Реформи, про які ми дуже часто говоримо, звучать дуже красиво, але що стоїть за цими реформами, годі й зрозуміти. От призначають то віце-прем’єра з питань реформ, то кажуть, що призначили ще якихось реформаторів. А реформи де? Чому їх не видно? Не видно, бо незрозуміло, для кого і заради чого вони робляться. А як насправді повинні робитися реформи?
І тут ми можемо звернутися до досвіду дуже багатьох реформаторів: від наших українських до зарубіжних. Хоча, як це не парадоксально, сьогодні хочу розказати про зарубіжного реформатора, який теж був родом з України.
З чого постало східно-економічне диво? Як Японія, яка була розгромлена у Другу світову війну, раптом не просто піднялася, а розцвіла, стала однією з найбагатших країн світу? А що відбувалося в Тайвані? Тайвань, який виробляє лише якусь невелику кількість продукції, який знаходиться на острові, насправді складає фактично 1% світової економіки. Як так сталося, що ці країни раптом стали такими великими азійськими тиграми? А як це не дивно, все починалося з землі, тому що після Другої світової війни треба було, щоб громадяни, населення, якось підтримали владу. Завдяки якимось цінностям. Цими цінностями може бути лише одне – приватна власність. Приватна власність на засоби виробництва і приватна власність на землю.
Комуністи, які, приходячи після перевороту до влади, кричали: “Землю – селянам”, очевидно, селян обдурили і землю в селян забрали. Але землю селянам треба віддати. Ми теж дуже часто про це говоримо, коли обговорюємо земельну реформу, не усвідомлюючи, що і для чого ми її робимо.
Так от, як це не парадоксально, але поштовхом до того, щоб Японія чи Тайвань стали такими сильними в економічній сфері, стала земельна реформа, тому що земельна реформа народила середній клас.
Коли ви подивитеся на тих, хто в нас займається фермерством, сільським господарством, якимось малим бізнесом на землі, то побачите серед цих людей дуже багатьох цікавих людей, які раніше займалися чимось іншим, але які просто є підприємливими і власне, і є представниками цього середнього класу.
От є такий відомий в галузі сільського господарства і спеціальної продукції, яка виробляється невеликими партіями, але дуже смачна і дуже чиста, пан Ложенко, який вирощує кіз. Колись в Києві висіли портрети, що він знає на ім’я кожну свою козу.
Є на Львівщині пан Кміть, який теж колись був співвласником великого заводу з виробництва мінеральної води “Моршинська”, був главою адміністрації Львівщини, а потім зробив прекрасну козячу ферму. (Просто кози мені цікаві, бо я дуже люблю козяче молоко. ) І вони бувають різні ці ферми: від таких великих, про які я сказав, до невеличкої ферми, яку зробив молодий хлопець в селі Яворові на Косівщині в Карпатах. Туди приїжджає дуже багато туристів. Це справді фантастична ферма! Не така велика, як в пана Кмітя, але така, яка приваблює до себе дуже багатьох відвідувачів. Так що різним сільським господарствам (я просто цікавлюся сиром, я вам про це розповідаю) займається багато людей.
Є мої друзі і знайомі, які займаються екологічно чистою продукцією різною: пшеницею, морквою і картоплею на Рівненщині. Вони всі – справжні фермери. І вони всі залишили великий бізнес і прийшли на землю, бо на землі можна справді робити фантастичні творчі речі.
Так от, щоб оце відродити – почуття власника – і народити цей середній клас (це не бідні люди, деякі з цих ферм є досить великими, але деякі є дійсно представниками середнього класу), так от, щоб дати можливість цьому середньому класу розвиватися, треба цьому середньому класу цю землю дати у власність.
Скільки їм потрібно? Дуже багато? Тисячі гектарів? 250 тисяч, так як пропонувала влада Зеленського? Ні, звичайно. Їм потрібно небагато.
І в Японії, і в Тайвані, про які я почав розповідати, це свого часу зробили. Просто викупали землю у тих багатих людей, які мали її дуже багато і не обробляли, або державну землю і продавали тим селянам, які хочуть і вміють на ній працювати. Продавали недорого. В Японії, наприклад, робили кредити на 30 років і давали величезні знижки. Таким чином, з’явився і народився клас, середній клас, який вміє і розуміє, і цінує приватну власність, а тоді розуміє і власну національну культуру, тоді хоче підтримувати і захищати власну національну державу. І от ця земельна реформа в Японії і в Тайвані стала поштовхом до розвитку економік цих країн. З цього все почалося, бо з’явилися люди, які підтримали владу, що вміє мислити стратегічно як в земельних, так і в інших питаннях.
Цікаво інше: автором земельної реформи в Японії і на Тайвані був такий собі Вольф Ладежинський, який насправді народився і виріс на Черкащині. Потім працював у Сполучених Штатах Америки і як американський радник допомагав розробляти ці реформи і був автором концепту, бо реформа робиться для того, щоб створити новий середній клас. Той середній клас, який найбільше зараз потерпає. Той середній клас, який зараз в умовах карантину позбувається роботи чи своїх готелів, невеликих магазинів у великих містах. Це є ринковий клас.
Уявіть собі, якби цим людям недорого держава допомогла купити землю. Не багато, не десятки тисяч гектарів, навіть ті сто, про які ми написали в законі, який прийняли, але держава має допомогти. Тому над цим нам потрібно буде працювати, бо в нас, коли говорять про земельну приватизацію, говорять про що завгодно, але не про цих селян. Так ми не приватизуємо зараз державні й комунальні землі – це ресурс саме для такої роботи, - бо, на жаль, поки цього не зроблено, то ці державні, комунальні землі, а дуже часто і землі, які ніде не обліковані, не записані ні в який кадастр, буде використовувати якийсь олігарх, і ніхто за цим слідкувати не буде, і ніхто цього не проконтролює, тому що землі цієї фактично немає.
Отже, приватизація землі – це шлях до створення сильного середнього класу. От говорю з вами про це тут, у своїй бібліотеці, і якраз дістав з полички книжку людини, яку дуже люблю, ось – Євген Чикаленко. Це його щоденник. Я захоплююся цим чоловіком, який ну нібито не був ніколи політиком, але був дуже серйозним громадським діячем, видавав газету “Рада”, любив Україну, як він сам казав, “до останньої копійки у власній кишені”.
І от відкриваю його книжку, і він тут пише: “До земельного питання. Нещодавно гетьманський уряд [тобто уряд Скоропадського – М. К.] видав дуже добрий закон, яким обмежується право купівлі землі, тобто тепер дозволяється купувати приватним особам стільки землі, скільки в покупця не хватає до 25 десятин. А хто має 25 десятин і більше, той вже купувати не має права”. Десятини – це гектари. Тобто дозволяється купувати не більше 25 гектарів землі в одні руки. Не дуже багато, правда, але тоді і засоби виробництва були зовсім інші, не такі, як зараз.
І далі Євген Чикаленко пише: “Наскільки розумно треба підходити до тої землі, бо бувають землі, які виробляються чи використовуються або якимись спеціальними культурами, наприклад, для цукрового буряку для цукрових заводів, або використовуються, як пасовища, щоб овець розводити, і з цими землями треба діяти зовсім інакше”. Тому і казав Чикаленко, що з його точки зору такою нормою міг би бути земельний ценз, який би встановлено для вибору земства на державну думу, тобто в Центральній Україні 50-150 десятин, а в Степовій – 250 десятин. На думку Чикаленка, земля має приватизовуватися в центральній частині від 50 до 150 гектарів, а в степовій – до 250 гектарів. Дивіться, це якраз ті норми, які зараз діють в більшості країн Європейського Союзу, абсолютно логічні і абсолютно правильні. Далі, якщо ми почитаємо твори Чикаленка, нам не треба буде нічого вигадувати: він передбачає все, навіть передбачає, що можуть бути такі землі, які використовуються ефективно великими агрохолдингами. Має бути контроль за ними – якщо їх використовують, то слава Богу, але якщо ні, Чикаленко пропонує обкладати їх податками. А хтось викуповував цю землю в державний банк. Одним словом, способів вийти з цієї ситуації дуже багато.
Але от зараз після цього карантину, коли світова економіка буде падати, саме зараз уряд мав би зробити все, щоб підтримати людей можливістю взяти у власність і працювати на власній землі, створювати фермерські господарства, створювати середній клас. Так робили би не тимчасові люди, які зараз при владі, а люди, які є державниками. Вірю, що відбудеться таке, що саме в державників буде влада в Україні.