Голосування 23-26 травня могло поставити під сумнів його перспективи, а могло й дати надію на подолання кризових явищ останніх років.
ЄС лихоманить вже не перший рік. Починаючи з провалу спроби запровадження спільної європейської конституції (референдуми у Нідерландах та Франції 2005 року заблокували її прийняття), європейцям усе важче домовитися про спільні правила і спільні рішення. Незважаючи на те, що усі ці роки триває процес залучення нових членів до співтовариства, у політичному просторі ЄС постійно виникають явища та інциденти, що руйнують європейську єдність. Вимога щодо збалансування національних бюджетів, фінансова криза в Греції, міграційні суперечки, корупційні скандали, політичні успіхи євроскептиків, націоналісти при владі в Угорщині та Польщі, необхідність реагувати на російську агресію в Україні та Сирії, нарешті, Брексіт і протистояння лідерів ЄС із новим американським президентом Трампом. Усі ці виклики раз по раз ставили питання про життєздатність ЄС, ефективність його інституцій, а також про саму готовність європейських народів жити у спільному домі.
Результати виборів показали, що дім поки що вистоїть, розбігатися з нього ніхто не поспішає (хоча британці, схоже, відчалили від європейського берега остаточно).
Отже, ЄС буде жити. І для України це дуже важливий факт про навколишню політичну дійсність.
Згадаймо, як це було. Європейський вибір (Леонід Кучма, 2002-2003). Європейська мрія (Віктор Ющенко, 2004-2009). Європейська надія (Петро Порошенко, 2014-2019). Надія, як відомо, вмирає останньою. Тому команда колишнього президента вирішила насамкінець зафіксувати намір вступу до ЄС у вітчизняній Конституції. Очевидно, щоб потім просто не забути про цей важливий елемент нашої зовнішньої політики, який може відійти на другий план в силу багатьох об’єктивних чинників і процесів.
Втім, це не єдиний вузлик на пам’ять, який нам слід зав’язати на шляху до омріяної європейської інтеграції. Насамперед, необхідно переглянути деякі хибні припущення та відкинути певні ілюзії, що були сформовані в нашому суспільстві щодо Європи та її політики на українському напрямку.
Найбільша проблема в тому, що ми думаємо, що європейці думають так само, як ми. А вони думають, все ж таки, по-іншому. Це по-перше. А по-друге, ми думаємо, що європейська політика майбутнього буде продовженням політики ЄС попереднього періоду, а отже, це буде політика "розширення на Схід". Але підстав очікувати цього, насправді, немає.
Якою ж виглядає реальна перспектива ЄС і його політики стосовно України на найближчу перспективу?
Почнемо з хорошого. Європейська інтеграція, нехай повільна і часткова, залишається для нас єдиною реальною альтернативою поверненню в зону контролю Росії. Нам дуже пощастило, що наша війна за незалежність відбувається на очах у Європи, із залученням Європи та з надією на підтримку Європи у критичні моменти протистояння. Європейські санкції проти країни-агресора, позиція ЄС з питань енергетичної політики і навіть останні заяви щодо необхідності виконання Росією рішення міжнародного суду в питанні захоплених українських моряків та суден створюють той необхідний тиск, який дозволяє нам вистояти в цій боротьбі та сподіватися на перемогу.
Але при цьому нам слід розуміти, що відносини з Росією для Європи значно важливіші за відносини з Україною. Росія – це гроші, які Європа сподівається отримати, а Україна – це гроші, які Європі, ймовірно, доведеться витрачати.
І в цьому контексті нам не слід перебільшувати зацікавленість Європи в Україні. Можливо, це буде болісно прийняти, але у свідомості більшості європейців ми не належимо до того "спільного простору" історії і культури, норм і цінностей, що первісно мотивував проект Європейського Союзу. Ми – сусіди, а не члени родини. Кожного разу, коли європейці нам кажуть "давай залишимося друзями", ми думаємо, що їм бракує рішучості і черговий раз пропонуємо "щось більше". Немає в їхніх планах "чогось більшого", і все, що їм було потрібно від України, вони вже отримали.
І ці речі, насправді, варто назвати по пунктах. У зв’язку з підписанням Угоди про Асоціацію (власне, її економічної частини), ми стали надійним ринком для європейських товарів. Надійним – у тому сенсі, що правила і стандарти на цьому ринку диктуються самими європейцями. Друге, ми давно вже стали джерелом дешевої і відносно кваліфікованої робочої сили. Українці не живуть в ЄС на субсидії, їх не треба "облаштовувати" і дбати про їхні "особливі потреби". Наші земляки, в своїй переважній більшості, є законослухняними і безперешкодно інтегруються в європейські суспільства, займаються важкою і низькооплачуваною роботою, на яку в самих європейських країнах вже важко знайти місцевих працівників.
Поки що зберігається залежність Європи від українських газотранспортних потужностей, але цю проблему наші партнери зі сходу і з заходу поступово вирішують, тож із 2020 року, після запуску "Північного Потоку-2", такої критичної залежності вже не буде.
Власні українські товари не становлять, як ми розуміємо, для Європи великої необхідності. Навіть у сфері забезпечення продовольством, що набуває в світі дедалі більшого значення, за європейський ринок конкурують провідні світові виробники, і нам доведеться тут доводити свої переваги перед американцями чи тими ж нашими сусідами – поляками, білорусами, росіянами.
Загалом, виглядає так, що позитивної мотивації повноцінної інтеграції України в ЄС для наших партнерів на сьогоднішній день не існує. Тож, лишається тільки негативна. І про неї також варто пам’ятати. Хоч Україна в нинішньому її стані не становить для Європи великої цінності, але може нести потенційні досить значні загрози.
По-перше, європейців лякає війна, і це справді сильний мотиватор їхньої участі в наших справах. Менше всього європейцям хочеться мати справу з такими речами, як неконтрольована міграція, розширення зони насильства і нестабільності, потік зброї і кримінальних елементів, якими супроводжуються збройні конфлікти в будь-якій точці планети. Минула війна на Балканах і досі лишається травмою європейської політики і спонукає продовжувати інтеграцію колишніх югославських республік до ЄС, незважаючи на кризу самого Євросоюзу.
А по-друге, великі проблеми може мати включення України в альтернативні щодо європейського союзи та партнерства. Якщо уявити собі, що Україна стала союзником Путіна, то нинішні проблеми Європи у протистоянні з Росією будуть здаватися квіточками. Потенційну загрозу для європейських інтересів може становити також альянс України з Китаєм, який шукає шляхів для просування свого впливу в нашому регіоні. Та й особливе партнерство України зі США створює для ЄС певний дискомфорт, особливо, в ситуації, коли в питаннях безпеки, економіки та геополітики у відносинах євроатлантичних партнерів намітилися суттєві розбіжності.
Що з усього цього випливає? Те, що наша зовнішня політика на європейському напрямку повинна вийти зі стану наївних гасел, інфантильності та неадекватності. Вона має зберігати свою позитивну динаміку, забезпечуючи наші стратегічні цілі – незалежність від Росії, утвердження цивілізованих норм всередині країни, технологічне оновлення та розвиток інфраструктури. Але при цьому ми повинні ставити реалістичні завдання, враховувати інтереси і наміри партнерів, а головне – самим зрозуміти, що насправді означає "жити по-європейськи".
На щастя, новий склад Європарламенту показує, що нам поки що є з ким говорити у Європі, і є з кого брати приклад.