Отже, Нормандський саміт завершився, і одразу з’явилося кілька дуже потужних інформаційних приводів для того, щоб український політикум зробив вигляд, що про це можна забути. Водночас ми бачимо, як президент Зеленський намагається протягнути свою версію так званою децентралізації, котра, як на мене, з правдивою децентралізацією має занадто мало спільного, і тим більше ми там бачимо вшиті дуже небезпечні моменти для української державності як такої.
Справа в тому, що, зазначивши "святість" Мінських домовленостей, далі говорити про можливість їхнього коригування – це велика умовність. І тут дуже важливо, що, так, всі сторони підписали комюніке, але зверніть увагу на поведінку української сторони після цього і поведінку російської сторони. Що робить Україна, підписавши в особі президента Зеленського цей документ? Продовжує дію закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування", вносить зміни до законопроекту "Про внесення змін до Конституції" до Верховної Ради. Якщо хтось вважає, що в цьому законі немає речей, пунктів, які відповідають за суть концепції, зазначеній в комюніке, то він помиляється. Там пропонуються зміни до 85 статті. Це дуже цікава стаття. Це повноваження Верховної Ради, де виписано про можливість! можливість прийняття закону про надання статусу, особливого статусу окремим адміністративно-територіальним одиницям. Так, людина, яка бажає щось добре, вона буде казати, що безумовно, такий статус потребують міста-мільйонники, які дуже швидко розвиваються, - Одеса, Кривий Ріг, Дніпро, Львів, Харків, Київ і так далі. Але в цьому випадку не про це мова йде. Це закрито, завуальовано про те, що спробували протягнути у 2015-у році. Пам’ятаєте!? "В перехідні положення"… І це те ж саме без конкретних назв. А тепер давайте подивимось, а що ж зробила Російська Федерація? Російська Федерація скликала з’їзд бойовиків ОРДЛО, який ділився на дві частини: спочатку - офіційна відкрита частина, а потім – закрита. На закритій частині зібрали всіх "вождів" ОРДЛО і сказали: "ніхто ні на яку реінтеграцію іти не буде". Весь тиждень після Парижа до ОРДЛО йшли ешелони з боєприпасами, з новою технікою і так далі. На лінії фронту нагромаджується артилерія, нагромаджуються бронетанкові сили. Ось вам відповідь Москви, Кремля на комюніке і на зміст домовленостей, які досягалися в Парижі. Я вже не торкаюсь питання кордону і інших. Ну, і зовсім для мене є неприємним те, що на останній зустрічі у Мінську таки не вдалось домовитись щодо звільнення військовополонених. Хоча всі формальності анонсованого звільнення ще в серпні виконані. Тобто, так звана правова очистка пройдена, визначено перелік осіб. Це, власне, ті, кого називають "всіх визначених на всіх визначених", хто утримується в Донецьку і Луганську. Знаєте, якщо хтось думає, що це якісь там недоробки, - ні. Просто там, в Москві, на цьому зібранні бойовиків ОРДЛО, абсолютно чітко їм сказали: "зупинились, ніякого кроку далі не робити". І тим самим вони будуть дресирувати нинішнє політичне керівництво України в тих чи інших кроках. Я не знаю, що ще до Нового року, до Різдва, Москва витягне із президента Зеленського.
Наскільки я розумію, Україна взяла на себе зобов’язання слідувати, так би мовити, певним узгодженостям, в той самий час як Росія намагається не просто ігнорувати, а відверто плювати на підписані документи,бойовики зараз почали говорити про те, що територія бандитських анклавів загалом розповзається на Донбас. А тут ми зустрічаємо такі от дивні, "невідкладні" законодавчі ініціативи, які дозволяють переводити ті чи інші адміністративні території України на особливий статус.
Так, насправді, якщо взяти пролонгований закон про особливий порядок місцевого самоврядування, то це так, це пів біди, пів трагедії. Але ми маємо в законопроекті про внесення змін до Конституції взагалі річ дуже неприємну. Чому? Тому що цей правовий статус окремих адміністративно-територіальних одиниць – це власне те, що домагався Кремль всі ці роки від України. І замість того, щоб використовувати те правове регулювання, ті правові норми, які вже усталені в законодавстві України, особливості місцевого самоврядування, які говорять про звуження, а не про розширення прав, українська сторона чомусь вторить вимогам Кремля і пропонує екстериторіальний статус для окремих одиниць. Якби в цьому записі було "для міст-мільйонників" і так далі, було б зрозуміло про що йде мова. А тут, очевидно, є спроба приховати від громадськості цей прихований маневр для того, щоб потім його впакувати в закон про особливий статус ОРДЛО. Ось про що мова йде. Власне, це – те, чого домагався всі ці роки Кремль.
Наскільки я розумію, формально ніхто не буде говорити про федералізацію, але де-факто ми можемо отримати підвищення отих от особливих статусів до рівня напівабсурду.
Насправді, якщо вчитатися в цей документ, там немає децентралізації. Там є суперечливо-еклектичні норми, які по суті повертають президента в систему виконавчої влади і дають йому можливість тотального вертикального контролю. При чому, такі кроки закладуть конфлікт між офісом президента – Кабінетом міністрів, між прем’єр-міністром і президентом і так далі. Раз ми вже проголосили парламентсько-президентську республіку, то, очевидно, що треба відмовлятися від такої категорії як префекти, треба йти на урядових секретарів – волосних, повітових, обласних і далі. Причому запроваджувати на якихось рівнях це як перехідний статус і так далі. І отут я розумію чудово: раз оцих речей нема, то в цьому проекті є, скоріш, відповідь на зовнішній запит, на запит Кремля, адже явно у даних умовах і в даному тексті немає децентралізації. Відтак, з моєї точки зору, я би рекомендував все таки і автору законопроекту, і депутатам попрацювати над ним. І якщо вони декларують децентралізацію, то треба міняти відповідний текст і повторно подавати для того, щоб це в суспільстві не породжувало ту хвилю недовіри на фоні Паризького саміту, на фоні всіх подій, які відбуваються зараз в Російській Федерації, зростання агресивності, загрози агресії проти України з боку Російської Федерації (я вже не кажу про ситуацію в Білорусі), для того, щоб застабілізувати ситуацію, відновити довіру до ідеї децентралізації, до ідеї територіальної реформи.
А немає у вас такого побоювання, що Кремль може зіграти з президентом Зеленським, як з президентом Лукашенком? Тобто, з одного боку, він буде підтискати його на виконання тих чи інших домовленостей, які можуть становити загрозу, а потім він просто візьме і кине Зеленського, як він кинув Лукашенка. Ми розуміємо, цей так званий касетний скандал навколо Лукашенка насправді б’є не персонально по Аляксандру Ригоровичу, він б’є по президенту Білорусі для того, щоб пришвидшити інтеграцію. І ми розуміємо, що над внутрішньою українською ентропією панує якраз Путін.
В цьому є небезпека. Ви абсолютно праві. І в мене така от думка, що насправді Зеленського як особу і приводили до влади для того, щоб маніпулювати ним і десь вести його дорогою десь такою, як ведуть Лукашенка. Це ж невипадково. Спочатку оприлюднюють соціологічне опитування про те, що українці на перше місце ставлять Лукашенка, з точки зору його функцій як президента. І оця тактика – спочатку сісти за стіл переговорів з Зеленським, який не розуміє суті питань, загнати його в кут, далі – дискредитувати його через ідеї і формування, через нездатність сформувати відповідь на питання землі, війни і миру, столиці і так далі. Потім, очевидно, слід очікувати, що відбудеться те, що відбулося з головою ЦВК Білорусі Гончарем, із міністром внутрішніх справ Захаренком. Я дуже боюся цих речей, бо це все дуже нагадує нинішню ситуацію навколо вбивства Шеремета. Отут треба шукати речі, які Кремль буде розігрувати через свої кадебешні схеми, і свою кадебешну агентуру, яка знаходиться в Україні. Я завжди негативно відносився до Лукашенка. Його вина у непідготовленості, вайлуватості, він просто знущається над білорусами. Зрештою, Лукашенко такий як Лукашенко, але його руками сьогодні Кремль робить цю роботу. І я дуже остерігаюся, що Кремль руками Зеленського буде робити те, що Кремль робить руками Лукашенка в Білорусі. Дуже небезпечна річ. Чи усвідомлює це сам президент Зеленський, його команда? От, розуміючи те, що відбулось в Парижі, те, що відбувається на фронті, якою є спроба формулювати відповідь, це дуже нагадує те, що президента Зеленського може очікувати доля президента Лукашенка. Але тут не про Зеленського-Лукашенка мова йде. Треба пам’ятати: в Білорусі – дев’ять мільйонів, українців – 40 мільйонів. Українці не будуть терпіти це. Українці зараз захищають свою вітчизну. Вони озброєні. Вони дадуть відсіч цьому.
Ми розуміємо, що все буде тільки посилюватись. Криза буде набувати вже зрозумілих для українських виборців форм. І тут в певний момент може статися щось дуже-дуже неприємне, що могло би збурити ситуацію в Україні. Чи йдеться про певний компромат, чи йдеться справді про так звану "втому" першої особи, яка може, наприклад, в стилі Бориса Миколайовича Єльцина заявити, "я устал – я ухожу". Навіть не хочеться прогнозувати, що буде після того. А після того прийде колективний Медведчук.
Так, ситуація насправді у такому випадку дуже небезпечна. Тут треба думати про те, як здолати ці негаразди, як суспільству об’єднатись і в який спосіб, якщо хочете, суспільство нав’яже свою волю новообраному політичному керівництву для того, щоб уникнути катастрофи. Треба розуміти, що найбільше, в чому зараз зацікавлений Кремль, - у черговому конфлікті в Україні між владою і суспільством. Треба шукати ці шляхи. І треба і уряду, і парламенту, і громадському сектору, і регіонам шукати і формулювати відповіді на всі ці надскладні питання. Бо насправді 20-й рік в питаннях війни, миру, землі і питаннях столиці – а це три питання, які в сумі є питаннями долі Української держави, – має дати відповідь. Якщо тенденція буде зберігатися такою як зараз, коли політичне керівництво ігнорує журналістів , воно не хоче спілкуватися з громадським сектором… Якщо ще в додаток воно не схоче спілкуватися з регіонами, з місцевою елітою, з представниками громадськості, з представниками обраних представницьких органів - бути біді.
Є ще кілька дивних притягнутих за вуха кримінальних справ, або посадки того чи іншого українського політика, вони можуть справді завести ситуацію у пункт невороття, у так звану точку неповернення.
Є дивне уповання, є надія спертися на силовий фактор – Міністерство внутрішніх справ, Службу безпеки і так далі. От, наприклад, про що свідчить факт, коли президент, генеральний прокурор разом з міністром внутрішніх справ ідуть на брифінг слідчих із вбивства Шеремета. Треба задуматись над тим, що об’єктом і суб’єктом такого заходу може бути слідчий, бо від нього залежать всі ці процесуальні дії. І коли я бачу на брифінгу міністра внутрішніх справ, президента, генерального прокурора, ви знаєте, перше, що приходить на згадку, - а чи були випадки в історії України, коли все політичне керівництво приходило на брифінг слідчого? Такого не було ніколи!Це ж узагалі недопустимо. Чому? Президент – гарант дотримання Конституції. Подивіться, будь ласка, на нинішні повноваження генерального прокурора – він слідкує за додержанням законодавства в процесі слідства, судового розгляду. Я вже не кажу, що міністр внутрішніх справ – що може політична фігура робити на брифінгу слідчих?
От власне, а чому був такий поспіх? І задля чого погодився Зеленський, Рябошапка прийти на подібний брифінг?
Ви знаєте, ви мене на шматки ріжте, знімайте шкіру, я ні пояснити, ні зрозуміти таких кроків не можу. Ну, бо невже не було зрозуміло – а якщо це все не відповідає дійсності, - що буде потім!? Хто тоді буде за все це відповідати!? На хвильку уявіть собі, а якщо не буде доведено вини, що тоді? Президент – імпічмент!? Звільнення генерального прокурора!? Ну, добре, міністра. І це говорить про те, що ми маємо не тільки інституційні певні проблеми. Тут ще є проблема кадрового заповнення. Я до цього часу намагаюся зрозуміти і пояснити, чому президент пішов на брифінг слідчих у Міністерство внутрішніх справ? Я не можу ні емоційно, ні формально юридично пояснити, що відбулося. Що відбулося після того, щоб через декілька годин сказали, що ось ця звинувачена взагалі не була на місці, ось цей - взагалі неподібний. Ми розуміємо взагалі, що відбувається? Яка відбувається дискредитація слідчого процесу, силових структур, статусу, поста президента, я вже не кажу там генерального прокурора і так далі. Тому що, давайте я скажу так м’яко, я би застерігав політичне керівництво від таких кроків, тому що вони нічого доброго не принесуть.