"Русская весна": уроки російської агресії


фото: gettyimages
1 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних зборів РФ прийняла постанову, якою "надавала згоду" Путіну на використання Збройних Сил Росії на території України "до нормалізації суспільно-політичної обстановки в цій країні"

Підставою для цього рішення нібито стало звернення позбавленого повноважень президента Віктора Януковича. У свою чергу, Янукович спирався на нібито неодноразові звернення "влади" АР Крим до нього самого.

Про факт звернення Януковича заявив голова комітету Ради Федерації з конституційного законодавства, правових і судових питань, розвитку громадянського суспільства Андрій Клішас, а пізніше сам документ нібито був у руках покійного представника РФ в ООН Чуркіна на засіданні Ради Безпеки.

Словом, усе робилося поспіхом і в режимі імітації. Пізніше сам Путін і російські офіційні представники намагались уникати згадок про виставу в Раді Федерації. Але ця дата і сам прецедент рішення про введення військ на територію України й сьогодні є вкрай важливими для розуміння тієї гри, яку веде Кремль.

Аналізуючи політику Росії до 1 березня 2014 року та протягом останніх шести років, що минули з цього часу, можна дійти кількох висновків.

По-перше, план щодо повномасштабного вторгнення в Україну, встановлення тут свого "порядку" і, скоріш за все, запровадження маріонеткового підконтрольного Москві режиму (з Януковичем на чолі чи без нього) в Кремлі існував.

Навряд чи цей сценарій був основним. Адже для його реалізації мало бути заздалегідь сформоване ударне військове з’єднання та масштабна поліцейська місія, підготовлена логістика і нормативна база. Ймовірно, що основна роль відводилася місцевим проросійським силам, яких активно вирощувала московська агентура в ключових регіонах Сходу і Півдня, а також був розрахунок на силові структури, підконтрольні Януковичу-Клюєву-Захарченку-Якименку. Втім, деморалізація правоохоронних органів і стихійна самоорганізація патріотичних сил досягла на момент втечі Януковича свого максимуму, а пряма російська інтервенція могла стати додатковим стимулом спротиву.

Не слід недооцінювати також міжнародний контекст подій. Українські протести стали ключовою подією тогочасного світового порядку денного. Майдан викликав співчуття і підтримку всього ліберального співтовариства. Тож пряме силове втручання Росії могло б їй коштувати дуже великих проблем (лише в фінансово-економічній сфері Захід досі не вжив до РФ і частини тих санкцій, які були накладені, скажімо, на Іран).

Усе це говорить про те, що Путін весь час вагався між двома рішеннями: спробувати взяти під контроль всю Україну руками місцевих політиків і силовиків, чи відхопити ласий шматок у вигляді Криму та "спалити хату" після пограбування згідно за кримінально-гебістською звичкою замітання слідів.

У те, що керівництво РФ діяло спонтанно і просто реагувало на перебіг подій на київському Майдані, повірити просто неможливо. Скоріше можна повірити, що агенти Путіна спрямовували хід Революції Гідності у вигідному для себе напрямку, і загалом досягли при цьому намічених цілей.

Такими цілями було: переведення політичного конфлікту в насильницьку форму, втрата легітимності центральною владою в Україні, дезорганізація і втрата керованості силових структур, панічний стан населення, матеріалізація міфу про «український фашизм» у вигляді радикальних націоналістичних груп.

Це, у свою чергу, дозволяло: а) мобілізувати на підтримку політики Путіна патріотичні настрої всередині Росії, б) створити враження хаосу і неконтрольованого насильства в Україні для зовнішніх спостерігачів; в) підірвати економічний потенціал України, зруйнувати державні інституції, соціальний капітал і громадянський мир всередині країни.

По-друге, слід пам’ятати, що в імперії завжди сверблять руки десь трохи повоювати.

Спокуса задіяти в конфлікті з Україною армію була для Москви дуже велика. Кремль свідомо зробив ставку на мілітаризацію країни. Необхідне пропагандистське тло давало культивоване з 2005 року Побєдобєсіє. Досвід вторгнення в Грузію 2008 року треба було закріпити новими кампаніями. Зокрема, хотілося випробувати в ділі новостворені Сили спеціальних операцій. Крім того, в країні після двох чеченських війн накопичився специфічний контингент людей, схильних до насильства, які могли спрямувати свої навички в річище побутового криміналу або й організовано виступити проти влади.

Україна ж виглядала як ідеальна жертва. Практично позбавлена боєздатних військових одиниць та нормального державного керівництва, з наляканим і дезорієнтованим населенням, сусідня країна (з неконтрольованим кордоном) могла бути використана як навчальний полігон для майбутніх "визвольних маршів" в зоні "особливих інтересів" РФ. 

Верхня палата Федеральних Зборів вітала рішення про можливість введення військ в Україну стоячи й аплодисментами. Голосування було одноголосне, хоча кворум через надмірний поспіх організаторів лишився питанням відкритим.

Ілля Пономарьов, який пізніше голосував в Думі проти прийняття Криму до складу РФ, стверджує, що рішення про анексію півострова приймалося найближчим оточенням Путіна і за наполяганням останнього в останній день Олімпіади в Сочі. Тобто 23 лютого 2014 року.

Власне, цього дня було прийняте остаточне рішення про офіційну анексію Криму. Зрозуміло, що військова операція почалася раніше (20 лютого), але вона могла завершитися взяттям під контроль органів влади, силових структур, проголошенням "незалежності" на зразок Придністров’я чи Абхазії тощо. Але Путін вирішив зробити росіянам "дорогий" подарунок і одним кроком перейти зі статусу керівника держави в статус вершителя історії Росії.

Очевидно, що політичне шоу, яке було 1 березня розігране в Раді Федерації РФ, слід розглядати як складову частину цієї спецоперації. Публічність була потрібна для того, щоб надати дійству пафосу і драматизму.

По-третє, Путін дуже обережний чоловік, своєю тактикою він найбільше схожий на павука. Перед тим, як нападати, він намагається обеззброїти жертву і максимально паралізувати її волю. Для цього використовується гібридний арсенал з "павутини" і "отрути".

Пам’ятне голосування в Раді Федерації мало на меті залякати Київ можливістю повномасштабного вторгнення та попередити втручання Заходу загрозою підняття ставок. Параліч волі на Печерських пагорбах, про який свідчать розшифровки дискусії в РНБО, та заціпеніння Заходу підтверджують правильність такого розрахунку.

Як ці висновки можуть нам допомогти в нинішній ситуації?

Перше. Миру нам Путін не подарує. В його картині світу немає місця Україні, а є лише «українська проблема», яку він має рано чи пізно "вирішити". Люди, які говорять, що з Путіним можна домовитися, є або дурнями, або російськими агентами. І невідомо, до речі, що гірше.

Друге. Головною психологічною зброєю Путіна є страх. У цьому відношенні, Росія є найбільшим виробником страху в сучасному світі. Вона його споживає у великій кількості для внутрішніх потреб, але не менше й випускає на експорт. Люди, які перестають боятися, становлять найбільшу небезпеку для Кремля. Таких людей він намагається або знищити (як Нємцова), або триматися від них подалі. Нас, зрозуміло, більше влаштовує другий варіант.

Третє. Коли ми відчуваємо, що нас починають обплутувати павутиною сумнівів і роблять нам отруйні ін’єкції внутрішньої ворожнечі й страху, то це значить, що павук готується до нападу. Дуже важливо за цих умов зберігати дієздатність всіх засобів захисту і ясний розум для оцінки ситуації та прийняття вчасних рішень.

Ну, і останнє. В розумінні російського керівництва, "нормалізація суспільно-політичної обстановки" в Україні ще не настала. Тому нам і далі потрібна боєздатна, вмотивована армія, спільна мова для внутрішнього порозуміння і підтримки один одного, а також віра у свої сили і свою правду. 

Все по темі

новини партнерів

26 лютого, 2021 п'ятниця

25 лютого, 2021 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати