вибори, що у нас вже є те, чого нема і невідомо чи буде в інших пострадянських країнах, тому за Україну можна бути спокійними.

Я думаю, що за Україну ніколи не можна бути спокійними. Тому що вона дуже різна. І тому, що кожного разу, коли я говорю про Україну, у мене в думках, звичайно, мій ландшафт – психологічний, політичний – тобто Київ. І цей ландшафт відрізняється і від Вінниці, і від Херсона, від Генічеська, де я нещодавно був. Особливо відрізняється від Станиці Луганської, де ми були нещодавно з Сергієм Жаданом. І тому зрозуміти, що таке Україна сьогодні, не так легко. Особливо, коли людина мало подорожує по країні і мало знає про проблеми інших людей в інших регіонах.

Але ви подорожуєте багато – від Заходу до Сходу. Зустрічаєтеся з людьми. Шукаєте в різних регіонах талановитих людей. Що ви відкрили для себе в цих подорожах, чого можуть не помічати люди, які подорожують мало?

Можна багато говорити. Я думаю, що велика проблема в тому, що люди, які живуть у різних, віддалених від Києва, регіонах, часто почувають себе покинутими. Тобто, почувають себе на периферії не стільки політичній чи економічній, як на периферії культурній, периферії досягання новин. Тобто, держава, яка має підтримувати контакт з усіма своїми громадянами, і громадяни, які мають слідкувати за нею, вона досі не наблизилася до розуміння своєї відповідальності перед громадянами, і через те громадяни часто дуже абстрактно сприймають поняття "держава". Тобто "країна" вони сприймають, "територія" сприймають, а "держава" у них – це перш за все представник державної влади в районі чи селі. І там починаються вже перші сумніви, тому що майже всі конфлікти, які є в Україні, скажімо, невдоволені люди, які голосують через своє невдоволення, вони пов’язані, перш за все, з діями місцевих влад.

Ми бачили результати опитувань, коли людей запитували, чого вони чекають від зміни влади. Ну, зокрема, чого вони чекають від нового президента. І більшість говорили, що чекають якихось соціальних благ. І їм, в принципі, байдуже, звідки ці соціальні блага мають братися. Як ви можете прокоментувати оцей парадоксальний результат цих виборів? Адже він полягає значною мірою в тому, що люди голосували не так за президента Зеленського, як проти президента Порошенка. Звісно, голосували і за Зеленського, але багатьом головне було – проголосувати проти Порошенка. Тоді як ми розуміємо, що він робив помилки, і вибори до певної міри є результатом цих помилок, але не все, що йому інкримінують, результат цих помилок. То в чому причина цього голосування проти?

Якщо дивитися вглиб, то причина лежить десь у XV столітті. Україна побудована на політичній матриці демократичної анархії. Тобто, в Україні обирають людину главою держави або гетьманом для того, щоб завтра почати його ненавидіти, щоб мати когось, хто буде символізувати якісь негативні явища. І в цьому плані нам потрібна масова політична освіта і звичайна освіта. Тому що в принципі всі ці освітні реформи, про які так багато говорять, поки що не дають результату. Люди не можуть аналізувати прості речі. Патерналістський підхід, очікування від влади, від "царя" добра, подарунків, соціальних благ – це просто показує, що люди не розуміються на найелементарніших деталях економічного життя будь-якого суспільства.

Це, між іншим, те, в чому вони звинувачували попереднього президента і те, в чому частина людей, які голосували за наступного президента, вже відразу почали звинувачувати його.

Я думаю, що насправді новообраного президента будуть ненавидіти набагато сильніше і інтенсивніше. Не знаю – через два роки, чи через три, але це прийде, і він на собі відчує український спосіб ставлення до власної політичної еліти.

А є якийсь спосіб це порочне коло якимось чином розірвати?

Є. І був.

Який?

Створити в країні справжнє політичне життя. Змусити партії, які зареєстровані в Мін’юсті, перереєструватися. При перереєстрації вони мають заявити свою ідеологію та програму, відкрити в кожному райцентрі свої відділення, як це зроблено в Англії: щоб люди заходили попити каву і поговорити з місцевими політиками, і дізнатися, чому ця партія консервативна і чи підходить її консерватизм моєму консерватизму. В принципі, у нас нема політичного життя. У нас є ярмарка марнославства і у нас є ярмарок облич. Люди обирають, за кого вони будуть голосувати, або за статурою, або за почуттям гумору, або за вусами… Але люди в принципі не розбираються, яка може бути політика і як насправді має відбуватися не конфлікт, а дискусія між різними політичними силами. Щоб кожна дискусія виносила країну на новий рівень політичної освіти і політичних досягнень.

Але ніхто не хоче цієї дискусії. І політики не хочуть, і самі люди не хочуть. Людям подавай шоу на стадіоні – їм це більше подобається.

А чому в Англії це проходить? Чому в Німеччині вибори, які відбулися у нас, неможливі?

Чому?

Тому що в Німеччині телевізор не може запропонувати кандидата в президенти.

Чому?

Тому що за німецькими телеканалами нема облич і фігур людей, які їх використовують спеціально для цієї мети. Це законом заборонено.

Ну, було кілька медіаімперій у Німеччині, вони і зараз залишаються.

Думаю, чесніше порівнювати те, що відбувається в Україні з ситуацією в Італії. Тому що насправді нинішні вибори – це кінець дороги, яку проторував Берлусконі 30 років тому: від власника телеканалів, який пішов у президенти до телепродукту, який став президентом.

Але на зміну Берлусконі, який управляв через телеканали, в Італії прийшов комік, який поширив свої думки через телеканали і соцмережі. Він навіть не сам це робив – за нього писали всі ці пости і тексти. І його люди зайшли в парламент з величезною перевагою.

Все може бути. Але ви знаєте, я нещодавно розмовляв з політиком із Голландії, який мені сказав, що йому стає страшно за політичне майбутнє Європи. Тому що це може стати тенденцією і таке поняття як "політична кар’єра" втрачає сенс.

Може це добре?

Знаєте, треба почекати. Але я думаю, що це дуже серйозна зміна політичних цінностей взагалі. І зміна в роботі з виборцями, зміна в презентації політичних ідей. Тобто, презентувати політичні ідеї вже нема сенсу. Якщо виборець опускається до того, що він голосує "за" якщо йому за це щось дадуть, і голосує "проти", якщо ні, то у цієї країни в принципі нема реального майбутнього.

Але у нас цього року була інша ситуація. Виборці голосували не за те, щоб щось давали.

Вони голосували проти, тому що їм не дали.

Так, але все ж таки вони голосували не за того, хто може навіть десь і намагався дати, а за того, від кого вони чекали якихось змін.

Ну, тому що всі, хто брав участь у виборах, крім пана Зеленського, вони вже були при владі. І їм вже не довіряють, від них нічого не очікують. Можливо, люди впевнені, що професійні політики маніпулюють своїми обіцянками і відмовляються від них вже наступного дня. Тому це експеримент. Але цей експеримент насправді не є експериментом виборців. Тому що виборцями теж маінпулювали.

Ви згадали Англію. Але там теж не все так просто. Усі обговорювали після цих виборів відомий фільм "Brexit". Там йдеться про те, яким чином люди, які ініціювали вихід Великої Британії з Євросоюзу, через соціальні мережі, через незадоволення людей зробили те саме, що було зроблено в Україні. Тому що природа Brexit’а і природа українських виборів надзвичайно схожі.

Так, маніпулювання, в принципі так.

Значить від цього маніпулювання не застраховане жодне суспільство? Ані у Великій Британії – з її традиціями політичної культури, де партії мають погляди, ані в Україні.

Я з вам згоден. Але я думаю, що насправді політики дедалі більше говоритимуть про небезпеку референдумів і про те, що референдумом можна ще легше зманіпулювати і підвести під "правильний" результат, ніж виборами.

То може нам взагалі треба позбавлятися загального виборчого права? Як колись було, в античні часи.

Я теж вже таке чув. (сміється)

Демократія в тому і полягає. Інша справа, що демократія може бути захищеною чи ні від зовнішніх впливів, від сучасних технологій, які використовуються. І може в цьому проблема, що інші країни, інші гравці використовують ці сучасні технології – мас-медіа, соцмережі – для впливу на ситуацію, і таким чином сильніші суспільства маніпулюють слабшими суспільствами?

В принципі, будь-яка кампанія тепер – це інформаційна війна. Яку виграє той, хто краще володіє інструментами соціальних мереж, телевізійних маніпуляцій. Тобто, на кожну окрему групу виборців є окремий інструмент. Але питання: чи треба адаптувати демократію до цього, чи адаптувати правила використання соцмереж і телебачення до демократії? Я думаю, що не буде ані того, ані іншого, і нам просто доведеться зрозуміти, що єдиний вихід – це справжня реформа освіти і справжня відкрита дискусія на теми, від яких залежить майбутнє країни.

Хочу вас запитати як автора, який пише російською мовою. Ви разом з тим український громадський діяч, який допомагає місцевим громадам, очолює український Пен-центр, захищає права людини в Україні. Як має Україна розвиватися? Невипадково про це питаю. Ви знаєте, що ми прийняли Закон про функціонування української мови як державної. Багато людей його сприйняли як спробу обмеження прав російськомовних, хоча закон не ставив собі це за мету. Як, на ваш погляд, у гуманітарному плані, в культурній політиці має розвиватися Україна? Щоб права російськомовних не були обмежені, щоб права людини не були обмежені. Але, разом з тим, щоб держава відбулася і щоб українська культура піднялася.

По-перше, я думаю, що російськомовні українці повинні підтримувати і знати українську мову для того, щоб бути повноцінними учасниками суспільного, культурного і політичного життя в країні. Тобто, зрозуміло, що без української як єдиної державної мови не відбудеться Україна як держава незалежна, і ми будемо далі й далі віддавати свої території – спочатку під інформаційно-культурний вплив, а далі і під політичний. Що стосується національних меншин, культур і літератур цими мовами – ними має опікуватися Українська держава, в тому числі і російською меншиною. Але для цього треба сформувати суспільство так, щоб замість поняття "російськомовні українці" була російська національна меншина, так само як інші національні меншини. Не можна російськомовних представляти як етнічну чи політичну групу. Тому що російськомовні є проросійські, є проукраїнські, є проамериканські. Це не ознака.

Ну от, до речі, україномовні теж, як ми побачили на останніх виборах.

Ну, на цьому ми не акцентуємо. Але в принципі, в тих самих соцмережах мова ворожнечі щодо тих, хто мовить російською, не відрізняла російськомовних патріотів від непатріотів. Думаю, що в цьому сенсі і російськомовні мають бути активнішими і організовуватися в якісь окремі ГО, але працювати разом, незалежно від мови.

Це дуже цікаво. Тому що дуже багато російськомовних українців і зараз, і раніше підтримували українську культурну політику і розвиток української мови. Знову ж таки, не принижуючи розвиток російської, а просто через те, що українська мова дуже довго потерпала, і в багатьох країнах саме вона була мовою меншини: у тому ж Донецьку дуже довго не було жодної української школи. Ці російськомовні люди віддають своїх дітей в українські школи, вони вивчають українську, тому що поважають українців, які є носіями української культури. Але є люди, які мають інше бачення: вважають, що російська мова повинна мати в Україні такі самі права, як українська, або й більші. Дехто вважає, що мають бути дві державні мови, оскільки багато людей говорять і українською, і російською. Як ви до цього ставитеся?

До двох державних мов – негативно ставився від самого початку. Тому що мова – це вплив. І вплив може бути позитивним, а може і негативним. На жаль, сьогодні російська мова для Росії – це інструмент впливу на російськомовних по всьому світу. І ці акції "Бессмертный полк", які проходять по всьому світу – це акції, розраховані на консолідацію російськомовних навколо так званої спільної радянської історії, а це означає і навколо сьогоднішньої політики Володимира Путіна. Для мене в принципі немає поняття "російськомовний непатріот". Тобто, є люди, які не відчули себе громадянами країни, які вважають, що вони випадково живуть в Україні, тому що вони випадково залишилися там, коли Україна стала айсбергом і відкололася від Радянського Союзу. Але, знову ж таки, треба розмовляти з людьми. Треба, щоб місцева влада займалася і культурними проблемами, які є в таких місцях, і соціальними проблемами. І треба пропагувати внутрішній туризм, в тому числі і політичний туризм. Аби не військовий. Я пам’ятаю якесь інтерв’ю, ще до подій 2013 року, з якогось села на Донбасі. Питають чоловіка, який працює на заводі, чи він їздив за кордон. А він каже: "Да, в Москву иногда езжу, а за границей не бывал". Це результат того, що величезна територія України не покривалася ані культурною парасолькою України, ані інформаційною. І люди сприймали інформацію з-за кордону про себе як правильну. Це треба виправляти перш за все. І треба більше уваги приділяти й іншим нацменшинам. Я давно слідкую з тим, що відбувається з угорською меншиною і хочу сказати, що угорці, які живуть в Україні – вони не сепаратисти. І вони в цій ситуації не винні, вони стали об’єктом. Але я був у селах, де майже не говорять ані українською, ані російською. Чому це відбувається? Тому що рівень викладання українською мовою нульовий. І чомусь ані районні, ані обласні власті це не обходить, їм це нецікаво. Насправді угорська меншина не менш патріотична до України. Це українці, які хочуть жити тут, хочуть нормально заробляти, хочуть, щоб їх поважали і щоб про них знали. Про них забули, 25 років не згадували, не перекладали угорськомовних українських письменників. А в радянські часи їх перекладали щороку і українською, і російською. І чия це провина? Це провина української держави.

Це відсутність гуманітарної політики. Тому що про це завжди дуже приємно говорити, але усвідомити, що потрібно робити і робити це ми часто не робимо. Між іншим, це наслідок нашої політики. Політичні партії ділили Україну на західну і східну частини. Одні собі шукали виборців на Заході, спекулюючи на одних темах, інші – на Сході. Хтось хотів обратися від угорської меншини і ще на чомусь спекулював, сподіваючись на підтримку сусідньої країни. І в цьому проблема.
Інше запитання. Багато російських лібералів кажуть, що коли Україна стає україномовною, коли в ній розповсюджується українська мова, це забирає шанс, як вони кажуть, "сделать на Украине другую
Россию – демократическую, либеральную, которая станет настоящим примером для путинской России".

А навіщо нам ставати другою Росією? Нехай перша Росія стане "другою Росією". Тоді все буде добре. Насправді небезпека в тому, що "перша Росія" проявляє агресію. Не тільки до України, а до всього світу. Перша Росія ізолювала себе від цивілізованого світу: і від Америки, від Японії, навіть від Китаю. І перша Росія впроваджує закони, що повторюють закони, які зараз приймають у Китаї: про неповагу до представників влади, про ще якісь речі. Тобто, в принципі, вони йдуть шляхом авторитаризму, а ми йдемо іншим, протилежним шляхом. І нам треба якомога менше впливі і від "першої", і від "другої" Росії. Друга Росія буде робити з України "оазис", свою оазу демократії. А російська демократія відрізняється і від європейської, і від української. У нас є власні проблеми, – і мовні, і проблеми щодо демократії у країні, де йде війна – але їх нам вирішувати. І я думаю, що створювати особливі умови для того, щоб до нас переїздили ліберальні політичні емігранти, це дуже небезпечно.

Ви очолюєте зараз український Пен-центр. Як я вже говорив, Пен-центр опікується і підтримкою літераторів, літератури, міжнародними контактами, і захистом прав людини. Я хотів би, щоб ви трошки розказали про ті виклики, які стоять зараз перед цією міжнародною громадською організацією, про ті проблеми, які існують в Україні з точки зору Пен-центру.

Ну, проблеми у нас можна перераховувати довго і багато. Головна проблема – це, звичайно, мова ненависті. Несприйняття людей, які мають іншу думку, навіть якщо ця думка не є злочином, не спрямована на насильницьке повалення влади чи щось інше. Війна розділила людей на дуже радикалізовані кола. І ми вже мали через це проблеми і всередині Пену. Було два члени Пену, які вийшли на знак протесту, коли ми захищали студента Київської академії мистецтв. Я не буду переповідати цю історію, її всі знають. Але люди сприймають організації, які захищають права, як політичні організації, що мають підтримувати тільки одну політичну думку, тільки один бік.

Але треба віддати належне тим людям, які вийшли – відомим українським письменникам з громадянською позицією. Їх обурив крок цього студента. І те, що багато хто трактує як свободу мистецтва, в яку ніхто не повинен втручатися, вони трактували як антидержавний крок.

Так, як сепаратистські прояви.

А де ця межа?

Межа, в принципі… Треба дивитися закони. Якщо нема складу злочину в якійсь культурній акції, то це культурна акція. Вона може бути провокативна, може мати поганий смак, бути поганої якості… Але, якщо нема злочину, то не можна нападати на цього автора.

Але бувають ситуації, коли нібито законом не заборонено, але суспільство своє ставлення визначає. Наприклад, всім відомий факт з Вагнером, який в Ізраїлі ніким не заборонений, але його твори там не виконуються через його антисемітську позицію. Нема заборони, але його ніхто не грає. І коли хтось з керівників радіо пустив його музику в ефір, то позбувся посади. Хоча заборони немає.

Знаєте, є різні ситуації. Є ситуація з Кнутом Гамсуном – найвідомішим норвезьким письменником, який був практично фашистом, колабораціоністом, і якого не видавали кілька років після війни, але потім усе ж таки, враховуючи, що це письменник світового рівня, не тільки знову почали видавати норвезькою, а почали знову перекладати російською в СРСР. Думаю, ви маєте право говорити про більш обережне ставлення до тих, кого захищають, кого не захищають. Але насправді права людини – вони однакові для всього світу. І вони записані в Хартії прав людини та в Хартії міжнародного Пен-клубу. До речі, серед тих, кого ми захищаємо, нема письменників з антиукраїнськими поглядами. Тому що їх взагалі практично немає у нас. Тобто, українська літературна еліта – вона патріотична. Вона теж може бути радикалізованою і часом використовувати мову ненависті. Ми намагаємося стримувати ці прояви. З іншого боку, ми більше займаємося українцями – письменниками та журналістами, – які перебувають у тюрмах і так званих ДНР/ЛНР, і займаємося справою Олега Сенцова. Однією з останніх акцій українського Пен-центру була організація видання книжки Сенцова англійською, німецькою та польською мовами. Тобто, наша справа – не давати Україні та світу забути про наших полонених. Ми слідкуємо за ситуацією в Криму з кримськими татарами, за іншими ситуаціями. Завдяки світовому Пену за останні роки тисячі людей, перш за все журналістів, було звільнено з тюрм.

Хотів вас ще запитати про сучасний український літературний процес. Ви відчуваєте зміни за останні роки? І які ці зміни?

Ну, за останні, мабуть, п’ять років можна сказати, що література стала набагато більш мілітантною. Не більш військовою, а більш агресивною, заангажованою. Тому що українська література від початку незалежності була принципово аполітичною. Писала молодь про життя молоді, про тусовки, про секс, наркотики і рок-н-рол. Тому що про це не можна було писати, коли вся Європа про це писала. І, починаючи з 2004-2004 року, після Помаранчевої  революції, з’явилися перші паростки соціально заангажованої літератури. Зараз можна сказати, що це вже не паростки, а хвиля величезна і літератури з політичним чи соціальним змістом. Письменники стали набагато більш соціально та політично активними. До речі, зараз письменники проводять багато заходів в зоні ООС і з’явилися такі організації як Фонд Сергія Жадана, який постійно переймається десятками бібліотек у маленьких містах і селах у тій зоні. Але і Пен проводить проекти з поїздками молодих письменників – з дискусіями, презентаціями книжок по всій Україні. Я думаю, що це позитивний момент і як результат у нас виник новий інтерес до нон-фікшн, до документальної літератури: військової мемуаристики, щоденників… До нашого реального життя. Тому що насправді можна говорити, що до 2005 року українська література була трошки відірвана від реальності. Тепер реальність віддзеркалюється в українській літературі на 90%. Про все писати ще не вистачає письменників, але теми беруть вже з життя, і письменникам не треба вигадувати фантастичні романи для того, щоб написати високодраматичні твори.

Наприкінці нашої розмови хотів поставити до певної міри відверте запитання. Ви сказали, що письменники стали соціально активними. Більшість письменників, гуманітаріїв, громадських діячів під час цих виборів, можливо вперше за останній політичний час, підтримали одного кандидата, Порошенка. Я не знаю нікого з відомих, авторитетних у світі літератури, мистецтва, суспільного життя людей, які б підтримали Зеленського. А люди проголосували інакше. Про що це свідчить? Про відірваність цих людей від реального життя, суспільні маніпуляції, люмпенізацію суспільства? Хто до кого не доріс? Ці 73% до тих громадських і культурних діячів, які закликали голосувати інакше, чи навпаки, ці діячі відірвалися від цього суспільства? Що відбулося?

Насправді, все відбувається тому, що в Україні досі нема національного культурного простору. Українська культура за своїм обсягом поширення, за своїм впливом у 25 разів менша за територію України. Вона не доходить. Не доходить фізично, через те, що у нас є близько 600 райцентрів без книгарень. Не доходить через ефіри, тому що національні телеканали не запрошують письменників на свої передачі. І звичайно, як і в кожній країні, телевізор перемагає книжку, телеглядач перемагає читача. Читачів менше і вони втрачають вплив через агресивну комерційну діяльність головних телеканалів.

Але навіть у США, під час виборів Трампа, хоча дуже багато людей підтримували Гіларі Клінтон, були діячі культури та мистецтва, які підтримували Трампа. У нас просто всі підтримали кандидата, який програв з таким великим відривом. Всюди телебачення перемагає книгу, але у нас якось книга зовсім отримала поразку.

Я вам скажу страшну річ. Наступні президентські вибори, двобій, відбудуться між каналом "1+1" і каналом "Інтер".

Чому? Зараз вони разом підтримують одного кандидата.

Вони розійдуться і будуть конкурувати. Тоді це буде справжнє телешоу.

Але ж ми розуміємо, що за цими телеканалами стоять конкретні люди з конкретними інтересами. По суті, ви кажете, що тільки олігархи впливатимуть на результат.

Якщо така тенденція залишиться, то тільки так і буде. Якщо не збільшиться процент тих, хто чтає, процент людей мистецтва, які хочуть і можуть впливати на суспільство, то ми залишимося в меншості.

Ну, дякую. Сподіваюся, що все ж таки кожна меншість колись стає більшістю, чого я вам і нашим глядачам бажаю.

новини партнерів

‡агрузка...

15 жовтня, 2019 вівторок

15 жовтня, 2019 вівторок

Відео

Введіть слово, щоб почати