Чомусь саме її українці скуповують першою – в той час як, скажімо, американці при поширенні епідемії коронавірусу почали з туалетного паперу.
Втім, і до появи covid-19 у нашого народу з гречкою склалися особливі, певною мірою навіть інтимні стосунки – не дарма навіть кохатися українці чомусь скачуть саме до неї, а не до посівів пшениці чи жита (“коханці у житі” - це швидше до наших сусідів). А ще й образливе прізвисько “гречкосії”. І купівля голосів на виборах – теж, неодмінно, “за гречку”.
І це при тому, що батьківщина гречки – далекі від України Гімалаї та Тибет. Саме мешканців тих країв першими почали смакувати темним насінням рослини, що є далеким родичем ревеня. Так-так, гречка не є злаковою культурою і до зернових її зараховують так би мовити “за компанію”. Тибетці, а за ними й китайці, корейці, японці і зараз сприймають гречкані зерна швидше як насіння, яке частіше просто додають до борошна іншого походження – для кольору чи смаку.
Використовувати гречку не як доданок, а як головний інгредієнт у стравах, робити з неї каші, а потім і хліб першими навчилися мешканці степу – кочові і напівкочові іраномовні племена, відомі нам під назвою саків. Саме в могильниках саків на Алтаї знайдені найдавніші археологічні свідчення вживання гречки у їжу. Чому вона так сподобалася кочовикам – здогадатися не важко, адже її вирощування не вимагало такої ретельної обробки землі, як злаки, зростала гречка навіть на поганих ґрунтах, а при необхідності нею можна було годувати й худобу, яка для скотарів була все ж головним багатством.
В саків гречку запозичили споріднені з ними народи – сармати і скіфи. За їхніми посередництвом вона зрештою потрапила і до України. Вчені стверджують, що її вирощували і їли мешканці Немирівського городища, розкопаного у Вінницькій області. Жили у ньому сколоти або ж “скіфи-орачі”, якщо вживати назви, використані Геродотом. Деякі вчені вважають їх саме скіфами, деякі – пращурами слов’ян, а можливо населення городища взагалі було змішаним.
Як називали цю рослину та її зерно ці самі сколоти, ми, звісно не знаємо. Коли ми кажемо “гречка”, ми мимоволі пов’язуємо його з Грецією. Проте за античних часів її в Елладі не вирощували. Й ані з неї, ані до неї гречку не привозили. Давні греки про її існування могли навіть не здогадуватися. Це змушує дослідників шукати пояснення.
Дуже поширеною і досі залишається версія, що назва “гречка” з’явилася пізніше, за часів середньовічної Русі, бо цю культуру вирощували в монастирях, ченці яких були греками. Але таке пояснення здається дивним, якщо вона була відома в наших краях ще до появи християнства і ченців – місцевих і грецьких.
Навіть тоді, коли скіфів з причорноморських степів витіснили сармати, а тих – гуни і тюрки, прибульці запозичили чимало навичок попередників, зокрема й “гречкосіяння”. Ба більше - завдяки тюркським племенам болгар ця культура поширилася і на захід, і на північний схід, і певний час саме їх, а зовсім не греків, вважали її першовідкривачами. Висловлювалися й припущення, що саме гуни та болгари принесли гречку з Алтаю (звісно, до відкриття археологами сколотських і сарматських старожитностей).
Саме тому народилися й інші версії походження назви “темних зерен”. Від дієслова “гріти” - адже зазвичай зерна прожарювали і варили, вживаючи як гарячу кашу. Або ж від імені чимось схожих на них плодів гірчиці, які в свою чергу отримали назву за свій гіркий смак (гречані зерна, втім, теж трохи гірчать). Втім, до єдиної думки вчені так і не дійшли.
З іншого боку, гречка має і кілька інших назв. Італійці і французи іменують її “сарацинським зерном”, чехи – “поганським”, на Піренейському півострові називають “турецьким”. Вірогідно тому, що познайомилися ці народи з гречкою за посередництвом інших тюрків – сельджуків, тих самих “невірних сарацинів”, з якими воювали під час Хрестових походів. Втім, великої популярності на Заході вона так і не здобула.
У Східній Європі гречку називали також “татаркою”. Можливо тому, що татарами з часом стали називати усіх степовиків – від монголів до гунів і болгар (останні, втім, і є пращурами сучасних татар), не надто відрізняючи їх між собою. А можливо тому, що гречка набула особливого поширення вже після навали Батия. І сприяли цьому вже згадані її переваги над злаковими культурами – насамперед невибагливість. Постійно доглядати за ланами за доби регулярних нападів кочовиків і справді було важко, тож гречка чи не вперше зіграла роль, яку потім виконувала не один раз – культури-рятувальниці.
Навіть з появою козацтва і Запорізької Січі, ця особливість гречки залишалася затребуваною. І вона століттями була такою собі “культурою тривожного кордону”. А для козаків селяни перетворилися насамперед на “гречкосіїв”, хоча звісно вирощували вони не лише гречку.
В Німеччині і Північній Європі гречку часто називають “буковим зерном”. Швед Карл Лінней саме тому і дав їй латинську назву “фагопірум” - “букоподібний горішок”. Вона й справді нагадує плоди буку. Як, і за часів загального голоду, мешканці Північної Європи смажили та їли. Можливо тому, що не мали поживнішої альтернативи у вигляді справжньої гречки.
З 16 століття Україна швидко перетворюється на експортера хліба до Західної Європи. Спочатку його вивозили через балтійські порти, а після відвоювання в турків чорноморського узбережжя – і південним шляхом. Втім, на продаж вирощували насамперед пшеницю. Непопулярна на Заході гречка залишалася для власних потреб українських селян. Звісно, кращі ґрунти відводилися під експортні культури, але й для гречки місця вистачало – знову ж, завдяки її невибагливості. Її сіяли далі від чужого ока, на схилах ярів тощо. А де ще найкраще було усамітнюватися коханцям? От і стрибали вони саме в гречку.
Геть неромантичне 20 сторіччя стало для української гречки часом випробувань. Радянська влада вважала її неперспективною культурою. До того ж, за часів індустріалізації та мілітаризації Сталіну потрібен був хліб, що користувався б попитом на зовнішніх ринках. А закривати очі на спроби селян виростити щось “для себе”, на відміну навіть від колишніх поміщиків, більшовики точно не збиралися. Згадали про гречку лише після війни, коли людям доводилося хоч якось виживати в зруйнованій країні.
Втім, “слабким місцем” гречки залишалася її відносно невисока врожайність. Для радянської статистики, яка звикла міряти “успіхи СРСР” в тонах і декалітрах,– це була неабияка вада. Тож тавро “неперспективності” знову і знову змушувало гречку поступатися пшениці та кукурудзі.
Під кінець 80-х навіть на тлі загального дефіциту відсутність гречки впадала в очі. Я пам’ятаю навіть карикатуру тих часів, яка обігрувала пропагандистські штампи, за допомогою яких населення “відучували” від дефіцитних товарів. Каву називали “чорною смертю”, цукор – “солодкою”, а гречку – “дрібною”. Не дивно, що саме ця крупа стала частиною, “подарункових” чи “соціальних наборів”, роздачу яких посадовці і депутати з того часу регулярно влаштовують для вразливих категорій громадян. Очікуючи від “ощасливлених” пенсіонерів вдячності у вигляді голосів на виборах. Так культура-рятувальниця стала синонімом хабара.
За часів незалежності українська гречка стала жертвою вже не радянського планування, а ринкової конкуренції. Світової. Китайське чи російське зерно, навіть нижчої якості, виявилися дешевшими, тож і площі, відведені під цю культуру, в Україні швидко скорочувалися. А коли ціни швидко поповзли до гори, уряд Миколи Азарова не знайшов нічого кращого, як закупити додаткові партії іноземної крупи. Звісно, “в інтересах трудящих”.
Втім, гречка, впевнений, ще не раз стане в нагоді українцям у скрутну хвилину. Головне – щоб приводів для застосування цього “стратегічного запасу” в нас було поменше.