Почну з розповіді про свою колегу Софію Федину. Софія Федина записала блог, у якому аналізувала поїздку президента Зеленського на передову. Звичайно, її образило хамство Зеленського по відношенню до українського воїна, який брав участь в АТО, якісь інші речі. Вона висловила турботу за Зеленського, тому що дуже переживала – як це він міг їздити на передовій по першій лінії. І, до речі, не одна вона. Роман Безсмертний, відомий політик, сказав, що той, хто придумав для Зеленського цю поїздку на передову, просто людина безвідповідальна і людина, яка готова жертвувати життям президента, яка не продумує тих можливих трагічних наслідків, які можуть статися на передовій. Власне, про це говорила і Федина. І ще раз підкреслила, що Зеленський – не Безсмертний, тобто не настільки передбачливий і відповідальний політик, як Роман Безсмертний, який саме і розповідав про цю поїдку Зеленського на передову. Але хтось у цьому побачив спробу Софії вчинити замах на президента Зеленського.
Я вже так собі і уявив, як вона обіймає його, гладить по голівці, душить, відштовхує від себе, тому що їй гидко від того, як він говорить з воїнами АТО – а всі за цим спостерігають по телевізору і кажуть: "Так, мабуть це був замах!" Звісно це жарт. Нічого подібного не було, та й Софія мала на увазі зовсім інше. Але люди, які люблять чинити політичні переслідування, які своїми мізками лишилися в Радянському Союзі, накинулися на Софію як на політичного опонента. Уже й генеральний прокурор Рябошапка каже, що в її словах точно були ознаки злочину.
Слухаю все це і хапаюся за голову. Бо скільки не минає часу, а цей совок з наших посадовців, з генпрокурора, з депутатів ніяк не виходить. Чому совок? Тому що я колись теж був у схожій ситуації. У 1992 році Генеральна прокуратура порушила проти мене справу за наклеп на президента Леоніда Кравчука. А "наклеп" у ті часи була кримінальна стаття, і мені реально світило від 3 до5 років ув’язнення. До мене приходили додому, вручали повістки, доставляли до Генеральної прокуратури… Кумедна була ситуація. Я пам’ятаю, що справу мою вів керівник Головного слідчого управління ГПУ Поліпок. Було таке прізвище у того чоловіка. І от цей Поліпок раптом говорить до мене російською мовою. А я кажу: "Зачекайте, у нас прийнято закон про державну мову, і я буду говорити лише українською мовою". Комп’ютерів тоді не було, а друкарська машинка, яка була у Поліпока, мала лише російський шрифт. Він букву "і" одиничкою набирав. А я кажу: "Не буду я говорити на цю машинку з російськими літерами!" І бідний Поліпок, схопивши себе за два боки, мав бігати по сусідніх приміщеннях (тоді це офісами було важко назвати), і шукати машинку з українськими літерами. Зробити це було непросто, знайшли лише в якійсь сусідній установі. І от приходить домене Поліпок і каже: "Ви, мабуть, мали на увазі, коли говорили, що президент є гвинтиком у мафіозній машині, що він організатор мафіозного руху?" На що я йому відповідаю: "Та ні. Я проти наклепів на президента незалежної держави у моїй присутності, і запишіть це в протокол".
Те саме має сказати і Федина. Тому що це якраз Рябошапка і "Слуги народу" весь час говорять про те, що нібито щось загрожує президенту Зеленському. Може вони йому погрожують? Може між ними там гроші не поділили, як пишуть сайти? Може хтось комусь недодав готівки в конверті? Хтось комусь дав більше? Чи повій не поділили? І їм не подобається, як Зеленський виступає арбітром у цих високих суперечках про повій? І, може, саме тому вони таким чином намагаються принизити його?
Не знаю, що там відбувається насправді, але виглядає це і смішно, і трагічно. Це звичайне політичне переслідування. Ми ж пам’ятаємо, як той самий Зеленський "розстрілював парламент", чи імітував "поховання президента Порошенка". Пам’ятаємо, як ще один народний депутат цієї фракції, коли відбувався з’їзд партії Порошенка, говорив, що треба запустити туди газ, щоб усі загинули. І ніхто тоді ніяких справ не відкривав. Тому що думали про свободу слова. Це і є свобода слова: право людини висловлювати те, що вона вважає за потрібне.
Тим більше, це є свободою слова політика. Коли ми голосували за депутатську недоторканість, я і правку відповідну подавав, і неодноразово попереджав, що не можна депутата притягати до відповідальності за висловлення думок. Поки що хоч згода Верховної Ради потрібна була б, а з нового року Софія взагалі нічого не зможе сказати. І я нічого не зможу сказати, навіть цей анекдот про Зеленського розказати. Ну не зможу. Тому що за це мене зможе притягти до відповідальності прокурор, що на 100 відсотків є людиною президента, як говорив сам президент у відомих записах, який притягне за що завгодно.
Тож давайте думати проте, що ми робимо. Ми, звісно, підтримуємо Софію і вважаємо це наступом на свободу слова, цинічною спробою повернення у радянські часи. Я переконаний, що все буде добре. Тому що і ті, хто переслідують Софію, і ті, хто ініціював її переслідування, виглядають просто смішно. А смішно виглядати не хоче ніхто – не тільки ті, хто пишуть повіям.
Тепер про несмішні речі. Сьогодні, коли я записую цей блог (п’ятниця, 1 листопада, – ред.), на Дні уряду в парламенті виступала міністерка розвитку громад та територій України Альона Бабак. І ставив я їй запитання щодо деяких проблем децентралізації у високогірних районах. Так от що я мав на увазі. Коли ми говоримо про децентралізацію і загальний затверджений план децентралізації, то, на жаль, мусимо констатувати, що план цей затверджувався без серйозного обговорення у громадах. І тому, наприклад, у багатьох карпатських регіонах райони, які мають величезну територію, будуть ліквідовуватися, ділитися на маленькі громади. Але ці маленькі громади не є спроможними. А для того, щоб зробити велику громаду, треба порадитися з людьми у цих селах, у цих регіонах. Як зробити, щоб громада при її створенні могла надати людям нормальні послуги? Як зробити так, щоб люди, які живуть на високогір’ї, на висоті понад тисячу метрів, могли зберегти свою культуру, гуцульську чи бойківську, могли зберегти шкільництво, доступ до якісних медичних послуг?
Про це ніхто особливо не замислюється. І от тепер уряд подає законопроект, у якому пропонує, щоб ще й обласні ради вилучили з обговорення при створенні нових територіальних громад, оцього нового плану, який би стосувався всієї України. У обласних радах є депутати, обрані на місцях, обрані в цих невеликих регіонах. Вони хоча б відчувають потреби своїх виборців. А голова адміністрації – це людина призначена. Ті, хто призначаються зараз, як правило, люди без досвіду, часто взагалі з інших регіонів. Тож те, що представницька влада взагалі виключається з того, яким чином будуть формуватися громади, виглядає невірним.
І ця проблема виникає не лише на високогір’ї. Наприклад, у Львові довкола міста є ціла низка невеликих передмість. У окрузі, який голосував за мене, це селища Брюховичі, Рудне, село Білогорща. Це населені пункти, які знаходяться практично в межі Львова. І вони обирають депутатів у Львівську міськраду. Разом з цим, вони обирають депутатів і до своїх рад. Сусідні громади, створені в районах поза містом, вже давно стали спроможними і активно працюють. А розташовані біля міста, які нібито входять у цю велику львівську агломерацію (а закон про агломерацію ми досі ще не прийняли), не вибрали для себе ефективного шляху розвитку. І хто, як не уряд, як не обласна рада, хто, як не ефективні радники, разом з громадами, мали б такі шляхи розвитку обрати? На жаль, не обрали. Тепер уряд взагалі пропонує не радячись з громадами примусити їх об’єднуватися за планом, який затвердив сам уряд. Таким чином і сам принцип добровільного об’єднання ставиться під питання. Бо не люди вирішують, з ким їм об’єднуватися, а уряд затвердив для них план. І кажуть: об’єднуйтеся добровільно, але тільки за нашим планом і без голосу обласних рад. Звісно, це підхід абсолютно неправильний.
Був на цьому Дні уряду і момент позитивний. Спілкувався я з міністром інфраструктури Владиславом Криклієм. Обговорювали проблему Львівського аеропорту. У мене на окрузі є аеропорт імені Данила Галицького. Це один з кращих аеропортів України, а з регіональних – найкращий. Він є державним, але є успішним, прибутковим, постійно збільшує кількість рейсів. Він вперше запустив лоукости, тож сьогодні зі Львова можна дешево полетіти в безліч країн Європи. Ніколи раніше такого не було. І от мер Львова Садовий раптом говорить, що цей аеропорт збираються передати в концесію, вимагає передати його місту. Я, як народний депутат, звичайно турбуюся. І йду до міністра та питаю: ви справді хочете передати в концесію цей аеропорт? Кому? Чи не найбільшому монополісту, який має найбільшу в Україні авіакомпанію, яка теж є монополістом? Бо люди турбуються. Люди чують усі ці чутки, бачать, що відбувається…
Міністр мене запевнив, що це не так. Він розповів, що міжнародна компанія просто проводить дослідження про можливість передачі в концесію цілої низки аеропортів, що жодного рішення поки що немає, що на сьогодні аеропорт може витрачати на свої потреби і на свій розвиток лише десять відсотків прибутку, а вони шукають способи, як зробити, щоб аеропорт краще розвивався.
Ну, сьогодні я міністру повірив. Міністр запевнив, що ніякої концесії у найближчі роки точно не буде. А якщо вона й буде, то ми з міністром домовилися, що розмова про можливість такої концесії вестиметься відкрито, буде зрозуміло, хто її ініціює, будуть враховані інтереси не лише працівників аеропорту, які створили блискуче прекрасне підприємство, а й міста Львова. Тому що Львів, Львівщина, як, власне, і вся Україна, мають право вирішувати долю своїх аеропортів, щоб якісь дивні монополісти не отримали якісь дивні концесії і не почали викачувати звідти кошти. Вони мають право на те, щоб навіть коли приходитимуть ефективні зарубіжні партнери співпраця з ними не була на шкоду Україні та місцевим громадам. Міністр мені все це обіцяв. Тож ця розмова була приємною. Я хочу подякувати міністру Криклію за таку відверту розмову і пообіцяти всім, хто мене дивиться та читає, не лише у Львові, а в усій Україні, що буду і далі відверто розповідати про те, що відбувається у Верховній Раді і в українській політиці.