Україна в глобальному світі: яким був рік, що минає, для зовнішньої політики нашої держави

Програш Петра Порошенка, який в останні кілька років і особливо під час передвиборчої кампанії зробив наголос на національно-консервативних ідеях; і прихід до влади Володимира Зеленського – людини, яка не має чіткої системи поглядів (або не артикулює їх), системної команди та управлінського досвіду, призвело до хаотизації української політики. І, напевно, в першу чергу це стосується зовнішньої політики. Відсутність чіткого вектора та стратегічного бачення Зе-команди наклалося на загальну ерозію пост-ялтинського світового порядку, перекроювання традиційних альянсів, поширення загальної непевності та ентропії. Спробуємо проаналізувати, яким був рік, що йде для української дипломатії – основні віхи зовнішньої політики нашої держави, здобутки та невдачі.

1. Томос

Початок року позначився подією без перебільшення глобального масштабу. 5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про надання автокефалії Православній церкві України. Наступного дня грамоту було вручено предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію.

Вперше за понад 350 років українська церква вирвалася з-під контролю Москви. Серце українського православ’я забилося в унісон з його витоками. Москва втратила можливості для політичної пропаганди та культурних впливів, аргументи для обґрунтування імперських зазіхань на Україну як на духовно споріднену територію. А найголовніше – суттєво знизилися російські можливості претендувати на ключову роль у світовому православному дискурсі, чим знизилися і можливості для політичної експансії так званого "Третього Риму".

Отримання Томосу стало заслугою багатьох людей. Зокрема, тодішнього президента Петра Порошенка, що зміг мобілізувати усі дипломатичні та релігійні ресурси і переконати Вселенського патріарха Варфоломія включитися у гру. Але найголовнішим була позиція та бійцівські якості самого Варфоломія, який продемонстрував: величезну російську імперську машину можна перемогти. Для цього потрібно лише мати моральний авторитет, займати чітку позицію, відповідати ударом на удар і ні в якому разі не йти на поступки Москві, для якої поступки – лише ознака слабкості. В підсумку Кремль, що звик культивувати "візантійщину" у зовнішній політиці, при зустрічі з реальною "візантійщиною" виявився абсолютно безпорадним. Якби себе так само поводили західні лідери, світ явно був би кращим.

2. Перемога Зеленського і переформатування зовнішньої політики

Обрання Володимира Зеленського на найвищу посаду в державі відразу поставило ряд запитань. На момент обрання нового глави держави суспільство майже нічого не знало про погляди Зеленського і Ко щодо ключових питань геополітики та політики безпеки; не було певності щодо продовження прозахідного вектору України та курсу на інтеграцію до НАТО та ЄС. Врешті-решт серед колективу радників кандидата не було зрозуміло, хто ж саме відповідає за зовнішньополітичний напрямок (і взагалі – чи хтось відповідає за нього). Втім, перші кадрові кроки дещо заспокоїли громадськість - відповідальними за формування зовнішньої політики на Банковій захотіли бачити кадрових дипломатів, висококласних фахівців та переконаних атлантистів, посла України в НАТО Вадима Пристайка та заступника глави МЗС Олену Зеркаль, що курувала, серед іншого, підготовку нашої держави до "безвізу" та відстоювання позицій України в міжнародних судах проти Російської Федерації. Щоправда, щодо "атлантизму" Пристайка згодом виникли певні сумніви. Що ж стосується Лани Зеркаль, чий високий професіоналізм та моральні принципи ніхто не ставив під сумнів, то вона спочатку відмовилася від призначення до Офісу президента, а через кілька місяців, завершивши судові спори проти РФ та впорядкувавши справи, пішла з МЗС – подейкують, не лише через проблеми в комунікаціях з представниками нової влади, але й через перспективу можливого відкликання антиросійських позовів. Наприкінці липня були звільнені 11 послів, включаючи посла у Сполучених Штатах Валерія Чалого. Його наступника, Володимира Єльченка, призначили лише через п’ять місяців. Ще довше не було посла України в КНР, Молдові, ряді монархій Перської затоки та у інших важливих країнах.

Натомість, перемовини з ключових питань було доручено помічнику президента України, другу Зеленського Андрію Єрмаку. Подейкують, Єрмак полюбляє вирішувати питання через недипломатичне спілкування, "за чашечкою кави". Батьком такої човникової дипломатії вважають Генрі Кіссінджера, який у 1970-х справді вирішив ряд надважливих питань глобального порядку денного. Щоправда, Кіссінджер був інтелектуальною глибою і мав стратегічне мислення, і за його плечима стояла уся економічна та військова міць Сполучених Штатів.

3. Імпічмент Трампа

Традиційно, наша країна не знаходиться у фокусі уваги світової громадськості. Мало хто з громадян Заходу міг би взагалі згадати слово "Україна", тим більше – хоч приблизно показати найбільшу країну Європи на карті. Початок російсько-української війни і навіть катастрофа МН17 майже не змінили картину.

Ситуація миттєво змінилася у липні 2019 року. Таємничий whistleblower ("викривач") з нетрів Білого дому направив Директору національної розвідки рапорт про те, що президент Дональд Трамп у телефонній розмові чинив тиск на одного з іноземних лідерів, схиляючи того до прийняття вигідного особисто йому рішення. Швидко з’ясувалося, що "іноземний лідер" - це президент України Володимир Зеленський, якого Трамп у розмові від 25 липня спонукав відновити розслідування діяльності Хантера Байдена, сина Джо Байдена - ексвіцепрезидента і найімовірнішого суперника Трампа на президентських виборах наступного року. Адміністрація Білого дому опублікувала стенограму розмови (щоправда, за словами співробітника Ради нацбезпеки Александра Віндмана, у стенограмі бракувало певних фрагментів), з якої випливало, що вона не містила так званої умови "послуга за послугу" (погроз заморозити військову допомогу в обмін на компромат на конкурента). Втім, 24 вересня спікер Палати представників Ненсі Пелосі ініціювала розслідування, що передує оголошенню імпічменту. Під час розслідування, яке очолили конгресмени Еліот Енгел, Адам Шифф та Елайджа Каммінгс, були заслухані свідчення десятків посадовців, в тому числі ексспецпредставника Курта Волкера, колишнього посла Марі Йованович і її наступника Вільяма Тейлора, заступника помічника держсекретаря Джорджа Кента, колишнього директора з питань Росії РНБ США Фіони Хілл, посла США в ЄС Гордона Сондленда, вже згадуваного Віндмана та багатьох інших.

Картина, яка вималювалася з цих свідчень, була більш ніж красномовною – оточення Трампа з травня по вересень відверто тиснуло на українську владу, вимагаючи розслідування начебто корупційних схем Хантера Байдена та начебто "втручання України" (а не Росії!) в американські вибори-2016. До честі американських дипломатів, багато з них опонували такій політиці. Безумством назвав утримування військової допомоги в обмін на допомогу в політичній кампанії тимчасовий повірений у справах США в Україні Вільям Тейлор. Більше того, дипломат передбачав кошмарний, за його словами, сценарій, коли Трамп і Ко просто "використають і викинуть" українців, так і не надавши допомогу навіть за виконання своїх умов. "Росіянам це сподобається", - сказав він.

Зі свідчень інших учасників слухань випливало, що адвокат Трампа Рудольф Джуліані за підтримки "корумпованих українців" (до яких зарахували передовсім колишнього генпрокурора Юрія Луценка) організували справжню кампанію цькування експосла Марі Йованович, яка закінчилася її відставкою.

За словами Курта Волкера, Трамп вважав Україну корумпованою країною з "жахливими людьми". А посол США при ЄС Гордон Сондленд визнав, що американському лідеру "нас*ати" на нашу країну. Втім, тут ніхто не відкрив Америки - це всі і так підозрювали.

Слухання завершилися голосуванням у Палаті представників 18 грудня, коли 230 конгресменів висловилися за затвердження звинувачень у рамках процедури імпічменту та направлення їх до Сенату. Враховуючи, що однопартійці Трампа мають більшість у верхній палаті, шанси на усунення 45-го президента з посади відверто примарні. Сам Трамп наполягає на якнайшвидшій передачі справи в Сенат, але спікер Палати представників Ненсі Пелосі відмовляється від форсування розгляду, вимагаючи гарантій допиту ключових свідків. Тактика демократів – затягувати час, щоб звинувачення у перевищенні повноважень переслідували чинного президента протягом усіх виборчих перегонів.

4. Обмін полоненими, повернення кораблів

Ще однією з найважливіших подій року, що минає, став обмін полоненими. Достеменно невідомо, чому російський лідер Володимир Путін зважився на цей акт гуманізму – скоріше за все, через наявність рішення міжнародного трибуналу, яке зобов’язувало Москву повернути захоплених у Керченській протоці моряків. Втім, Путін не був би Путіним, якби не спробував отримати за виконання і так обов’язкового рішення додаткові бонуси. Таким стала письмова згода України на формалізацію тексту "формули Штайнмайєра", яка регламентує порядок надання так званого особливого статусу окупованому Донбасу. Так чи інакше, "формула Штайнмайєра" при всьому своєму негативі, є лише одним з технічних моментів виконання "Мінська", що не має самостійного значення. А те, що полонені моряки, Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Володимир Балух та інші бранці нарешті повернулися до України – один з найсвітліших моментів 2019 року.

5. Нормандія

З початку президентської каденції справжньою ідеєю-фікс Володимира Зеленського стала особиста зустріч з Володимиром Путіним. Будучі переконаними, що у війні не в останню чергу винен непоступливий "мілітарист" Порошенко (що підтверджено свідченнями посла Тейлора в Конгресі), Зе-команда щиро сподівалася, що нормальна, "людська" розмова з господарем Кремля здатна наблизити завершення конфлікту.

Заради наближення омріяною зустрічі, Зеленський і Ко йшли на цілий ряд поступок – від уже згадуваного підписання "формули Штайнмайєра" до фактичної відмови від жорсткої критики російської агресії, від численних спроб запровадження режиму тиші (що на практиці означало заборону на вогонь у відповідь) і аж до абсолютно безглуздого "розведення військ" (фактично – відступу з вигідних і гарно об лаштованих позицій).

У свою чергу, РФ нарешті виконала в повному об’ємі рішення міжнародного трибуналу, повернувши Україні захоплені кораблі – правда, в абсолютно непридатному стані, без туалетів, дверних ручок і навіть спідньої білизни (як тут не згадати традиції "визвольних походів" Червоної армії на Захід 1939-40 років, коли "визволителі" тягнули у "визволених" все, що могли; все таки духовні традиції – велика річ!).

Довгоочікувана зустріч сталася 9 грудня в Парижі і закінчилася фактично нічим – сторони "домовилися домовлятися". Українська делегація знайшла у собі сили не погоджуватися на невигідні умови, чим вивела з себе помічника Путіна Владислава Суркова. Зеленський досить жорстко, у кращих традиціях свого попередника, вимагав встановлення елементарної безпеки перед виконанням політичної частини "Мінська", що категорично неприйнятно для Кремля.

Продовження терміну дії закону "Про особливий статус" поступкою з боку України росіянам не є, оскільки на цьому наполягало все світове співтовариство. А домовленості про припинення вогню станом на зараз активно саботуються представниками окупаційної влади.

6. "Північний потік-2"

Майже під самий Новий рік бюрократична машина Сполучених Штатів нарешті спромоглася як мінімум загальмувати спорудження "Північного потоку-2". Марно очікуючи якоїсь активності від Білого дому, законодавці взяли справу до своїх рук: санкційні норми було прописано у законі про оборонний бюджет США на 2020 рік і включали в себе накладення фінансових та інших стягнень для суднобудівельних компаній, які займаються прокладкою труб. Результат не забарився – буквально наступного дня компанія, що здійснювала прокладку – швейцарська Allseas – заявила про призупинення робіт, а її судна покинули відповідну акваторію. Проблема в тому, що газогін готовий більш, ніж на 93%, в тому числі завершена прокладка на великих глибинах. Росіяни запевняють, що "Північний потік-2" буде збудовано, хоч і з затримкою. Враховуючи, що відповідних технологій у них немає, це може бути як правдою, так і блефом. Доводиться констатувати: Вашингтон мав всі шанси поховати російський обхідний газопровід , почни вони діяти всього на кілька місяців раніше. Як будуть розвиватися події далі, спрогнозувати наразі важко.

7. Газова угода

Новини щодо американський санкцій проти "Північного потоку-2" прийшли якраз вчасно, щоб дати можливість "Нафтогазу України" досягти угоди з "Газпромом" щодо транзиту газу територією нашої країни. Українська делегація наполягала на контракті терміном у 10 років, з мінімальною прокачкою 60 млрд кубометрів на рік. Росіяни хотіли три роки і 40 млрд кубів. Зійшлися посередині – п’ять років, обсяг прокачування – 65 млрд у перший рік, по 40 – у наступні. Таку угоду важко назвати вигідною, адже 40 млрд, за оцінками експертів, - трішки більше, ніж потрібно для окупності системи. А 65 млрд у 2020 році, враховуючи затримку з "Північним потоком-2", росіяни прокачають і так.