Сторони обмінялися юридичними і пропагандистськими ударами по захищених рубежах, млявий вогневий контакт продовжується вже після зіткнення. Російська сторона залучає для цього свої диверсійні групи під кодовими назвами “Сталіно”, “Шредер”, “Одеса”, “пенсії” і т.ін.
Але лінія фронту при цьому стоїть на місці. Хоча противник намагається здійснити обхідний маневр з метою скасування санкцій, на флангах наші позиції поки що прикривають західні союзники.
Стратегія України в цій ситуації зрозуміла. Ми маємо тримати оборону і за допомогою тиску США і Європи виснажувати ресурси Кремля. Виснажувати спочатку до тої межі, щоб він в умовах зростаючих внутрішніх і зовнішніх проблем перестав думати про напад на Україну. А потім, аби він втратив можливість і мотивацію утримувати окупаційну владу і збройні формування на нашій території. Тільки після цього є сенс повертати собі Донбас.
На жаль, ця стратегія пасивна і вичікувальна, хоча й вимагає постійного напруження та дуже багато щоденних зусиль. Адже існує загроза, що ми самі вичерпаємо власні ресурси стабільності та дієздатності раніше, ніж реалізується знаменита китайська стратагема (“коли труп ворога пропливе…”). Втім, іншого прийнятного варіанту зберегти українську державність в цьому конфлікті у нас немає, тому доводиться терпіти і викручуватися.
Гірше те, що успіх залежить не від нас, а, певною мірою, від дій наших союзників та, ще більшою мірою, від дій самого противника. Тому дуже важливо розуміти його цілі, наміри і логіку його поведінки.
У квітні 2020 року російська Вища школа економіки оприлюднила свою традиційну доповідь щодо напрямків зовнішньої політики РФ у поточному році. Авторський колектив під керівництвом провідного кремлівського стратега С. Караганова окреслив основні пріоритети, цілі і засоби російської зовнішньополітичної доктрини на найближчу перспективу. Очевидно, що викладені в документі позиції не повністю збігаються з баченням самого Путіна і його найближчого оточення. Але вони дають уявлення, якими категоріями мислять у Кремлі та як оцінює поточну ситуацію російський істеблішмент. Адже до підготовки доповіді долучилися чиновники МЗС, представники профільного комітету Державної Думи, Ради з міжнародних та оборонних питань та провідні зовнішньополітичні експерти Росії.
Ключовий меседж доповіді – російська зовнішня і воєнна політика останнього періоду була “надзвичайно успішною”. Але за її підсумками Росії доведеться дуже постаратися, щоб зробити свій імідж у світі “привабливим”. Для цього пропонується зліпити “новий образ” головного порушника міжнародної безпеки та норм міжнародного права. Росія має постати в образі головного “захисника миру”, головного “захисника суверенітету та вільного вибору” інших держав і народів, а також (з огляду на вимогу кон’юнктури) не менш головного “захисника Землі” - в сенсі природного середовища і здоров’я населення планети.
І це не жарт. Схоже, що положення доповіді взяті на озброєння російською дипломатією і саме на їх виконання ініціюється кампанія “зняття санкцій” з порушників міжнародного права та диктаторських режимів по всьому світу, “гуманітарні” вантажі Міністерства оборони РФ для країн НАТО (Італії та США) та інші недолугі спроби відбілити репутацію країни-агресора.
Україна в доповіді прокремлівських стратегів згадується три рази. Два з них стосуються відносин Росії з НАТО. Вже перша теза не залишає каменя на камені в головній тезі російської пропаганди про “внутрішній конфлікт” в Україні як наслідок “державного перевороту”. С. Караганов і його поплічники чітко вказують на причини війни. І Грузія в 2008-му, і Україна в 2014-му стали жертвою російської агресії тільки тому, що існувала ймовірність їхнього вступу в Північно-Атлантичний Альянс. “Жорсткі дії Росії” (так вони називають збройну агресію і окупацію частини території сусідніх держав) запобігли “неминучій війні” і навіть уможливили в майбутньому поліпшення відносин РФ з Україною.
Надалі питання вступу України (і Грузії) в НАТО залишається “червоною лінією” у відносинах Росії із Заходом, що слід розуміти як погрозу новим і ще більш масштабним вторгненням у разі реалізації цими країнами свого власного зовнішньополітичного та оборонного курсу.
В іншому місці доповіді дається більш розгорнута версія російської агресії проти України 2014-2020 років. По-перше, російська інтервенція “запобігла” не лише “великій війні в Європі” в разі вступу України в НАТО, але завдяки анексії Кримського півострова унеможливила також російсько-український збройний конфлікт на цій території. По-друге, російське вторгнення було не вторгненням, а “підтримкою” тих, хто виступив проти “державного перевороту”, “націоналізму” та “насильницької українізації”. І по-третє, виявляється, Росія не перешкоджає “розвитку України в рамках європейської ідентичності”.
Важко зрозуміти, як ці три позиції можуть поєднуватися одна з одною, але нас цікавить не логіка і мораль агресора, а симптоматика імперської хвороби. Поки що з цим усе ще дуже погано. Кремлівські стратеги досі марять привидом “великой ответственной державы”, що може вказувати світу, яким має бути “новый, более справедливый и мирный миропорядок”. Залишаю цю тезу без перекладу, щоб був зрозуміліший емоційний стан пацієнта.
Що це означає в контексті вирішення проблеми Донбасу і Криму і майбутнього українсько-російських відносин загалом?
Москва продовжує наполягати на своїй “легенді” про недопустимість гіпотетичного вступу України в НАТО, який, звісно ж, не несе жодної загрози Російській Федерації (так само, як вступ до НАТО Словаччини нічим не загрожує Україні), а тим більше не провокує “велику війну в Європі” (якщо ця війна не входить в плани Кремля). Ці дивні тези, вочевидь, орієнтовані переважно на внутрішню російську аудиторію та проросійську частину населення України. Нам потрібно їх більше транслювати для наших західних партнерів, коли вони будуть схилятися до думки про “громадянський конфлікт” в Україні, чи говорити щось про можливість щось вирішити прямими переговорами Москви і Києва. Адже цілком зрозуміло, що вступ до НАТО Україні потрібен, головним чином, щоб захиститися від Росії, і не залишатися з нею сам на сам.
Лишаються в арсеналі російської пропаганди і дипломатії також тези про “переворот”, “фашистів” і “захист російськомовних”, якими нас, зрозуміло, не здивуєш, і до яких мав би вже виробитися імунітет на Заході.
Але поява тези про неперешкоджання Україні розвиватися в рамках європейської ідентичності – це вже цікавий сигнал. Він не новий. Формально, Москва не перешкоджала й підписанню Угоди про Асоціацію в 2013 році, але у відповідь на це штовхнула свого ставленика Януковича на шлях ескалації насильства та спробу узурпації влади.
Сьогодні ця теза показує нам, на яких умовах Путін готовий вести мову про деескалацію конфлікту на Донбасі у переговорах з європейцями. Він буде наполягати на двох речах.
По-перше, він повторюватиме свої ритуальні мантри про недопущення вступу України до НАТО, і європейські партнери, звісно ж, готові йому це пообіцяти (якщо вже не пообіцяли перед Паризьким самітом у грудні минулого року). По-друге, він не збирається визнавати свою відповідальність за наслідки конфлікту і не погодиться на жодні компенсації завданої Україні шкоди.
Але якщо йому пробачать і погодяться починати з «чистого аркуша», то Москва готова терпіти існування проєвропейської України. За це Кремль буде вимагати зняття санкцій і всіх претензій європейців. І в першу чергу, зняття питання Криму з порядку денного європейської політики.
Чи вносить це якісь корективи в нашу стратегію? Практично ні. Наше завдання – послідовно зміцнювати Україну і послаблювати Росію. Але ранжувати ризики можна більш впевнено.
Базовий рівень нашої безпеки: не можна приймати російські умови капітуляції на Донбасі, а разом з тим слід забути про мир з ласки Путіна. Такого миру не буде і бути не може. Ми маємо терпіти і чекати, поки імперія відповзе і перестане платити своїм оркам. Якщо для збереження національного суверенітету і внутрішньої стабільності доведеться пожертвувати підтримкою європейців, то слід це зробити.
Другий ешелон нашої оборони – це західні санкції і осуд дій агресора міжнародним співтовариством. На сьогоднішній день цей важіль стає усе більш дієвим, оскільки він погіршує й без того складне економічне становище РФ, а також підриває легітимність влади в Кремлі в очах невдоволених росіян. Тому усі аргументи, які є в української сторони, необхідно використовувати якомога активніше. Це й подробиці справи збитого авіалайнера, й російський фактичний контроль окупованої частини Донбасу, й порушення прав людини у Криму та мілітаризація півострова.
Також ми повинні зробити так, щоб світ розумів увесь масштаб російської агресії проти України. Вона включає не лише дії збройних підрозділів на Донбасі, але й розвідувально-диверсійні операції на українській території, газовий шантаж і намагання знищити нашу газотранспортну систему, торгівельну війну, заборону транзиту товарів через територію РФ, масований пропагандистський та інформаційний тиск, дискредитацію національних символів та заперечення самого права українського народу на свою державність, територію та самостійну зовнішню і внутрішню політику.
Вимога внесення бажаних для Кремля змін до Конституції України та легалізація окупаційних адміністрацій на Донбасі має бути названа своїм ім’ям – втручанням у внутрішні справи незалежної держави. А загроза військової ескалації, що супроводжує ці вимоги, називається шантажем.
Якщо усвідомлення цих реалій дозволить нашим західним партнерам зберегти принциповість у питанні продовження санкцій, то можна піти їм на поступки в інших, не настільки гострих питаннях. Наприклад, щодо наміру України вступити до НАТО, який, схоже, дедалі більше дратує Париж і Берлін.