Африка на сході Європи. “Темний” бік української історії

Щоправда, в Україні знайшлося чимало обурених методами протестувальників. В країні, де нещодавно валили монументи комуністичним ватажкам, знайшлися навіть ті, хто став на захист статуї Едварда Колстона, яку напередодні втопили мешканці Бристоля. 

REUTERS

Мовляв, той був видатним меценатом, а те, що сколотив він свій капітал, який потім витрачав на благодійність, работоргівлею  - лише епізод. “Такі часи були”. В часи, коли жив Колстон, людьми і справді торгували не лише в Африці (Едвард був одним з керівників британської Королівської африканської компанії). А й в Україні. Дивно лише, що обурені діями бристольців ототожнюють себе не з тими українцями, яких продавали. А з тими, хто продавав.

Про це в нас говорять неохоче. Але работоргівля є частиною історії не лише Сполучених Штатів чи європейських колоніальних імперій. Травма нанесена людоловами і торговцями “живим товаром” українцям, можливо, навіть глибша, а за часом — вже точно триваліша, аніж нинішнім мешканцям Нового Світу. До того ж купували та продавали рабів в наших краях і до появи на історичній сцені українців. Як не прикро, але в цьому сенсі Причорномор`я вже тоді було “Африкою Півночі”.

Розпочати можна з VII сторіччя до нашої ери. Саме тоді в нинішніх українських степах оселилися племена скіфів, які з боями витіснили з цих земель своїх далеких родичів — кімерійців. А за кілька десятиріч після цього біля чорноморських берегів з’явилися кораблі греків, які шукали зручні місця для заснування своїх поселень. Щодо рабства і работоргівлі в скіфів ми маємо надто уривчасті повідомлення. А ось греки використовували працю рабів дуже активно - і на батьківщині, і в колоніях. 

Можливо, якихось невільників вони навіть привезли із собою. Інших — захопили на місці. Але зазвичай з місцевим населенням переселенці намагалися жити у мирі — тож надалі їм зручніше було рабів у тубільців купувати. Зрештою, скіфи були войовничими племенами і у війнах з сусідами часто захоплювали полонених, яких з вигодою могли збути грекам. 

GettyImages

Втім, колоністи купували в кочовиків товари, потрібні не лише їм самим, а й співвітчизникам, що залишилися на батьківщині. Греція вже в ті давні часи, скажімо, не могла забезпечити себе хлібом. Щоправда, кочовики були скотарями, а зерно вирощували племена, які мешкали далі на північ. Тож зацікавлені в грецькому імпорті скіфські ватажки обклали сусідів даниною. Яку ті сплачували, вочевидь, не лише із збіжжям, а й з людьми. Так нинішня Україна вперше перетворилася на поле для полювання на невільників.

Попит на рабів із часом лише зростав — відповідно ріс і потік невільників із Східної Європи до Середземномор’я. Час від часу на ринки рабів потрапляли і самі скіфи. Скажімо, після перемоги Філіппа II Македонського над їхнім царем Атеєм у полоні опинилися одразу 20 тисяч кочовиків — яких збули як “живий товар”. А потім скіфів розгромили сармати. Які не лише відібрали в них пасовиська, й продали захоплених ним чоловіків, жінок і дітей грецьким работорговцям.

Сармати швидко перебрали до свої рук й постачання невільників (так само, як і хліба) з півночі, вочевидь так само як і скіфи змусивши платити данину землеробів — пращурів нинішніх слов’ян. В сарматів їх купували мешканці елліністичних держав, а потім — і Римської імперії.

З приходом готів “живим товаром” стали й самі сармати. Втім, вже невдовзі ця доля чекала й греків. Їх готи, разом із сарматами та слов’янами, грабували кілька десятиріч всередині III сторіччя вже нашої ери — під час так званих Готських війн. Втім, мешканцям причорноморських степів так багато невільників і не треба було — тож зрештою більшість уведених в рабство продавали на батьківщину. Або ж відпускали, але вже за викуп. 

З початком Великого переселення народів і дезорганізацією Римської імперії попит на рабів впав — вони і не потрібні були в такій кількості, та й фінансової можливості купувати їх в розорених римських громадян не було. Але із зміцненням Візантійської імперії і після арабських завоювань ринок “живого товару” знову ожив. І Східна Європа швидко перетворилася чи не на головного його постачальника, конкуруючи хіба що з транссахарською Африкою. 

Цьому, між іншим,  сприяло й поширення християнства та ісламу. Адже обидві релігії засуджували утримання в рабстві одновірців (християнство — християн, хоча й з певними винятками, іслам — мусульман). А тодішні східні європейці, слов’яни й тюрки, були у більшості своїй язичниками. Тож не дивно, що із VII сторіччя саме слов’яни складали левову частку невільників, яких везли на продаж работорговці. Їх використовували не лише як робітників, рабині і раби поповнювали гареми володарів, кастровані невільники ставали охоронцями-євнухами, а з навчених військовій справі набирали вояків, зокрема й придворну гвардію.

Ібн Хордадбех стверджував, що торгівля східноєвропейськими рабами була монополізована раданітами, єврейськими купцями, які завдяки своїм зв’язкам із громадами одновірців в Європі, на Близькому та Далекому Сході мали в своєму розпорядженні розгалужену мережу торговельних шляхів, що охоплювала величезний простір - від Китаю до Іспанії. Зазвичай самі раданіти невільників не захоплювали. Їх їм продавали тюрки або німці, що безперервно воювали зі слов’янами, або ж самі слов’янські князі, що таким чином добували гроші для купівлі інших престижних товарів або зброї (останній варіант дуже нагадує поведінку племінних ватажків у тій же Африці).

Gettyimages

Комерційні успіхи раданітів, які, звісно, торгували не лише невільниками, а й безліччю інших товарів — від шовку до прянощів,  можна пояснити ще й тим, що вони були однаково чужими і для християнських, і для ісламських володарів, які відтак не сприймали їх як “ворожих агентів”. Тож вони цілком могли провозити вантажі, скажімо, до мусульманської Іспанії через порти Марселя та Арля, що контролювалися християнами. 

На Піренейському півострові вже у VIII столітті слов’янські раби — їх тут називали “сакаліба” складали вже помітний прошарок суспільства, найздібніші з них не лише охороняли володарів, а й виконували дипломатичні доручення. З Іспанії ті ж раданіти везли рабів і до Північної Африки та Леванту. До Месопотамії й Персії слов’янських невільників везли переважно морем через Каспій або ж суходолом через Хорезм. Керченську протоку і Азовське море араби взагалі іменували “Нагр ас-сакаліба”, що можна перекласти і як “слов’янська” і як “невільнича протока” (що мимоволі викликає асоціації з Невільничим берегом у Західній Африці). Найкоротшим був шлях до Візантії — через Крим і Чорне море.

Работоргівля видавалася настільки вигідною справою, що вже невдовзі її опанували і мешканці Скандинавії - нормани. На відміну від тих же раданітів, вони могли захоплювати невільників й самі — під час розбійницьких набігів. Звісно, вікінги брали в полон і мешканців західних країн, але набагато доступнішими для них і багатшими на “живий товар” була Балтика та ліси Східної Європи. Звідки рабів можна було вивозити на той же Захід. Цілком можливо, що саме завдяки норманським “поставкам” в багатьох європейських мовах слово “раб” і досі є співзвучним слову “слов’янин”.

Досить швидко обидві “торговельні мережі” почали перетинатися і навіть зливатися в одну. Принаймні, Ібн Русте стверджував, що “мисливці на людей” з Півночі збували свій “товар” не тільки у Західній Європі, а й в Булгарії та Хазарії — вочевидь раданітам, які везли куплених невільників своїм споживачам на Південь. Сам Ібн Русте називає продавців “руссю”. Відтак чимало дослідників поширюють цю назву на всіх норманських торговців і навіть роблять висновки про існування двох корпорацій, що співіснували, суперничали і водночас співпрацювали між собою — русі та раданітів.

Звісно, для полегшення свого “промислу” обидва утворення були зацікавлені у державній підтримці. Ми не можемо стверджувати однозначно, що раданітам вдалося опанувати владу в Хазарському каганаті, але їхній вплив у цій державі і справді був величезним. Норманські династії, в свою чергу, поступово підпорядкували собі (або ж просто “створили з гори”) слов’янські князівства Східної Європи, найважливішим з яких було Київське.

Для володарів з династії Рюриковичів работоргівля була одним з головних джерел їхніх доходів — це підтверджують як договори Русі з Візантією, так і детальний опис цієї “індустрії” імператором Константином VII Порфіроґенетом. Та й в народній пам’яті залишилися згадки про систематичний збір “данини людьми”. Оці всі “рогаті кози”, що приходять за “малими дітьми”, - це зовсім не про спонтанні набіги кочовиків, а саме про постійну “плату”.

Навіть розгром князем Святославом Хазарського каганату в цьому сенсі був не якимось “визвольним походом”, як це часом намагаються представити хвацькі публіцисти, а радше знищенням конкурента. Адже київський володар після цього намагався перенести центр свого князівства на Дунай — зокрема й для того, щоб полегшити торгівлю “челяддю” з Русі. Після походів Святослава  торговельна мережа раданітів і справді була зруйнована, проте найбільше це виплинуло на торгівлю прянощами, які відтоді майже зникли на Заході. А невільниками раданіти торгували й надалі — лише в Празі масштаб работоргівлі був таким, що в 989 році Святий Адальберт у відчаї відмовився від сану єпископа, бо зрозумів, що не може її зупинити.

З іншого боку, саме християнізація слов’ян завдала работоргівлі найбільшого удару, більшого, аніж усі війни Святослава. Бо охрещені князі вже й самі не могли торгувати невільниками як раніше, і  іншим вже не дозволяли. Це не означає, що рабство зникло остаточно. Але ставлення до нього, безумовно, змінилося. Збирати “данину людьми” з хрещених підданих вже було “незручно” (хоча є свідчення, що ця практика зберігалася аж до XI сторіччя), брати в полон “язичників” все ще вважали припустимим, проте й їх частіше залишали “в себе”, зокрема й “саджаючи” на землю, а не постачали на зовнішні ринки.

Все це сприяло тому, що провідна роль в работоргівлі на сході Європи знову перейшла до кочовиків — цього разу печенігів і половців  (куманів). Відомо, що вони, серед іншого, “промишляли” й набігами на сусідні держави, під час яких забирали “з собою” й мирних мешканців. Саме з того часу в народних переказах збереглися образи Змія Горинича і Тугарина Змієвича, особливо ласих до дівчат, — бо саме на них на невільничих ринках був найбільший попит. 

GettyImages

Втім, сам ринок в ці часи помітно звузився. Бо ті ж візантійці купувати рабів-християн наважувалися не завжди. Зрештою, одновірців, хоча б у теорії, вони тримати в неволі не мали, а звільнивши — просто втрачали витрачені гроші. Саме цим, до речі, можна пояснити випадки, коли работорговці схиляли полонених зректися своєї віри — хоча навряд чи ця практика була справді масовою.

З іншого боку, кочовики захоплювали бранців не лише в християнських державах, а й під час воєн між собою. Такі невільники були язичниками, і до їхньої купівлі ставлення було “поблажливішим”.  Поступово частка тюрків у загальному потоці рабів, що йшов із Причорномор’я, збільшувалася. За однієї з версій, навіть слово “отрок” є похідним від арабського “атрак” — “раб з тюрків”. Зрештою, саме “отроки” й “отроковиці” цінилися работорговцями найбільше — і не лише тому, що вони були привабливішими (хоча й це було важливо), а й тому, що був час навчити їх якомусь ремеслу.

Саму ж чорноморську работоргівлю з XII сторіччя до свої руку перебрали італійські купці — насамперед венеційці і генуезці. Цьому сприяв підвищений попит на рабів в самій Італії, де в цей час бурхливо розвивалися міста і не вистачало робочих рук. Але продавали рабів торговці не лише до Італії, а й на Близькій Схід — в обмін на прянощі, щоб не платити за них золотом чи сріблом, яких в Європі не вистачало. 

Саме з рабів, захоплених в причорноморських степах, формували своє військо, скажімо, єгипетські султани. Так до Каїру потрапили, наприклад, майбутні володарі Єгипту — Кутуз і Бейбарс, яких работорговці свого часу купили в Криму. Коли ж вояки з невільників — так звані мамлюки - відчули свою силу, вони просто позбулися султанів з династії Саладіна і почали керувати державою самостійно. Зрештою, так само свого часу сталося й в Іспанії, де “сакаліба” заснували кілька власних династій. В Єгипті, втім, і при мамлюках продовжували купувати рабів для армії у Причорномор’ї — спадкоємці Бейбарса вважали, що вони в будь-якому випадку є кращими вояками, аніж африканські невільники.

Коли половці були розгромлені монголами, це навіть збільшило обсяги работоргівлі. Аж поки володарі Золотої Орди не прийняли іслам. Після цього — майже так само, як це до того сталося із Руссю після хрещення -  торгівля одновірцями стала неможливою. Італійським посередникам почали наполегливо пропонувати русинів, яких захоплювали під час каральних експедицій, а іноді й звичайних грабіжницьких нападів на прикордонні князівства. Зрештою, щонайменше з 1430 року кочовики почали здійснювати походи, в яких захоплення бранців стало вже головною метою.

А потім Золота Орда розпалася, і в Криму постало самостійне ханство. А в 1453 році не стало Візантії, її змінила Османська імперія. Османи вигнали італійців із Чорного моря і взяли работоргівлю в свої руки. Попит збільшував пропозицію, до того ж були усунені “конфесійні” обмеження - тепер і торговці, і покупці не були одновірцями невільників. Походи за бранцями, або ж “ясирем” перетворилися на справжній “промисел” — в якому брали участь як організовані орди, так і зібрані нашвидкуруч невеликі ватаги кочовиків, насамперед з ногаїв. 

Напади “людоловів” були настільки регулярними, що не лише степи, а й значною мірою лісостеп за кілька десятиріч були спустошені та перетворилися на справжнє Дике Поле. До кінця XV сторіччя у рабство потрапили щонайменше 200 тисяч людей. З часом, звісно, мешканці прикордонних областей (якими фактично стала вся Україна) навчилися давати відсіч, з’явилося козацтво і розорені землі в кочовиків навіть почали відвойовувати. Але “полювання на людей” це не зупинило. Зрештою, козаки часто діяли спільно з татарами. Богдан Хмельницький навіть уклав з ханом Ісламом-Гіреєм III особливу угоду, яка гарантувала кримцям “право на здобуття ясиру”.

Зрозуміло, що під час воєн в полон потрапляли і самі кримці, і їх також зазвичай не вбивали, а перетворювали на рабів. Час від часу військові залоги здійснювали напади на кочовиків, яких так само забирали в неволю. На Півночі цілком в дусі раннього середньовіччя продовжували полювати і на “язичників” — і здобутих бранців продавали тим же кримським та османським работорговцям. Їм же часто збували свою здобич й козаки, щонайменше донські. Відомо, що росіяни продали туркам навіть полонених з Ліфляндії після Північної війни. Хоча, в цілому потік таких рабів був нерегулярним і незрівнянно меншим за ясир, який “добували” мало не з “промисловим” розмахом.

Загальний обсяг работоргівлі в Україні XV-XVIII сторіч встановити важко. Проте, на думку більшості дослідників, лік йде на мільйони — не одночасно, зрозуміло. Більша частина “живого товару” йшла до Туреччини. Господарство Криму просто не потребувало великої кількості невільників, до того ж тут час траплялися посухи, під час яких доводилося витрачати раніше накопичені запаси, а відтак годувати доводилося й рабів. Попри це вже в середині XVII сторіччя кількість нащадків бранців, захоплених під час походів за ясиром, сягала на півострові 900 тисяч чоловік і продовжувала зростати.

За умовами Карловицького миру 1699 року османський султан взяв на себе зобов’язання “вгамувати” апетити своїх підданих і союзників. Але насправді походи за ясиром тривали до самого кінця XVIII сторіччя — останній зафіксований в письмових джерелах аж у 1769 році.

wikipedia

У квітні 1783 році Катерина II остаточно приєднала Крим до Росії. А вже за місяць після цього відновила в підвладних Росії українських землях кріпацтво, яке, окрема, передбачало й можливість торгівлі кріпаками. Звісно, обсяги такої торгівлі були значно меншими, аніж на невільничих ринках Середземномор’я, але вона тривала ще кілька десятиріч. Скасували кріпацтво лише у 1861 році. 

Лише за чотири роки до формальної ліквідації рабства у Сполучених Штатах. 

І вже після того, як воно було скасоване у більшості європейських колоній.