Практична конспірологія

Демонстративна "веселість" була частиною своєрідного "договору" між Карлом II і тими, хто його запросив повернутися на англійський трон. 

Реставрація відбулася саме тому, що король погодився не зазіхати на повноваження парламенту і залишити за депутатами право визначати внутрішню політику в державі. А "безтурботне життя" двору мало наочно засвідчити - Карл II дотримується взятих на себе зобов’язань, залишив підданих у спокої та проводить час у задоволеннях в оточенні справжнього "гарему" з коханок.

Зрозуміло, що для такої демонстрації монарху, який звик "жити на широку ногу" навіть в еміграції, були потрібні гроші. Й чималі. Але парламент оплачувати забаганки короля не хотів. Тож Карл II змушений був шукати джерела додаткових доходів. І зрештою знайшов, уклавши в Дуврі таємну угоду з французьким королем Людовіком XIV. Той погодився виплачувати "колезі" по 300 тисяч фунтів щорічно - в обмін на укладання союзу проти Голландії та обіцянку "примиритися" з папою римським, коли для цього буде слушна нагода.

Впевненості, що англійський двір дотримуватиметься угоди, у французів, втім, теж не було. Тому вони "підстраховувалися" за допомогою жінок — дружини Карла II, португальської принцеси Катерини Браганської (про укладання цього шлюбу Людовік XIV потурбувався особисто), та королівської коханки, Луїзи де Керуаль, яка отримала від "щедрого" монарха титул герцогині Портсмутської, але при цьому детально розповідала про все, що бачила, французькому послу.

Дипломат був впевнений, що саме Керуаль "своїм шовковим паском" остаточно прив’язала Англію до інтересів Версаля. Але насправді і Карл II добре розумів, з ким має справу, тому використовував коханку не лише для втіх, а й для того, щоб переконувати Людовіка XIV в своїй лояльності. 

Через іншу коханку, Барбару Вільєрс, яка отримала від Карла II титул герцогині Клівлендської, на англійського володаря намагалися впливати іспанці та єзуїти, - але й це для короля не було секретом. Поєднання монаршого "гарему" зі шпигунським осередком з часом перетворилося для Карла II на захопливу гру. 

Фрейліну Френсіс Стюарт він навіть сам "запропонував" московському посольству, наказавши їй продемонструвати бороданям з далекої країни свої ніжки. Дипломати були вражені, от тільки жодного досвіду в використанні фавориток в геополітичних інтригах не мали, та й сама Стюарт виявилася абсолютно непридатною для запропонованої ролі.

З іншого боку, вплив іноземних агенток Карл II милостиво "дозволяв врівноважувати" ще одній своїй пасії — акторці Елеонорі Гвін. Коли обурені засиллям католиків в королівському оточенні лондонці якось оточили її карету, Гвін швидко заспокоїла натовп, запевнивши, що є "своєю, протестантською хвойдою". 

Англійським політикам, на відміну від простолюду, цих запевнень, звісно, було замало. Вони небезпідставно підозрювали короля в тому, що той лише чекає слушної нагоди, щоб повернути собі абсолютну владу — не соромлячись використати для цього іноземну допомогу, і фінансову, і військову. Зрештою, навіть зміст Дуврської угоди вже за кілька років став відомий підданим Карла II - принаймні в загальних рисах. Та змусив політиків шукати "засіб стримування" монарших апетитів — вагоміший за принади його власної коханки. Цим засобом виявився... страх.

Англійці в 17 столітті пережили чимало випробувань — дві громадянські війни, моровицю, велику пожежу, що майже знищила їхню столицю. Але найбільшим побоюванням, яке в них цілеспрямовано виховували і яке справді об’єднувало майже усі верстви суспільства, незалежно від їхніх статків, залишався страх втрати незалежності — політичної і релігійної. 

Розповіді про правління "кривавої Мері" - королеви Марії, що підпорядкувала англійську церкву Риму, а державу нібито планувала віддати під  владу Габсбургів, з часом обросли неймовірними подробицями, які мали небагато спільного з правдою, проте справляли величезне враження на публіку. Протистояння з Іспанією за часів Єлизавети, кульмінацією якого став розгром "Великої армади", викарбувалося навіть у дитячому віршику, в якому надокучливий дощ відправляли не куди-небудь, а саме до цієї, ворожої за визначенням країни. Ну й, звісно, "порохова змова" проти короля Якова I – дідуся Карла II, викриття якої щорічно відзначали як державне свято. Все це створювало належне тло для справжньої конспірологічної істерії.

Залишалося налякати самого короля. Схоже, саме цю мету мав автор анонімного памфлету, що з’явився наприкінці 1677 року і розповідав про підступні наміри папи римського (який для пересічних англійців в ті часи був справжнім втіленням біблійного Антихриста) усунути від влади законного англійського монарха і відновити в королівстві панівне становище католицької церкви.

Останнє Карла II, звісно, тривожило найменше. Навіть якщо не вірити в версію про те, що він ще з часів еміграції був прихованим католиком, треба визнати, що відновлення влади Рима над англійською церквою королю точно не здавалося чимось неприпустимим — інакше б він не брав на себе такі зобов’язання за вже згаданою Дуврською угодою. Інша справа — інформація про наміри позбавити Карла II корони і життя. Її він міг сприйняти цілком серйозно — адже виконувати прокатолицькі обіцянки і справді не поспішав.

Втім, спочатку памфлет не справив на володаря особливого враження. Поки на горизонті не з’явилася людина на ім’я Тайтус Оутс. Професійний, досконалий, просто еталонний брехун. Можна, звісно сказати, що називаємо його так ми вже постфактум, бо знаємо, чим завершилася вся ця історія. Але насправді про здібності цього персонажа можна було здогадатися вже з його попередньої біографії.

Тайтус Оутс, 1690 р., джерело фото: Getty Images.

Оутс брехав з дитинства. Спочатку, можливо, намагаючись уникнути тілесних покарань, якими зловживав його батько - проповідник. Щоб син навчився хоч якомусь ремеслу, татусь віддав його до школи кравців, проте Тайтуса звідти швидко вигнали - за спробу обдурити вчителів. Після цього він змінив ще кілька шкіл і коледжів, але ніде не затримувався надовго. З останнього коледжу в Кембріджі його виштовхали за відмову платити кравцю, якому Оутс замовив одяг. 

Тайтус не знітився, вигадав легенду про те, що завершив курс теології в Вестмінстері, та отримав посаду вікарія в одній з сільських парафій. Але невдовзі цієї посади його позбавили - за пиятику і розбазарювання церковних грошей. Оутс повернувся на батьківщину, де спробував "підсидіти" місцевого вчителя, розпустивши чутки, що той розбещує хлопців. 

Наклепника викрили і запроторили до буцегарні, але він втік до Лондона і влаштувався капеланом на військовий корабель. Проте тепер в содомії звинуватили вже його самого. Шибениці Тайтус уникнув лише завдяки церковному сану — як ми вже знаємо, фальшивому.   

В столиці, щоправда, згадали про попередні звинувачення, тож Оутс певний час переховувався в провінції, у Норфолку. Саме тоді він нібито прийняв католицизм — хоча згодом розповідав, що лише для конспірації. Конспірація ця була трохи дивною, адже паралельно Тайтус заробляв на життя написанням "антипапістських" памфлетів. 

Однак і це не завадило йому перебратися на континент та двічі вступати до єзуїтських семінарій, з кожної з яких його, як ми вже здогадалися, виганяли. Оутс, щоправда, згодом стверджував, що таки став доктором католицької теології — і брехав просто безсоромно, адже навіть... не знав латини.

Можна лише дивуватися нахабству людини, що з таким "послужним списком" наважилася розпочати чи не найбільшу авантюру в англійській історії 17 сторіччя. Вочевидь, прочитавши вже згаданиий нами памфлет про підступи папи римського, Оутс, разом із своїм давнім спільником, священником Ізраелем Тонгом вирішили "створити" документи, що мали підтверджувати існування великої і розгалуженої змови проти короля. Список її учасників складався із майже сотень прізвищ — єзуїтів і просто католиків. Неймовірно, але всі папери, написані Оутсом і Тонгом, були від початку до кінця вигаданими.

Далі треба було зімітувати "несподівану знахідку" Тонгом документів, які Оутс залишив в визначеному приятелями місці. Так само "випадково" Тонг поділився знахідкою із хіміком короля, Крістоферем Кіркбі, а той доніс приголомшливу "новину" до вух монарха. Карл II від самого початку вважав повідомлення про змову маячнею, але все ж погодився розпочати розслідування. 

Розслідувачі швидко вийшли на Оутса, який лише цього й чекав. Допитувати його вирішив сам король. Тайтус розповів йому, що був особисто присутній на таємній зустрічі єзуїтів в лондонській корчмі "Білий кінь", на якій змовники обговорювали способи позбавитися Карла II. Спочатку вбивство нібито хотіли доручити якимось ірландським горлорізам, якщо б ті не впоралися, стріляти в володаря мали солдати-єзуїти, а якби і їм це не вдалося, справу мав завершити лікар королеви — за допомогою отрути.

"Свідок" просто сипав дрібними деталями, які мали переконати в достовірності його розповіді. Зрештою, він повідомив, що в монарха насправді вже стріляли, але мушкет заклинило — вочевидь, не без втручання господнього. Але Карл II все ще не вірив... 

Тоді Оутс з Тонгом почали називати імена змовників. Як стало зрозуміло пізніше, більшість з них "викривальникам" була до допитів невідома — їм їх фактично підказували слідчі. Кількість звинувачень швидко зростала, у вигадану змову "втягували" дедалі більше фігурантів, насамперед представників різних католицьких орденів. Втім, і серед них першість все одно "залишалася" за єзуїтами — їх серед "змовників" Оутс назвав більше п’яти сотень. Навіть безневинне листування з кимось з єзуїтів вважали доказом участі в заколоті. 

Зразок почерку Тайтуса Оутса, джерело фото: Getty Images.

Вага "викривальників" швидко зростала. Вже невдовзі Оутсу для охорони виділили окремий військовий загін — який він використовував не так для власного захисту, як для нападів на католиків. Лондонців при цьому залякували погромами, які нібито готували прихильники папи. Нагадуючи про події 1641 року в Ірландії, коли на острові вирізали майже всіх протестантів.

Зазвичай вважають, що "викривальники" діяли цілком самостійно. І вся ця історія була їхньою "самодіяльністю". Але, навіть якщо це й було правдою, в гру досить швидко включилися політики, насамперед опозиційні, яким було вигідно роздмухувати антикатолицьку істерію. 

12 жовтня 1678 року раптом зник депутат-протестант Едмунд Годфрі. Його тіло знайшли за тиждень. З’ясувалося, що Годфрі задушили, а потім, вже мертвого, немов у нестямі кілька десятків разів проштрикнули мечем. Одновірці були впевнені, що йдеться мало не про ритуальне вбивство. А Оутс отримав "неспростовний доказ" існування "папістської змови".

В Лондоні почалися заворушення. Щоб якось заспокоїти підданих, Карл II наказав усім католикам залишити столицю і не наближатися до неї ближче, аніж на двадцять миль. Проте паніки це не зупинило. Оутса викликали до парламенту, і він із задоволенням розповів про таємну мережу заколотників, додавши для переконливості чимало яскравих деталей. 

Якби не паніка, депутатів могло насторожити, що в попередніх свідченнях усіх цих подробиць не було, хоча йшлося про зустрічі і папери, які Оутс нібито бачив на власні очі. Але на такі деталі вже не звертали увагу. "Викривачів" більше ніщо не стримувало. Тонг заявив депутатам, що й велику лондонську пожежу влаштували агенти папи римського. Більше того — вони нібито планували ще кілька підпалів. 

Парламентські слідчі невдовзі самі спіймали в столиці якогось француза, що мав необережність зберігати в будинку порох. Насправді він був виробником феєрверків для короля, але депутати одразу згадали про "порохову змову". А Оутс звинуватив у причетності до заколоту п'ятьох лордів. Приголомшений Карл II намагався заперечувати, проте лише розпалив пристрасті. 

Саме в цей час з-за куліс з’явився лідер опозиції, майбутній засновник партії вігів граф Шефтсбері. Він не лише ув`язнив звинувачених лордів, а публічно зажадав позбавити права на престол брата короля, Якова — католика за віросповіданням і прихильника абсолютистського правління. Саме в цьому, вочевидь, і була мета всієї інтриги.

Під тиском вулиці парламент вже невдовзі ухвалив так званий "другий Акт про присягу", який обмежив права католиків, насамперед політичні. Палата громад розпочала судове переслідування "лордів-папістів". За два дні вони були визнані винними. Король у відчаї розпустив парламент, але палати оголосили це розпорядження незаконним, а тому нечинним. Лорди розгляд справи затягували, як могли. Але за рік одного з них, Стаффорда, все ж стратили як змовника.

Наступним кроком парламенту стало ухвалення "Акту про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув'язнень за морями", більше відомого як "Габеус корпус акт". Цей документ суттєво обмежив владу короля і свавілля його чиновників, ставши тим самим "запобіжником" від повернення абсолютної монархії.

Оутс тим часом звинуватив у причетності до змови королеву, яка нібито підмовляла монаршого лікаря отруїти володаря. Звідки він про це міг "дізнатися" — він і сам не міг пояснити доладно. Схоже, натхнений фантазер просто не міг зупинитися. Обурений Карл II вчергове допитав Оутса і таки зловив його на маніпуляціях. Зрештою, той сам був винен, бо, захопившись, міг правдоподібно, дуже детально описати якусь людину, яку ніколи не бачив, але помилитися з її зростом чи кольором волосся. 

Остаточно переконавшись в тому, що Оутс бреше, король наказав заарештувати наклепника, але парламент, остерігаючись нових заворушень, випустив "рятівника нації" (цим прізвиськом його називали на той час цілком офіційно).

"Антипапістська" істерія сягнула піку. З Лондона виганяли навіть тих, кого лише підозрювали в таємному сповідуванні католицької віри. Подейкували, що вдовиці-католички згодні були вийти заміж за будь-кого, аби лише той був протестантом. Прихильники Оутса влаштовували обшуки і облави. Шукали змовників та зброю. А коли їх не знаходили - просто громили "підозрілі" будинки.

Самому Оутсу було призначене грошове утримання. Він оселився в Вайтхоллі. І вигадував усе нові звинувачення. Стверджував, наприклад, що короля збираються вбити срібними кулями, бо рани від них нібито не загоюються. Втім, натовп з радістю підхоплював будь-яку маячню, і вона, добираючи на своєму шляху нові фантастичні подробиці, котилися з чутками до найвіддаленіших куточків королівства. 

До липня 1681 року за звинуваченнями Оутса було страчено принаймні 15 безвинних людей. Їхня провина полягала лише в тому, що їх оголосили учасниками змови, якої насправді не було.

Втім, з часом англійці почали втомлюватися від брехуна. Завдяки твердості головного судді Вільяма Скрогса конвеєр репресій зрештою був зупинений, підозри почали визнавати безпідставними, а невинних — звільняти. А потім заарештували графа Шефтсбері. Звинувачення в державній змові проти нього, за звичкою, "зліпили нашвидкуруч" (а апеляція до "Габеус корпус акту" була демонстративно відхилена) і згодом графа також змушені були звільнити, проте на кілька місяців цього справді впливового гравця таки нейтралізували. 

Після цього Карл II наказав "вимітатися" з Вайтхоллу і самому Оутсу. Той відмовився і звинуватив у змові... короля. Це був кінець. Брехуна затримали як заколотника, кинули до в’язниці і зобов’язали виплатити величезний штраф. 

У 1685 року "веселий король" помер. Перед цим він виконав свою головну обіцянку, дану за Дуврською угодою. Але й по-своєму. Ні, він не повернув англійську церкву під владу Рима, але сам особисто з папою примирився. І навіть прийняв католицизм — на смертному одрі. Трон таки успадкував його брат Яків, проти чого так наполегливо боровся Шефтсбері (сам граф-інгтриган помер за два роки до цього, у вигнанні). Новий король, між іншим, ще раз засудив сумнозвісного наклепника — до ганебного стовпу і довічного ув’язнення.

Але "справа Оутса" не минула марно. Англійське суспільство так і не прийняло Якова II. Вже за три роки віги змовилися з торі і закликали на престол "твердого протестанта" Вільгельма III Оранського. "Славна революція" 1688 не лише звільнила Тайтуса з в’язниці (йому навіть призначили окрему державну пенсію - як "жертві режиму"), а й остаточно поклала край будь-яким надіям на відновлення абсолютної монархії. 

"Свідчення" Оутса — від першої особи, з безліччю видуманих, але дрібних деталей, що додають розповіді достовірності — вочевидь вплинули навіть на англійську лідературу. "Робінзон Крузо" та "Моль Флендерс" Даніеля Дефо, "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта створені значною мірою саме за цим рецептом. 

Обмеження прав католиків, запроваджені на хвилі "оутсівської істерії", протрималися аж до 1829 року і були скасовані тоді, коли про жодну "католицьку реставрацію" вже не могло бути й мови. "Габеус корпус акт" і сьогодні вважають однією з основ "некодифікованої конституції" Великої Британії. 

Історія ж із заколотом, повністю вигаданим наклепником і брехуном, залишається чи не найяскравішим прикладом практичного використання конспірології з конкретною політичною метою. А прихильників конспірології вистачає насправді в усіх країнах. І в усі часи.