live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Іван Марчук: Українська культура знаходиться за бортом

Іван Марчук
Народний художник України Іван Марчук у "Досьє з Сергім Руденком" - про те, чому не хоче жити в Україні, про "містичний" портрет Ющенка та 12 творчих циклів

***

Це програма "Досьє". Я – Сергій Руденко. Вітаю вас.

Наш сьогоднішній гість входить до сотні геніїв сучасності, яку уклала британська газета The Daily Telegraph. Його картини знаходяться в найбільших музеях світу та приватних колекціях. Для України він більше, ніж символ. Він – один із моральних авторитетів української держави.
У нас у гостях Народний художник України Іван Марчук. Пане Іване, вітаю вас.

Доброго вечора.

На початку – бліц-опитування. Короткі запитання – короткі відповіді, на відповідь дається 10 секунд. Отже, що ви вважаєте своєю найбільшою перемогою в житті?

Найбільша перемога і найщасливіший день у житті – це коли я став студентом художнього училища.

Що ви вважаєте своєю найбільшою поразкою в житті?

Не так поразка, як те, чого не слід було робити. Те, що я зараз в Україні, а не в Австралії, де я дуже хотів би бути.

Тобто, ви хотіли б бути в Австралії?

Так, хотів би.

Чи було вам колись соромно за свої дії? Якщо так, то за які?

Єдине, що я не завжди робив так, як мені б хотілося. Бувають у житті такі періоди… Не везло.

Хто з шістьох президентів України вам був ближчий за духом?

Усі однакові, не можу якогось виділити.

Що є для вас політика?

Політика – це для мене згубна річ. Тому що з дитинства я багато нею цікавлюся, і вона забирає у мене багато часу.

Як часто вам доводилося спілкуватися з українськими політиками?

Я не дуже прагну до цього.

Що, по-вашому, заважає розвиватися українській культурі?

Українська культура знаходиться за бортом. І тому вона розвивається завдяки ентузіазму тих людей, які цим займаються.

Чи легко вам відчувати себе одним зі ста геніїв сучасності?

А я того не помічаю. Я яким був до того, таким і зараз лишився.

Чи належним чином Україна дбає про генія сучасності Івана Марчука?

А ніяк не дбає і ніколи не дбала.

Тобто, жодного інтересу до вас не проявляють?

Нє. Усе що я робив і роблю, то наперекір усьому роблю.

Якою б ви хотіли бачити Україну за десять років?

Хотів би її бачити не такою, якою вона є сьогодні.

Дякую. Прекрасна відповідь. Переходимо до основної частини нашої програми. Поговоримо про місце народження ваше. Ви народилися на Тернопільщині. На той час ці землі належали до Польщі. Ви пам’ятаєте часи Польщі?

Трошки пам’ятаю, бо себе пам’ятаю десь з трьох рочків. Я народився 1936-го, а 1939-го вже прийшли "наші", як тоді казали. А тато мій добре знав польську, працював за Польщі.

Після семирічки ви поїхали вступати до училища і вже згадували, що то було найбільшою вашою перемогою в житті. У Львові, з перервою на службу в Радянській армії, ви проведи багато часу, власне, ви там сформувалися. Це були п’ятдесяті–шістдесяті роки, роки піднесення української інтелігенції. Ви когось пам’ятаєте з тих часів, з ким ви тоді спілкувалися?

Ну, в п’ятдесяті я якогось піднесення не відчував, усе було доволі одноманітне, совєцьке, і ніякий вітер з іншого боку не віяв. У інституті вже було інакше, тому що добре працював наді мною Карло Звіринський. Він мав хлопців своїх, шість студентів. Ми приходили до нього до хати. Від нього я вперше почув слово "абстракція". Я тоді злякався, подумав "зараз нас заберуть". Ми тоді не знали, що є Пікассо, а він нам усе це показував і розказував. Він дуже впливав добре і ламав мене по лінії мистецтва, казав потім: "Іване, я знав, що ви на мене ображалися, але я знав, що я роблю".

Хотів би ще запитати про вашу службу в Радянській армії. Вивчаючи вашу біографію, я дізнався, що ви служили на Сахаліні. Що робив художник Іван Марчук в Радянській армії на острові Сахалін?

Я не служив на Сахаліні. Я служив у Бєльцях, у Молдавії.

А я десь прочитав, що на Сахаліні, мабуть, якась інша історія. То ви служили в Молдові?

Так. Це після закінчення училища. Хотів вступати до Києва, але там брали тільки своїх. То я вже сидів на призовному пункті, коли приїхав вербовщик з частини, післаний спеціально начальством з наказом без художника не повертатися. І він мене привіз і здав начальнику клубу.

Вже після армії ви повернулися до Львова, вступили в інститут. І в 1965 році ви підписали лист інтелігенції на підтримку Синявського і Даніеля. Розкажіть, що це за лист був і чи саме в той період у вас почалися проблеми з КДБ.

Це було вже в Києві, не у Львові. У 1965 я закінчив інститут, приїхав до Києва і почав малювати зовсім не те, що малював до того. Бо я в інституті ще сказав, що хочу бути "ненормальним художником". Ненормальним, це значить зовсім іншим. І коли мене направили на роботу в Інститут надтвердих матеріалів, то я сказав "я єсм". І я почав там малювати, і це було моє друге народження, народження як художника. Я не знав, що я малюю – просто на стандартних листочках щодня виносив рисунок. Тоді ці рисуночки дуже швидко розходилися. Я тоді увійшов у коло фізиків, а фізики – це був передовий загін. Вони хотіли чогось нового, соцреалізм вже всім надоїв – і тут я появився, робив сам не знав що... І добре, що не знав. І коли у мене вже назбиралися ті картини, я подумав – а як же їх назвати… Так появився "Голос моєї душі". Я тоді запізнався з фізиками Цехмістренками, це були дуже свідомі люди, подружжя. І ми там збиралися – поети, письменники. Хто тоді був? Жиленко, Плаксій, ще кілька цікавих людей. І до них прийшов той лист, коли були ті процеси в Москві. А я настільки їм довіряв, що я того листа і не читав. Сказали підпиши, я і підписав. А вперше мені сказали про це 1967 року, коли я вступав до Спілки.

Спілки художників СРСР?

Так. І хтось там сказав: так він же підписав того листа. І тут же Яблонська: я тоді забираю свою рекомендацію.

А рекомендація була від Яблонської?

Так. Я тоді з нею був трохи знайомий, дружив з її дітьми.

А це правда, що оцей Інститут надтвердих матеріалів очолював син Петра Шелеста, Віталій?

Інститут надтвердих матеріалів очолював Бакуль. Це була всесвітньо відома фірма, де робили штучні алмази, які розходилися по всьому світі. А Шелест – це вже був 1968 рік. Мені тоді фізики зробили виставку на квартирі Тулпиги, який працював у Донецькому інституті. І на цю виставку запросили Віталія Шелеста, який тоді був одним з очільників Інституту теоретичної фізики. І Віталій тоді уклав зі мною договір на оформлення новобудови цього Інституту. Я з ним працював до 1971 року. Зробив тоді панно "Ярослав Мудрий", яке американці, як приїхали до цього інституту, хотіли купити разом зі стіною, а Шелест їм сказав: та він вам друге зробить. Я тоді розробив власну технологію для цього панно – робив маленькі керамічні плитки. Я ж закінчив у Львівському інституті факультет кераміки, бо факультет живопису там закрили за формалізм. Тож як буде з 18 жовтня моя виставка в галереї "Нью-Арт", то побачите вперше мої фігурки керамічні, а ще – 100 картин, яких ще ніхто не бачив.

Хочу все ж таки повернутись у період між 1970 і 1985 роками, коли вас не виставляли і ви були неугодним радянському режиму. Чим Іван Марчук загрожував СРСР?

По-перше, я приїхав зі Львова, це раз. Я говорю виключно українською мовою – це два. І цього достатньо – ти вже націоналіст. Потім – я почав малювати щось зовсім не то і не так. То вже викликало підозру – який у тих картинах код і що там закодовано проти системи. І коли Шелеста не стало – тут уже мене і накрили.

Прийшов Маланчук і зовсім інша епоха почалася.

І мені вже буквально кишки вивертали. Двічі обшуки робили. Навіть вручну друковані книжки отих фізиків забрали.

А що ж вони шукали?

Не знаю.

Нічого не говорили, просто з обшуком приходили з КДБ.

Так. Просто була така арт-підготовка, психологічна. Щоб мене зламати. Ті роки, які я прожив, то просто дивився у вікно і хотілося з нього вискочити, з п’ятого поверху. А тоді прийшли до хати, я тоді на Борщагівці жив, показали той свій квиточок (посвідчення, – ред.), і кажуть: пішли з нами.

Ви тоді працювали з Віталієм Коротичем, який був головним редактором журналу "Всесвіт", малювали для нього обкладинки. Яким Коротич був у часи "Всесвіту", до свого переїзду в Москву, де він став головним редактором журналу "Огоньок"?

Я з ним особливо не дружив. Запізналися ми ще коли він був головним редактором журналу "Ранок". Я робив ілюстрації, робив обкладинки. За одну обкладинку мені тоді платили мою місячну зарплату – 80 карбованців, а за маленький рисуночок, який я робив за десять хвилин – 30 карбованців, це квиток на літак до Львова і назад. Зараз це виглядає казкою. Я тоді багато працював у поліграфії, у багатьох журналах.

Тобто в принципі можна було бути творчою людиною. Єдине, що вас тоді не виставляли, бо ви були небезпечним елементом для Радянського Союзу, вірніше – для художників, які були в радянській системі.

Як казав Романишин, бувший директор Художнього музею, у фільмі "Голос душі": ну ви знаєте, от він був якийсь не такий, незручний. Тому мене до Спілки і другий раз не прийняли. Так і жив: не виставляють, не приймають, не випускають, не нагороджують… Усе було "не", я є – і мене нема. Так аж до 1982 року було, потім потепління настало.

Але ви все ж таки стали членом Спілки художників СРСР. Як це сталося і чому?

Це коли я у 1988 році вперше поїхав за кордон, до Чехословаччини. Я працював там у монументальному цеху і хлопці-колеги взяли мої роботи і показали на прийомі. І мене взяли у Спілку. Я приїхав такий злий! Я ж казав, що третього разу не буде. Але дійсно я вже тоді не подавав, вже вони самі все зробили, то я махнув рукою. Воно вже мені нічого не дало, вже було непотрібно. У 1989 році я вже був у Сіднеї.

Ви спершу виїхали до Австралії, потім до Канади і США. Ви тоді говорили, що з радістю їхали з СРСР. А що вас змусило повернутися до України?

Можна сказати, що трошки – туга, трошки – те, що я не вмів жити в Америці… заважало і те, що я там один жив, бо якби не один, то я б ніколи сюди не повернувся, бо жінки з Америки сюди не повертаються, так часто сім’ї рвуться. Так 11 з половиною років я побув у Нью-Йорку… Я неправильно жив, бо я жив на дві країни: півроку там – півроку в Києві. А коли хочеш там жити, про Україну треба забути, назад не дивитися. З діаспорою теж не складалося. От мені пані Шухевич в Австралії казала: "Івасю, тобі в Австралії тепло, в Канаді буде холодніше, а в Америці – ще холодніше". І так воно і було. В Австралії я заробив – привіз картини, продав українській громаді, бо треба ж за щось жити. Не знав ні що то за долар, ні яка там ціна життя. Потім, перед від’їздом вже до Торонто, зайшов у Художню галерею, показав фото своїх робіт, то вони за голови вхопилися: який ти дурний, як можна було такі картини за такі малі гроші продавати, ми тобі в десять раз ціну більшу дамо. І я тоді за місяць роблю виставку, можете уявити? Я зараз дивлюсь каталог і дивуюся: як я зміг за місяць таке зробити, коли я спав, як я жив?

А скільки було робіт на тій виставці?

Було 26 робіт. Це вам не жарт. І половину з них було продано. Я був окрилений Сіднеєм після нашого життя-буття. Його красою, його спокоєм. Хоча працював там як шалений. Та я і в Канаді так працював, я там був чотири місяці і зробив виставку в Торонто, в Українській галереї.

Але ви все ж таки з жалем говорите про те, що поїхали з Австралії.

Я в Америці дуже жалів, що я не в Австралії, а в Нью-Йорку. Але не було у мене руководящої сили, яка б керувала мною- все один, один і один. Зато це був самий плодовитий період у моєму житті. Ніхто не заважав, ніхто нікуди не кликав…

Ну і емоційно ви були спокійні.

Так. Емоційно я був спокійний. Настільки в радянські часи, коли я тут жив, мої нерви були оголені, що я казав, що треба поїхати, щоб хоч трошки підлікувати свої нерви. А там – абсолютний спокій, хоч місто у п’ять разів більше за наш Київ. Там з дев’ятої ранку і до четвертої по обіді в метро можна зайти і сісти, чи лягти. А у нас цілий день забите і забите. От коли у нас буде нормальне життя –це коли по лінії метро можна буде зайти і сісти.

Задам вам запитання про Незалежність. 28 років минуло від здобуття Україною незалежності. Ви за цю незалежність боролися, про неї мріяли. Чи отримав Іван Марчук ту Незалежність, про яку він мріяв?

Ту, про яку мріяли, поки ніхто не отримав. Я у Нью-Йорку плакав, як дивився, коли у Львові йшли Чорновіл, інші хлопці і співали "Червону калину". Щем до горла підходив. Надії були величезні. Але надії лишилися надіями. Я коли вже приїхав до України, то навіть трошки заскучав, бо була віра, що я їду в іншу країну. А інша країна поки не получилася. Я тут слідкую за всим і часом приходить така туга, що я тут не живу, я тут мучуся.

Але ж ви дуже багато працюєте. Ви говорили, що 365 днів на рік працюєте.

Я працюю, але все одно є велика туга. Я не знаю радости, любові, я не маю втіхи у житті тут, в Україні. Часом щось відволікає, я чомусь радію, але…

Давайте згадаємо проте, як 2005 року президент Ющенко заклав капсулу біля Андріївського узвозу в Києві, де мав бути музей Івана Марчука. Чому цього музею немає?

Тому що це був просто розіграш. От так хотілося. Поклав Ющенко капсулу і забув. Забув що то вже весь світ про це знає. А люди і до того ходили до влади, що треба цей музей, і досі питають: а де музей, де можна ваші роботи побачити? Я ж по вулиці 300 метрів не можу пройти, щоб хтось не пізнав, не привітався.

Ви як художник ходите, я вас у парку Шевченка бачив. Тож у Києві музей так і не побудували, але музей з’явився в Москалівці, про яку ми вже згадували.

Так. Я відкрив музей у Москалівці. Про нього вся область знає, приїздять люди з інших сіл, районів. Там 50 оригінальних робіт є. була розмова 2016 року в Тернополі. Там є чудовий замок над озером, який використовується по-дурному. То мер пропонував мені там зробити музей. Я зразу згоди не дав, а потім вже й роки пройшли. Тож я в цій країні вже ні на що не сподіваюся.

Ви говорили, що українській культурі не вистачає підтримки, бо це аматорство. А чому в Україні це аматорство, а в інших країнах до цього держави ставляться більш серйозно, і там є державна підтримка?

Тому що в Українській державі як такій культура не потрібна. От скажіть, що вже при мені зробили чотири міністри? І декого я навіть ставив на міністра. Майстерні навіть не дали мені. Ні одної виставки навіть Міністерство культури не зробило ніде. Усе, що я роблю, я роблю самотужки. Зараз мені посли закордонні помагають. Наша влада не знає, що мистецтво –то є обличчя нації, обличчя держави. Люди, коли їдуть по світу, куди вони йдуть? Вони йдуть у музеї. А ми за роки незалежності жодного музею не зробили. Я професіонал, а займаюся аматорством. Добре, що у мене є помічниця, яка веде всі переговори зі світом. Я ж міг би всі ці картини продати, щоб тут нічого не лишилося. Згадую слова Шевченка: "Малого сліду не залишу на нашій славній Україні, на нашій не своїй землі". Я міг би посіяти по світу ці картини і жити розкішно в палаці. Ну не в палаці, але принаймні мати всі умови і святий спокій і тіки знати, що у мене є полотно і на полотно я маю народити щось нове. Тут не хочеться працювати, не хочеться. На цій землі завжди народжували багато славетних людей, а шанували тільки коли їх вже не ставало. Це вже аксіома, яка не потребує доведення. Я знаю і мені який подаруночок зроблять – напишуть шикарний некролог у газеті. Оце я заробив у України.

Ви про таке сумне заговорили. Давайте поговоримо про 12 творчих циклів Івана Марчука. Що це за цикли і як ви їх ділите?

Чому у мене 12-13 циклів? Тому що я ненаситний, одержимий і дуже незадоволений. Усим незадоволений, а в першу чергу, звісно, роботою. От появився "Голос моєї душі"… Мені стало того замало. Думаю, а чого ще я наробив? Появилися "Пейзажі". Зовсім інші. Дальше – "Цвітіння". Дальше– "Кольорові прелюдії". Дальше – "Експресії". Дальше пішли натюрморти, які я не любив ніколи, натюрморта стандартного. Я вічно голодний на щось. Оскільки я живу один, мені вічно хочеться з чимось розмовляти, чимось любуватися. А з чим? Тільки з картинами. У мене в кімнатках усі стіни завішані, а ставити їх я не можу, бо багато місця займають. У мене найбільші картини – метр на півтора, бо більші незручно буде по сходах знімати, якщо треба десь вивозити. Завжди згадую ван Дейка. Він брав маленькі картини у широких рамах. Ну він же малював шедеври такі маленькі – і я буду. Так і пішло… Шевченкіана моя окремо. Досі мучуся, що я цю Шевченкіану віддав у канівський музей. Я тоді не знав –живу я чи не живу я. Я намалював 42 картини. Це не ілюстрації, це картини на тему Шевченка – 50х60. Це такий цикл. А мене тоді Ліховий тоді підманув просто, сказав, що Ющенко виділяє мільярд купонів. Боже, я мільярдер, уявляєте? Віддаю, думаю: ну нарешті мої картини знайшли собі добру хатинку, своє місце. І шо? Через кілька років хотів ті картини викупити, давав у десять разів дорожче. А чому? Вони сховали в підвал і все. Дві картинки висять у залі, а решта – у підвалі. Коли був ювілей Шевченка, 250 років, я з великими боями вибив таки ці картини в галерею університету Шевченка. Але ж вони повинні мати окремий музей, бо то цикл, 42 картини, цього достатньо для маленького музею. А їх ніхто не бачить. От вам ставлення держави до того, що от тут я є такий.

Знаєте, про що ще хотів вас запитати… От у 1968 році за 600 карбованців купив у вас картини Юрій Щербак, який тоді ще не був політиком і дипломатом, а був медиком. А потім 15 робіт з’явилось у колекції Дмитра Павличка… Ви знаєте, у яких приватних колекціях знаходяться зараз ваші картини?

Найбільше у Павличка і його дочки Соломії, але там переважно даровані роботи.

А чи є ваші роботи в колекціях того ж Ющенка чи Порошенка?

У Ющенка є портрет. Знаєте, я ніколи не працюю на замовлення. Але це була ситуація, пов’язана з музеєм. Чоловік, який мав будувати музей, замовив мені портрет Ющенка.

Ви малювали з натури?

Ні, я його малював з фотографії. Цей портрет є в каталозі. Я його малював у 2003 році.

Це коли він ще був опозиціонером.

Так, бо Помаранчевий майдан же був у 2004-му. Я тоді прийшов на Майдан зранку, а бачу, що люди сходяться, сходяться, сходяться, їх вже ого. Я тоді піднявся до Жовтневого палацу, щоб подивитися зверху. А для чого я туди прийшов? Хотів перевірити, чи правильно я тоді намалював його. А я намалював його на фоні маси прапорців по всьому Майдану. Тобто я за рік до того намалював Помаранчеву революцію. Газета "Факти" тоді писала, що Марчук передбачив отруєння Ющенка.

А де зараз ця картина?

У нього.

Небагато часу лишається до завершення нашої розмови. І насамкінець традиційне запитання, яке ми ставимо усім гостям. Якою є ідеальна Україна у вашому розумінні?

Ідеальна Україна? Я хотів би, щоб вона хоч близько доросла до того рівня, який я спостерігав по всьому світові. Тобто, добра, щира, красива, доброзичлива, яку всі шанують і люблять, і в якій приємно і спокійно жити.

Тобто, це і Канада, і Австралія, і США…

Так. Вони ж там дійшли до вершини своєї, йдуть по горизонталі.

Зате є куди прагнути Україні.

Звісно так. Ми народжуємо найбільше талантів на квадратний метр. Але Україна поки цей потенціал не використовує. Натомість нашими фахівцями користується весь світ. Якщо навчимося використовувати цей потенціал тут – матимемо спурт, матимемо іншу країну. Але на те треба мати інший менталітет.

Будемо сподіватися, що буде інша Україна, інший менталітет, інша культура і інше життя. На цій оптимістичній ноті ми і завершимо нашу розмову. Дякую вам.

 

новини партнерів

16 листопада, 2019 субота

16 листопада, 2019 субота

15 листопада, 2019 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати