Магніт на згадку… про те, чого не було

Мовляв, хто встоїть перед спокусою залишити собі на згадку про екскурсію до того мальовничого місця як Кам’янець-Подільський хоча б дрібний сувенір? Навіть, якщо можеш дозволити собі такий туризм щотижня....  

Зрештою, чи не на цьому побудована величезна сувенірна індустрія в Туреччині чи Єгипті, куди багато хто з українців донедавна їздив мало як не до себе на дачу?

фото: GettyImages

Насправді, щось на згадку про відвідини далеких і не дуже країв люди привозили з того самого часу, коли вони почали відвідувати ці краї. Дещо просто віднімали в тубільців, як військові трофеї, щось отримували в подарунок, щось брали самі, бо місцевим воно просто не було потрібно. Втім, мандрівники, купці і завойовники не були ще туристами в сучасному розумінні цього слова, тому й їхні набутки і сувенірами називати важко. 

Більш схожими на теперішні сувеніри були предмети, які привозили з собою із святих місць (для кожної конфесії, звісно, своїх) прочани. Мешканці місцевостей, які вони відвідували, принаймні ті, що мали підприємницький хист, швидко зрозуміли прагнення прибульців зберегти згадки про свої мандрівки. Тож почали робити амулети, фігурки та інші дрібнички, які шукачі духовного досвіду могли взяти з собою додому — віддячивши продавцям дзвінкою монетою

фото: GettyImages

Люди заможніші, звісно, при потребі могли привезти з собою і справжні картини з зображенням відвіданих ними місць — так би мовити “поштівки на полотні”. Але таких колекціонерів не могло бути багато. І справді масове виробництво пейзажів на продаж — так званих “ведут” - стало можливим лише з появою друкарства. Такі друковані “ведути”, як і картини олією, можна було повісити... ні, не на холодильник, його в 15-16 сторіччях ще не винайшли, але на стіну  в кімнаті вже точно. Але для цього треба було хоча б забити до стіни цвях. Або ж використати клей — в цьому випадку, щоправда, змінити один пейзаж на інший було набагато важче.

Тим, хто не бажав поратися з молотком чи клеєм, життя значною мірою спростив Роуленд Хілл. Який у 1839 році створив клейкий папір. Його винаходом одразу ж скористалася пошта — на клейкому папері почали друкувати марки. А потім підтягнулися комерсанти, які отримали чудовий інструмент для поширення своєї реклами (хоча Хілл, можливо, на це й не розраховував). Зрозуміло, що серед такої реклами була й прив’язана до туристичних місць — скажімо, наклейки готелів. Спочатку  вони прикрашали валізи мандрівників. Але звідти цілком могли перекочувати й до осель туристів, що повернулися з подорожей.

На холодильники, які в цих оселях почали з’являтися напередодні і одразу після першої світової,  наклейки щоправда клеїти не поспішали — шафи для збереження продуктів якось не асоціювалися з мандрами. Інша справа — папірці з нагадуваннями про щось важливе, про що господар (чи господиня) не мали б забути. 

Враховуючи, що холодильник завжди посідав почесне місце на кухні, мав блискучу і до того ж вертикальну поверхню (чимось нагадуючи шкільну чи просто демонстраційну дошку), ідея наклеїти такий папірець саме на його дверцята здавалася самоочевидною. Щоправда, папірець цей мав так само легко зніматися, як і чіплятися на поверхню. І в 1935 році з’явилися клейкі стікери — їхнім винахідником вважають Рея Стентона Ейвері.

Щоправда, якою б досконалою не була технологія виготовлення таких стікерів — для стікерів все одно використовувала клей. А від нього поверхня холодильника так чи інакше бруднилася. Як вирішити цю проблему, здогадався в 1954 році Джон Вітлі. Він запропонував утримувати папірці без клею — магнітом. І запатентував магнітний утримувач.

Ідея Вітлі сподобалася все тим же комерсантам. Не в останню чергу тому, що на утримувачі були знову ж таки чудовими носіями реклами — і до того ж дозволяли експериментувати з формою. Їх навіть можна було робити у вигляді рекламованого продукту. Не дивно, що винаходом Вітлі із задоволенням скористалися підприємці як в Новому, та і в Старому Світі.

А вже наприкінці 60-х з’явилися магніти, які вже нічого не утримували. І самі по собі були сувенірами. Технологія їхнього виготовлення з матеріалу, що поєднував вініл з залізним пилом, була розроблена Семом Хардкаслом. На замовлення однієї з аерокосмічних фірм він працював над виготовленням “магнітних” букв та цифр.  Та зрештою зрозумів, що його винахід може бути використаний у цілком “земних” цілях.

Людина завзята, Хардкасл заснував компанію, що розпочала виробляти магніти для холодильників. А для реклами продукції випустив серію, присвячену кожному з штатів США. Втім, з’ясувалося, що саме такі магніти і користуються найбільшим попитом. А до того ж є чи не найзручнішими сувенірами для туристів. Що вже казати про виробників холодильників, що давно шукали спосіб відволікти увагу від подряпин, що неминуче з’являються на їхній продукції.

А потім настав час масового виробництва магнітів. Спочатку в місцях, хоч якось пов’язаних з тими, про які мали нагадувати сувеніри. А потім там, де їх штампувати було дешевше. Із  зрозумілих причин в конкурентній боротьбі між країнами-виробниками переміг Китай. І сьогодні більшість магнітів виготовляють саме в Піднебесній — навіть якщо ви їх купуєте на згадку про Париж, Нью-Йорк чи Мачу-Пікчу...

Стоп! Може сказати прискіпливий читач. А де ж Вільям Циммерман, чиє ім’я часто згадують як винахідника “магнітів для холодильника”? Пишуть навіть, що в 1973 році він отримав патент на цей винахід! І справді пишуть. Але віднайти цей патент... не вдалося. І навряд чи вдасться. Бо, як ми вже говорили, ці сувеніри вже штампували та продавали принаймні за кілька років до цієї дати.

фото: GettyImages

А ось Білл Циммерман справді існував. І таки був винахідником. Проте патент отримав на... “кисточку для звукозапису”. До того ж в далекому 1948 році, тобто ще до появи навіть магнітних утримувачів Вітлі! Після цього Циммерман прожив довге життя. І в 70-х навіть володів компанією, що продавала магніти на холодильники. Але ніде і ніколи не стверджував, що винайшов їх. І тим більше не намагався відібрати пальму першості, скажімо, у Хардкасла.

І лише після смерті Білла, у 2006 році, хтось і з тих, хто його, вочевидь, дуже його поважав і шанував, вирішив згадати Циммермана у Вікіпедії. Та вставив в статтю про “магніти для холодильників” речення про “справжнього винахідника”. А далі... далі все відбулося за доволі знайомим для нас сценарієм. Бо достовірність цитат в інтернеті мало хто перевіряє. І від частого їхнього повторення вони починають здаватися правдою. Зрештою, наївними і довірливими бувають не лише українці. І не лише під час виборів.