Вакарчук обнулився. Чи є майбутнє у партії “Голос”?

Він обіцяв не здатися на сцені без бою. Але в політиці його не вистачає навіть на рік

Під час парламентської виборчої кампаніі Святослава Вакарчука незліченну кількість разів питали: а ви потім знову не підете з Ради? Не буде, як у 2008-ому? Він обіцяв, що це буде всерйоз і надовго. Але вийшло як завжди. Бо кожен має знати свою справу і у лідера “Океану Ельзи” вона одна — збирати стадіони  на концерти.

Подейкують, що каталізатором складання депутатських повноважень удруге стала відмова Вакарчука підписатися разом із фракцією “Голос” під зверненням про звільнення міністра МВС Арсена Авакова. Депутати лідера не зрозуміли, а Слава не хотів сваритися — тому і вирішив повторити досвід “Нашої України”. І уже оголосив про плани щодо великого освітнього проекту.

Авторка цієї статті відзначить, що рішення про підняття цілини в сфері освіти Вакарчуку треба було приймати ще десять років тому. Бо власне така рольова модель успіху могла би об’єднати навколо себе мільйони людей із різними політичними поглядами, але бажанням стати успішними в українській Україні. Не секрет, що на піснях “Океану Ельзи” виросло кілька поколінь і “Квітка” та “Без бою” конкурують у дворах під гітару із “Группой крови” та “Села батарейка”. Свого часу Twitter Слави Вакарчука поруч із Жаданом та Сашею Кольцовою демонстрували, що українські зірки мають клепку і їм є що сказати не лише у віршах та музиці — що це не бур’яни безродні внєполітікі.

Вакарчук явно був обтяжений роллю політика і партійного лідера — нехай і формального з самого початку. Не зрозуміло лиш для чого була ота поїздка до Стенфорду 2017-го і нагнітання 2018-го - мовляв, от зараз він піде в президенти і всіх порве. Враховуючи обставини, може, й добре, що не пішов. Бо з такими розкладами перемогти Володимира Зеленського він би не зміг. Врешті і скромні результати “Голосу” на парламентських були такі через особисту нерішучість Вакарчука. Через що є низка людей, які сприймають цю фракцію як молодшого і недосвідченого партнера “Європейської солідарності”.

Для фракції і партії “Голос” відхід Вакарчука може мати двоякі наслідки. По-перше, це дуже сильний іміджевий удар — бо обличчя партії, головний бренд, який цементував всю цю історію, виявився боягузом. Усього за добу над “Голосом” поглумилися колони реваншистів, “Слуги народу”, “Європейська солідарність”. А ще більший— розпач серед тих, хто шукав сучасну альтернативу ЄС і Петру Порошенку, але укотре отримав рибу без голови. Тут партія “Голос” має не піддаватись на мемаси і утвердитись в амплуа “експресивних патріотів”. Щоби національна повістка була — і не здавалось примарне враження, що у нас в країні лишилися дебіли, готові привести на трон шаріів-дубінських та червоненків з медведчуками. Щоби не було ілюзій, що патріотизм в Україні — це проклятий шлях. Що він не може бути сучасним, привабливим і із широким застосуванням сучасних технологій.

З іншого боку — нині партія “Голос” вже не обтяжена ніким й нічиїм бажанням “не сваритися”, “не нагнітати”. Тепер “Голос” нарешті може почати грати роль, яку від нього очікували його виборці з перших днів у парламенті. Тобто, адекватної і активноі проукраїнської опозиції. Акція проти Авакова, де пані Кіра Рудик смалила із файерами, свідчить про те, що в партії це розуміють.

Проти партії “Голос” може зіграти недавній досвід двох переможець парламентської кампанії-2014. “Народний фронт” і “Самопоміч” убили самі себе, бо коли торкнулись руками електорального дна, то вирішили не робити нічого — і спочили фактично у Бозі. “Голос” може або повторити таку невтішну участь, або стати провідником експресивного патріотизму. Треба бути рішучими і подекуди без царя у голові — більше ніяких рюкзачків для Шмигаля у раді. Там є люди, які можуть стати обличчями привабливих змін — кожен у своїй сфері. Є Сергій Рахманін, є Олександра Устінова, є кіборг Роман Костенко. 

Партійне життя і політичне життя є і після Святослава Вакарчука. Я бажаю йому успіху в освітньому проекті. Нам потрібні проукраїнські моделі успіху. Бо нині у нас успішними вважаються хіба Макс Бужанський та Саша Дубинський. 

Я також сподіваюсь, що Вакарчук не піде у депутати утретє. Не треба убивати мрію. А ще не варто робити із себе посміховисько.