Річ у тому, що таємниці, які розкривають герої чи то сільської трагедії, а чи міського детективу, схожі за своїм характером – усі вони ґрунтуються за людських пристрастях. І лише вміння авторів тримати інтригу до останньої сторінки робить з їх текстів справжнє гостросюжетне чтиво.
Таня П’янкова. Чужі гріхи. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020
Починається цей роман зі сцени у сільській родині, яка цілком могла статися у будь-якій хаті на землі. Скрута, чорна робота, чоловікове бажання, ревнощі… Історія Міська і Дарини Патиків вкладається у звичну шекспірівську трагедію, коли нещодавні Ромео і Джульєтта (судячи з фото у спальні) перетворюються на Отелло з сокирою і Дездемону, яка "усім, що мала у житті, завдячувала лише тій розкоші, котру дав їй Бог і котру носила під сорочкою". "І чим образила? Чи того, шо сказала, аби дав їй спокій з тим нічним масуванням цицьок, бо вона через нього не годна виспатися?.."
Тож не дивно, що водевілю гідна сцена виросла на справжню драму, в яку втягнуто не одну жінку, родину чи рід. Тож, за сюжетом, у полі трагічно гине сусідка Патиків, вагітна Гапія, залишаючи після себе велику таємницю свого серця. Її убита горем мати Юстина робить дві ляльки для залицяльників доньки, щоб покарати одного з них - того, котрий Гапію занапастив. Ніхто, крім недоріки-Якова, не знає, що через дивні дарунки життя обох братів починають летіти шкереберть. Одного дня у дім Якова потрапляє дружина Петра, Оксана, і розповідає підслухану правду про те, як завинили перед Гапією її чоловік Петро і його брат Михайло. І тоді Яків викрадає одну із заклятих ляльок та наважується на непросту розмову з Юстиною. Оскільки прокляття має силу лише сорок днів – доки ходить душа світом, перед тим як відлетіти у вічність, то чи вистачить цього часу живим, щоб розплутати клубок таємниць, спокутувавши свої та чужі гріхи?
Маргарита Сурженко. Вона знає таємницю – Х.: Фоліо, 2019
У цьому містичному детективі, втративши батьків під час шторму, головна героїня - дівчинка Кіра опиняється на безлюдному острові. Блукаючи посеред тропічних дерев, вона знаходить покинутий храм, в якому раптом починає бачити потоки - потоки достатку та бідності, удачі та нещастя, світла та темряви... Кіра розуміє, що це - невідома їй раніше суперсила. За допомогою цієї суперсили Кіра не просто вибирається з острову, а починає нове життя.
Через кілька років, ставши відомою письменницею, вона виходить заміж за улюбленого чоловіка, але з часом виявляється, що її успіхи не всім подобаються, заздрість до її таланту призводить до того, що дехто хоче присвоїти її недописану книгу і взагалі… вбити її. Чи допоможе Кірі її суперсила? Чи врятують потоки?..
Мартин Якуб. Мертві моделі. – К.: Смолоскип, 2019
За сюжетом цього гостросюжетного чтива, новоспечений приватний детектив без ліцензії, колишній АТОвець Макс Ґедзь отримує перше замовлення - знайти зниклу фотомодель, подругу київського мажора. Здається, це справа на кілька днів - детектив майже впевнений, що дівчина просто заховалася від свого нав’язливого кавалера. Проте Ґедзь навіть не підозрює, у що він вв’язався: хтось починає полювати на моделей…
"Щось вкусило її за шию. Різкий біль пронизав усе тіло. Ната схопилася за місце укусу. В очах потемніло. Вона впустила ключі, вони гучно брязнули об асфальт. За ними «брязнула» і Ната. Темний силует затулив собою тьмяне світло ліхтаря. Хтось підняв ключі й схилився над її обличчям. – Мамочко, - пробелькотіла Ната перед тим, як потонути в темряві".
Елена Стяжкина. Пересказы. – Х.: Фолио, 2020
Регіон, звідки родом авторка цієї збірки, за визначенням тамтешніх мешканців завжди грішив містикою, метафізикою та іншими нереальними речами. Зокрема Донецьк там був не один, а цілих два, герої оповідань могли перетворюватися в качку і жіночу шпильку, а в даному випадку вони не навіть не впевнені чи живуть взагалі. Зате живе повноцінним життям протез у ветерана, сувенір і зайшлий африканець, що вивляється Святим Петром, і ще багато речей, на які ми майже ніколи не звертаємо уваги. І навіть живі люди з довгого, як дорога в дюнах, сімейного епосу теж були б приречені на забуття, якби не авторка, яка, нарешті, дає їм волю, розповідаючи про них у тому самому "нереальному" стилі донецької школи. В якій все так тісно пов'язані, навіть поіменно. Точніше, за прізвищами - Олена Стяжкіна, Олег Зав’язкин...
"Согласно посланию апостола Павла к коринфянам, если что-то не перестает, то это - любовь. Хотя Лидия не уверена, что все на семинаре поняла правильно. Лидия не перестает удивляться соусу песто, звуку, с которым лебеди машут крыльями, своему имени, тому, что Николай умеет играть в шахматы, футбол и покер".
Марія Микицей. Dolce Vita. - Брустурів: Дискурсус, 2019
Авторка цієї книжки майстерно дотримується негласних, але "фірмових" правил, прийнятих у «станіславському феномені» прикарпатської літератури, до якого вона належить: максимум "живого" життя, жодних жахіть, оскільки романтичний пафос традиції це передбачає.
"Я не люблю вбивати своїх персонажів, - звіряється вона. - Роблю це у виняткових випадках, коли нема куди подітися і коли смерть стає не закінченням всього, а початком нового витка сюжету і нової метаморфози. А потім може з’ясуватися, що це й не смерть, а якесь фіґлярство чи ошуканство». Тож не дивно, що її роман – це історія дивної дружби і ще дивнішої любові, історія здійснення найсокровенніших бажань, навіть якщо для цього потрібно чекати півжиття, історія про неповторність і загадковість кожної миті, а ще про неможливість знайти відповіді на всі запитання. "Софчин батько називати доньку Кармелітою навідріз відмовлявся, хоч сама Софка малою визнавала тільки друге своє ім’я, але у школі ситуація кардинально змінилася: Кармеліта Шпондюк - це було занадто контроверсійно навіть для доньки математички, тому вона навчилася відгукуватися на Софію, Софійку, Софу, Софі, Соньку і, звичайно, Софку..."