Цього тижня в мережі з'явилися два його фільми з циклу "Дау". Вони знімалися протягом кількох років у Харкові та мають жорстокі сцени насильства, зокрема над немовлятами із харківського сиротинця. У Бабиному Яру Хржановський планує продовжити свої жорстокі експерименти та перевтілювати відвідувачів у "катів" чи "жертв". Про те, чи припустимі такі дії та чи може Меморіал пам'яті жертв нацизму в Києві бути побудований на гроші з країни-агресора — у новому блозі Миколи Княжицького на Еспресо
Вітаю! Є в Києві одне страшне місце, яке називається Бабин Яр. Ці два слова відомі на весь світ, тому що в цьому місці нацисти розстріляли дуже багато людей. Понад 100 тисяч, як кажуть історики, з яких 60-70 тисяч були євреї. Це була велика трагедія єврейського народу, велика трагедія українців. У Бабиному Яру розстрілювали і українських націоналістів, і військовополонених, і психічнохворих, і ромів, і представників інших народів. Одним словом, величезне місце, яке потребує правильного вшанування.
Ще в радянські часи радянська влада робила багато для того, щоб цього вшанування не було. Особливо боялися вшановувати євреїв. Пам’ятаємо, як в той час інтелігенція, українська інтелігенція, протестувала проти цього, виходила на мітинги у Бабин Яр, за що людей затримували або переслідували. Одним словом, справді страшне місце.
І давно треба було Українській державі зробити в цьому місці меморіал, але весь час до гідного меморіалу з тих чи інших причин не доходили руки, або комусь цього не хотілося. Нарешті блискучий український історик Нахманович за підтримкою Йосифа Зісельса і багатьох інших українських єврейських діячів, діячів єврейського походження, розробили концепцію, за втілення якої давно борються. Але українська влада захотіла втілювати іншу концепцію, яку розробили в основному російські олігархи Фрідман, Ханн, українські олігархи Пінчук і багато інших людей. Цю ідею підтримали і Віталій Кличко, і деякі інші українські посадовці. Гроші на це мали дати, власне, багаті люди, які заробили ці гроші в Російській Федерації.
Саме тому українські інтелектуали, і українці, і українці єврейського походження виступили проти цього, бо вважали, що Українська держава повинна пам’ятати, як вшановувати тих, хто там загинув. І сказали це ще через те, що не хотіли, щоб українців знову почали безпідставно звинувачувати в антисемітизмі або в інших злочинах, які радянська система завжди приписувала українцям, і в яких українці винні не були. Бо ж знаємо, що трагедія європейського єврейства – Голокост – інціювалася, перш за все, нацистами, а колаборанти були в усіх народів. На жаль, серед українців теж такі були.
Одним словом, боротьба за пам’ять. І все б нічого, якби на тижні, що минув, не розгорнувся черговий скандал. У цьому меморіалі “Бабин Яр”, російському, підтримуваному декількома багатими українськими людьми і владою міста Києва, змінилася команда. На місце одним прийшли інші. Серед цих інших був відомий російський режисер Ілля Хржановський. Ну, давно українці ставили питання, чому росіяни повинні будувати меморіал в центрі Києва, меморіал загиблим євреям, які жили в Україні, українцям, ромам, людям багатьох інших національностей. Чому це не має зробити Українська держава?
Люди з цілого світу, і навіть росіяни, і американці, й ізраїльтяни – хто хочеш – могли б жертвувати кошти в такий фонд і сприяти будівництву такого меморіалу, але вирішувати, що там буде мали б українці, українське суспільство багатонаціональне, Українська держава, а не жертводавці. На те вони й жертводавці, щоб підтримувати ідею вшанування, а не нав’язувати ідеї ідеологічні, бо тоді вони вже не жертводавці, а творці нового наративу.
Власне, з цим наративом дуже довго велися суперечки щодо меморіалу “Бабин Яр”, бо весь час це хотіли подати, як трагедію радянського єврейства. Потім наратив, правда, декілька разів змінювали на круглих столах, і я зокрема. Переконували авторів, що Україна – частина Європи, і євреї гинули всюди, а не лише в Радянському Союзі, і тому пам’ятник знищеним євреям в Бабиному Ярі, як і всім жертвам нацизму в Бабиному Ярі різних національностей, повинен бути європейським, а не прив’язувати Україну до радянської історії. Частково переконати вдалося, частково – ні. Команду, як бачимо, поміняли.
У чому ж суть скандалу? На тижні, що минув, з’явилися в мережі фільми Іллі Хржановського, які він знімав в Харкові, фільми серії “Дау”. Чому я кажу “Дау”? Тому що задумувалося це, як зняття одного художнього фільму про великого фізика Ландау за сценарієм, до речі, талановитого російського письменника Сорокіна, а вилилося в зовсім інше, в зовсім інший проект.
Упродовж декількох років у Харкові була фактично побудована якась інституція, чи інститут, як її називали, де за людьми підпільно і офіційно спостерігали. Це були не професійні актори: туди брали звичайних людей, які приходили і грали атмосферу сталінського минулого. Вони жили в цій атмосфері сталінського минулого, як вони самі думали. Жили роками. А насправді це була атмосфера, створена самим режисером, де фізиків грали люди з аутизмом, де українських малих діток брали з дитячих будинків і знімали, як нібито проводять над ними експерименти. Очевидно, це викликало найбільшу турботу і переживання українців, навіть Кулебу. Уповноважений з прав дітей зробив відповідне звернення до слідчих органів. Де жінок ґвалтують пляшками, де безліч сцен натуралізму. І дехто це вважає проявом великого мистецтва.
У цьому фільмі знімалися не лише непрофесійні мешканці Харкова, там знімалися і деякі українські політики – Михайло Добкін, Нестор Шуфрич, журналіст Дмитро Гордон. Навіщо вони на це погоджувалися, я не знаю, це - їхній вибір, але назвати те, що знято, витвором мистецтва дуже складно. Безумовно, сам Ілля Хржановський – людина, яка має талант, але в цьому акті, який фільмом назвати складно – це 700 знятих годин в закритому приміщенні, побудованому лише для цієї зйомки, набагато більше невиправданого насильства, аніж якихось ідей мистецтва. Від сценарію там звичайно нічого не залишилося, тому що під час зйомок вирішили відійти від сценарію. А от вийшли на тижні, що минув два фільми з цієї серії: один присвячений експериментам над дітьми, а другий присвячений буттю буфетниці цього так званого “інституту”, яку там ґвалтують, над якою знущаються нібито НКВДисти.
Коли я дивився ці фільми, я думав: десь я це вже бачив, і чим це відрізняється від того, що я бачив? Звичайно, Пазоліні, “120 днів Содому”. Був такий блискучий італійський режисер, не лише режисер, а і поет, справді надзвичайно талановита людина, який наприкінці свого життя чомусь вирішив знімати фільми про жорстокість. Але Пазоліні – талант. І фільми, які теж багато разів були засудженими, показ яких заборонявся, ну, вірніше, фільм, тому що це мала бути ціла серія, але він встиг зняти лише цей один фільм “Сало, або 120 днів Содому” про фашизм, цей фільм врешті-решт було визнано витвором мистецтва. І порівняно з творами Хржановського це – мистецтво. А те, що знімали в Харкові, це не Пазоліні.
Чому не Пазоліні? Тому що культ насильства або любування насильством в режисера бере верх над його талантом і спробою зробити мистецький твір. Насильство для нього важливіше. По суті, це насправді, якщо говорити чесно й щиро, твір, який ну не пропагує садизм, а буде приємним і близьким для тих людей, які ментально або психологічно є схибленими на такій перверзії, на такому ставленні до світу.
Так, у фільмі є елементи мистецтва. Він навіть отримав декілька винагород на фестивалях, там хороша операторська робота, але все інше дивитися страшно, тому що цей фільм – це і є обличчя Мордору. Режисер це і хотів показати. Режисер весь час виправдовується і каже, що хоче показати, наскільки жахливою і тоталітарною є радянська система, і як люди, яких він примушував коритися і піддаватися насильству, ці псевдоактори, повторюють шлях тих людей, які точно так само корилися в радянській системі. Але це слова режисера. А на плівці, назвати це фільмом складно, зовсім інше. Ну і хтось за це платив.
Один з російських олігархів, який потім фінансував вибори Ксенії Собчак, виклав, наскільки я читав, близько 100 мільйонів доларів на цей великий експеримент, задоволення, фантазії потреб творчої реалізації, чи, може, психологічних якихось збочень, і режисера, і інших авторів, і деяких акторів. До справжньої любові це не має жодного стосунку. І тут виникає питання: чому вибрали цього режисера для того, щоб він був художнім керівником меморіалу “Бабин Яр”?
Коли дивишся на його концепцію, вона нагадує фільм. Він пропонує вас, відвідувачів, фактично поставити в умови, коли ви через технічні різноманітні прийоми побачите себе в ролі ката, колабораціоніста або й жертви. Він ту жорстокість, яка проявлялася, знову хоче використати, нібито перетворюючи її на певне сучасне мистецтво і ставлячи людину, навіть без її волі, в умови цього жорстокого садистського експерименту.
Ну, можна знайти безліч інтелектуальних підстав, щоб пояснити це якось інакше. А я це бачу так. Хоча насправді музеї жертвам мають робити люди, які вміють любити. Якщо ви побудете в Яд Вашемі, музеї, присвяченому світовій єврейській трагедії, в американських музеях, якщо ви підете в музей Польського повстання, присвячений полякам, які загинули під час Польського повстання в часи Другої світової війни, то ви побачите, що робили їх люди, які примушують вас там плакати. Вони не перетворюють вас на катів, вони не перетворюють вас самих на жертв, але вони вміють пояснити біль жертв і неприпустимість жорстокості в світі. А побороти жорстокість можна лише через любов.
І в мене весь час таке відчуття, що взялися за цей меморіал люди, які не мають жодного елементу любові, окрім спроби зробити собі піар. Не лише елементи любові до минулого, а й елементи любові до України, тому що кожен, хто народився, виріс, жив на українській землі, розуміє, що це земля, яка недаремно називалася кривавими землями. Це земля, на якій померли мільйони українців, євреїв, поляків, ромів – хто тільки не загинув на нашій українській землі. Усе це – наші люди. І знущатися над їхньою пам’яттю чи ставити над нею творчі експерименти неприпустимо, а тим більше це не повинні робити громадяни країни-агресора в умовах війни. Та й навіть не в умовах війни.
Ми – сильна нація, ми вміємо любити і ми самі повинні створювати власні музеї.