live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Зелені ще не почали, а вже програють. У війні з Путіним


фото: REUTERS
Тема війни з Росією є ключовою для будь-якого президента України

Такою є наша політична і соціальна реальність, починаючи з 2014 року. І не лише тому, що в усіх соціальних опитуваннях воєнні дії на Донбасі визначають як головну проблему переважна більшість громадян України. Але й тому, що питання зовнішньої політики і національної безпеки – це пряма відповідальність глави держави, згідно чинної Конституції.

Тому ми всі – хто з тривогою, а хто з надією – чекали сигналів з Банкової, які б дозволили зрозуміти, так що ж робитиме в питанні війни новообраний президент Зеленський. До передвиборних обіцянок і заяв, думаю, ніхто з серйозних людей не міг поставитися серйозно. Адже передвиборна риторика у справжнього слуги народу слугує одній меті – здобуття голосів виборців. Реальна ж політика диктується зовсім іншою логікою та резонами.

Так ми думали. Точніше, сподівалися.

І от з Банкової (поки що ця метонімія допустима в журналістських текстах) пролунали довгоочікувані сигнали. Спочатку істерика президента щодо ноти МЗС з приводу пропозиції РФ визнати українських моряків злочинцями, що порушили російське законодавство про приєднання Криму. Потім заява глави Офісу президента Богдана про готовність надати Донбасу право "говорити російською мовою" і тим самим ліквідувати причину війни.

Обидва сигнали, чесно кажучи, шокуючі. Справа не в сварці президента з міністром, і навіть не в пріоритетах політики ідентичності, які демонструє нова влада. Найбільша біда в тому, що президент і керівник його патронажної служби дозволили Путіну залізти собі в голову. Керівництво держави дивиться на війну російськими очима, і це, звісно, може привести Україну лише до поразки.

Ні, я далекий від того, щоб звинувачувати громадян Зеленського і Богдана в колабораціонізмі чи державній зраді. Думаю, що вони по-своєму люблять Україну і бажають зробити для неї добро. Можливо, навіть, що їхні заяви і погляди на ситуацію поділяють більшість виборців, які проголосували за нового президента в квітні і збираються підтримати його політичну силу в липні.

Але інститут президента існує для того, щоб він розробляв і реалізовував державну політику, яка була б компетентною, принциповою і відповідала національним інтересам. А поразка у війні з Росією цим інтересам не відповідає. Хоча не виключаю, що для значної частини виборців Зе-команди це далеко не факт.

Отже, про суть справи. Чому заяви Зеленського і Богдана свідчать про їхню готовність програти Путіну?

Тому що в шаховій партії, яку так карикатурно зобразив у своєму агітаційному ролику Анатолій Гриценко, у кожного з гравців уже є вироблена позиція і стратегія. Росія має стратегічну мету – ліквідацію української незалежності (мат) і тактичну задачу – позбутися відповідальності за Крим і Донбас та максимально послабити Україну умовами миру (шах). Українська гра полягає в тому, щоб уникнути виконання російських умов і домогтися миру внаслідок притягнення РФ до відповідальності.

Зрозуміло, що агресор грає білими, а ми захищаємося. Поки що ми тримаємося завдяки пату в Мінському переговорному процесі. Але час від часу доводиться йти на розмін фігур, особливо, коли шах і мат опиняються вже зовсім близько. Як, наприклад, під час блокади нашого азовського узбережжя. Після захоплення наших кораблів і ув’язнення моряків у гру вступили фігури зовсім іншого масштабу, які, ймовірно, без цього інциденту залишалися б осторонь і надалі.

До останнього часу ця гра Києву вдавалася. Патріоти волали про зраду, п’ята колона вимагала миру ціною капітуляції. Але в українському штабі фронт тримали і рух фігур відстежували.

Та ось у штабі щось помінялось.

Реакція Зеленського на ноту МЗС вказує на існування певних домовленостей, які були досягнуті (або, скоріше, доведені до його відома) під час візитів до європейських столиць. Одностайність "старої Європи", особливо французької делегації в ПАРЄ, у питанні повернення РФ також свідчить про існування певного плану, узгодженого на найвищому політичному рівні. Йшлося, вочевидь, про деескалацію конфлікту, яка сьогодні вкрай необхідна Парижу і Берліну, і яку готовий продати на певних умовах Європі Путін.

План простий. Росія робить певні жести примирення: повертає Україні моряків, дозволяє розведення сторін в Станиці Луганській, зменшує інтенсивність обстрілів, можливо, навіть, звільняє Сенцова (про це колись просив Путіна Макрон, якщо пам’ятаєте). Натомість Європа повертає РФ її позиції в європейській політиці і на європейських ринках та переводить українське питання в розряд "відкладених проблем", так само, як свого часу молдовське, грузинське, сирійське та багато інших питання до путінського режиму.

Але росіяни грають як завжди – по-шулерськи. Замість звільнення моряків вони вирішили реалізувати чергову "многоходовочку", яка по формі – компроміс, а по суті – "чистое издевательство".

Те, що в офісі президента Зеленського на цей план погодилися і вирішили йому підіграти, це ще півбіди. Найбільше тривожить остання фраза президента в його емоційному спічі, звернена до Володимира Путіна: "Дітей треба повернути батькам".

Це означає, що немає насправді ніякої російсько-української війни, на цій війні немає солдатів і стратегів, не існує жодних національних інтересів, і сама українська державність та її атрибут територіальна цілісність – це не по-справжньому. Усі ці нудні й стрьомні речі придумали політики типу Порошенка, щоб прикривати свої барижні інтереси. Насправді ж існують тільки діти, батьки, братські народи, які хочуть жити в мирі і тільки й чекають, коли хтось прийде, скаже правду і "сдєлаєт іх всєх".

Цей наратив не новий. Він лежав в основі передвиборчої риторики Володимира Зеленського, а перед тим багато років утверджувався гумористичними засобами "Кварталу 95". Сьогодні його активно просуває пул політиків і медійників, об’єднаних навколо політичного проекту Льовочкіна-Рабиновича-Медведчука. Але те, що він сьогодні транслюється як офіційна позиція української держави, не може не лякати.

Це якраз той образ України, який потрібен Кремлю. Смішний хохол, який розуміє тільки приземлені й матеріальні речі, а тому знає своє місце у світі високих цивілізаційних місій, імперських амбіцій та справжніх державних інтересів. Для всього цього є Москва. Є також Париж і Берлін. А ще десь далеко Вашингтон. А Києва немає і не повинно бути. Хіба що про його існування по приколу домовляться між собою Москва і названі вище суб’єкти світової та європейської політики.

Ось, що насправді сказав Володимир Олександрович Зеленський.

А чому він продовжує говорити такі речі, перебуваючи вже на посаді президента України, показує інтерв’ю керівника його Офісу Андрія Богдана, дане головному редактору  "РБК-Україна".

Кадровий дефолт, емоційна основа та спонтанний характер усіх рішень – це те, що визнає сам чільний представник Зе-команди. А його пасаж про російську мову як ключ до примирення на Донбасі вказує на очевидну некомпетентність найближчого оточення у тих питаннях, які є визначальними для повноважень президента в Україні.

Чи є цей діагноз смертельним? Ні, проблему могло б вирішити залучення в систему фахових і принципових людей, які розуміють, що відбувається, і здатні продукувати адекватні рішення. Але для цього потрібно, щоб на Печерських пагорбах розвіявся передвиборчий угар і дурман російської пропаганди. І ейчари цього замість нас не зроблять.

новини партнерів

11 грудня, 2019 середа

11 грудня, 2019 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати