Маркізу, звісно, можна було зрозуміти, вона не була королевою і їй не треба було передавати державу спадкоємцям (на відміну від коханця, Людовіка XV). Дехто взагалі вважав ці слова пророчими — адже через якихось 23 роки після того, як вони були вимовлені, Францію спіткала революція. Це, звісно, не потоп, але навряд чи хтось з сучасників вважав, що Помпадур попереджала про справжню повінь.
Втім, в історії було й чимало реальних потопів, що змінювали долі держав. І деякі з них, на нещастя володарів, траплялися не після них, а саме в розпал їхнього правління. Однією з таких катастроф можна назвати велику повінь 11 року, коли своє річище змінила одна з найбільших китайських річок, Хуанхе. “Жовта річка” (саме так перекладається її ім’я українською) завжди славилася “примхливим характером”, лише письмових згадок про зміну її течії протягом історії збереглося більше двох десятків, а масштабних повеней зафіксовано більше півтори тисячі. Але лихо 11 року все ж вибивається із загального ряду. І не в останню чергу — саме завдяки її політичним наслідкам. Втім, винною в них була не одна Хуанхе. А й сама китайська влада — принаймні тодішній володар Піднебесної, Ван Ман.
На відміну від більшості імператорів, Ван Ман владу над своєю державою не успадкував. Коли він народився, Китаєм правила династія Хань (саме її ім’я з часом стала самоназвою для мешканців цієї країни), а родина майбутнього володаря була далеко не першою серед знаті. Щастя їй посміхнулося, коли мати спадкоємця престолу Юань-ді вирішила підібрати йому наречену з сонму придворних красунь та зрештою зупинила свій вибір на фрейліні Сяоюань з сім’ї Ван.
За рік Юань-ді став імператором, а колишня фрейліна — імператрицею. Сяоюань почала наполегливо просувати “нагору” своїх родичів, зокрема й небожа Мана. Чоловік не заперечував, він взагалі був людиною м’якою і трохи наївною. І цими вадами його характеру одразу ж скористалися конкуруючі угруповання при дворі, що розпочали запеклу боротьбу за вплив на імператора.
Дружина, втім, була цілковитою протилежністю свого чоловіка. І жорстко відстоювала свої права, домігшись, щоб престол залишився її сину Чен-ді, попри те, що він більше цікавився жінками і пиятиками, а не державними справами. А коли той зійшов на престол, “підстрахувала” все тим же Маном, який зарекомендував себе здібним управлінцем і тому був призначений головнокомандувачем.
Щоправда, Чен-ді невдовзі помер (мабуть далася взнаки пристрасть до алкоголю), і за нового імператора Ай-ді Ману довелося піти у відставку. Вочевидь, саме тоді він зачаїв образу на “невдячну” династію Хань і почав міркувати над планом помсти. Зрештою, невдоволених владою в ті часи вистачало не лише серед відставлених чиновників.
Країна переживала економічну кризу, з якою уряд вочевидь впоратися не міг. Його ресурси значною мірою були обмежені, адже послабленням державної влади вже за часів Юань-ді, не кажучи вже про його “слабких” наступників, скористалися китайські олігархи, так звані “великі доми”. Завдяки своїй спритності та нахабству вони накопичили значні статки і все сміливіше прибирали до своїх рук землі та державне майно.
Простолюд був незадоволений свавіллям великих власників, але жодних способів обмежити їхні апетити в нього не було. А влада навіть наміру такого не мала, навпаки — потурала “розтягуванню” держави.
Зрештою, Ван Ман вирішив використати народне обурення, очоливши рух з вимогою змін. Втім, проблема полягала в тому, що китайці не звикли виступати проти влади, сприймаючи її як “дану небом” і освячену традицією. Тож Ван Ману довелося витратити чимало зусиль, щоб розхитати цю лояльність чи принаймні спрямувати її в потрібне для нього річище.
Для цього він використав концепцію “небесного мандату”, відому ще з часів династії Чжоу. Згідно з нею влада й справді “уповноважена” керувати країною самими небесами, проте не навічно. Лише тоді, коли вона править у відповідності із законами і традиціями, вищі сили її підтримують та заохочують. Якщо ж влада відхиляється від “вірного шляху” кредит небесної довіри вичерпується і зрештою “небесний мандат” може отримати інший володар. Саме так концепція пояснювала зміну династії Шан на Чжоу, Чжоу на Цінь, а Цінь на Хань.
Послаблення влади ханських володарів Ван Ман і його прихильники пояснювали не лише поступовим виродженням імператорської родини (хоча й на цьому не забували наголошувати), а самевичерпуванням вже згаданого кредиту небесної довіри. Пропаганда була системною,нав`язливою і наполегливо била в одну точку, натякаючи, що час Хань вичерпаний.
Щоправда, коли Ай-ді через шість років правління помер, імператриця-мати (а Сяоцюань зберігала за собою і цей титул, і вплив) повернула Мана до столиці та зробила регентом при малолітньому імператорі Пін-ді. Ман навіть видав за нього свою доньку, таким чином вже другою лінією поєднавши себе з династією Хань.
Вочевидь, тепер він же не міг агітувати проти імператорської родини напряму, адже сам став її частиною. Ба більше — він тепер міг і сам претендувати на трон, спираючись саме на свій зв’язок із династією. Але антиханську пропаганду не згорнули, хіба що змінили деякі акценти. Зрештою, Пін-ді владарював теж недовго, а його наступника — Жуцзи-ді, якому на той момент виповнився лише один рік, фактично призначив сам Ман. Ставши регентом і при ньому.
Втім, схоже, що на той момент Ман вже ухвалив для себе рішення взяти владу. Залишилося надати перевороту хоч якоїсь легітимності — для цього за допомогою найближчих радників регент влаштував цілий атракціон із магічними знаками та пророцтвами, які одразу збувалися. Все мало свідчити про те, що небо воліє зміни старої династії. Зрештою все завершилося у 8 році усуненням малолітнього імператора і коронацією самого Ван Мана як першого імператора нової династії, що отримала назву Сінь, тобто “нової”.
З іншого боку в нас немає жодних підстав сумніватися, що Ман і справді щиро прагнув змін, намагаючись вивести країну з кризи. Зрештою, проводити перші реформи він почав ще на посаді регента. А після отримання імператорської влади продовжив їх із ще більшим завзяттям та розмахом.
Розуміючи, що розрив з минулим може підданих швидше налякати, імператор намагався представити свої реформи як “повернення до старого ладу”, що нібито існував за доби Чжоу, - коли “держава була забезпеченою, народ був заможний і співав пісні”. Відтак реформатор постійно посилався на стародавній трактат “Чжоулі”, який нібито “вчасно відшукали” в архівах — проте більшість сучасних дослідників впевнені, що насправді його уклали за наказом самого Мана, а може й просто був їм надиктований.
Припинення “епохи бідності” розпочали із земельної реформи. ”Надлишки” земель, накопичені “великими домами”, вилучалися на користь держави і розподілялися між незаможними селянами. Увесь врожай з дев’ятої частини отриманих земель нові розпорядники сплачували державі — ця доволі архаїчна система мала назву “криничних полів”. Щоб запобігти новій скупці земель, їх оголосили державною власністю і взагалі заборонили продавати. Так само була заборонена работоргівля, але рабство не скасували, просто невільниками тепер могла володіти знову ж таки лише держава.
Боротьба з олігархією, а саме вона була головною метою усіх манівських реформ, таким чином перетворювалася на максимальне “одержавлення” економічного і загалом суспільного життя. Імператор відновив державну монополію на торгівлю сіллю, алкогольними напоями і залізом, які існували за його далеких попередників, проте вже кілька століть не діяли. Потім були запроваджені й нові монополії — зокрема на рибні промисли.
Але цього, вочевидь, також виявилося замало, тож зрештою імператор оголосив про запровадження державного контролю за всім ремеслом і торгівлею. Уряд почав встановлювати “тверді” ціни на більшість товарів, які забороняли затримувати на складах, щоб не виникав штучний дефіцит і продавці не могли вдаватися до спекуляцій.
Розуміючи, що ці заходи можуть викликати спротив, і найзапеклішими супротивниками влади стануть “великі доми”, Ман вирішив одним махом позбавити олігархію її статків, і провести грошову реформу. Старі монети були оголошені “недійсними”, а переливати їх на нові самостійно заборонили — гроші нового зразка можна було отримати лише від тієї ж держави.
Щоправда, у великих власників була безліч можливостей обходити ці заборони — зрештою, чимало посадовців охоче використовували своє службове становище, аби їм допомогти — за відповідну плату, зрозуміло. Тому грошові реформи довелося проводити знову і знову — за не надто тривале правління Мана їх відбулося аж п’ять. І кожного разу без заощаджень залишалися насамперед ремісники і дрібні торгівці.
Вони ж ставали й першими жертвами суворих покарань, які імператор запровадив для порушників його настанов. Звичний для нас принцип, коли жорстокість законів компенсувалася їхнім невиконанням, Ман оголосив неприпустимим. Невідворотності покарання він домагався з наполегливістю педанта, не дозволяючи жодних послаблень. Найсуворіше карали фальшивомонетників — конфіскували майно не лише в них, але й в чотирьох найближчих сусідів, винних у тому, що вони не донесли на злочинців. Але зрозуміло, що в умовах перманентного обміну грошей, перелити монети намагалися усі, хто їх мав, і шансів “попастися” було більше у людей середнього достатку, а не великих власників.
До того ж, для контролю за виконання численних установ, з кожним місяцем було потрібно все більше чиновників. Бюрократичний апарат зростав зі швидкістю злоякісної пухлини, і вимагав на своє утримання все більше коштів. Тож волею-неволею, але Ману довелося збільшувати податки. І навіть, якщо стягувати їх він прагнув насамперед з тих же олігархів, зрештою податковий тягар усією своєю вагою лягав насамперед на простолюд.
Платити за експерименти влади в звичайних китайців, звісно, не було жодного бажання. І примус спрацьовував не завжди. Стрункі на папері теорії Мана на практиці перетворювалися на пошуки квадратури кола, і вихід із ситуації з кожним разом не наближався, а віддалявся.
Імператор намагався зламати негативний для себе сценарій, влаштувавши “маленьку переможну війну” з кочовиками-гуннами, але ті, на здивування Мана, не захотіли визнавати себе переможеними. Збройний конфлікт затягнувся, скарбниця швидко порожніла, а поповнювати її ставало все важче. За зброю почали братися не лише сусіди, а й власні піддані імператора.
Ось в цей момент і розлилася примхлива Хуанхе. Ману одразу нагадали усі прорахунки його правління. Разом із недбалістю та відмовою відновлювати дамби після попередньої, не такої масштабної повені. Правда це чи ні, зараз вже важко сказати, але ширилися чутки, що річка прорвала саме ті насипи, що залишилися занедбаними.
Зрештою, сам імператор протягом багатьох років привчав підданих у будь-якому стихійному лиху чи просто незвичній події бачити знак з небес. І сприймати біду як прояв невдоволення вищих сил діяльністю влади, що вичерпує мандат божої довіри своїм відхиленням від “праведного шляху”. Не дивно, що тепер китайці і в катастрофічній повені, і у власному зубожінні винили Ван Мана.
Імператор, звісно, намагався виправитися. І зрештою навіть привселюдно покаявся, скасувавши більшість започаткованих ним реформ. Але колесо історії було вже не зупинити. З кожним роком кількість збройних виступів проти влади зростала.
Спочатку це були зграї відчайдухів, які вдовольняли почуття помсти кількома нападами на державні установи. Провінційні чиновники доповідали імператору, що люди “йдуть в розбійники із злиднів” , бо просто не можуть виконувати усі приписи влади, адже “остерігаються поворухнути рукою, щоб не порушити якоїсь заборони”, і навіть зачинившись в домівках і не відкриваючи нікому двері, все одно отримують тюремні терміни. Але Мана ці звіти лише дратували, він підозрював посадовців у саботажі і просто звільняв “посланців, що приносять погані звістки”.
Посилення покарань, до яких вдався володар, однак, ще більше розпалило ненависть підданих. Неорганізовані ватаги швидко зростали і перетворювалися на справжні повстанські армії. Більшість з них згуртував навколо себе селянин Фань Чун. Щоб відрізнятися від вояків імператора інсурґенти почали фарбувати собі брови — тож до історії цей масовий рух опору увійшов під назвою “повстання червонобрових”.
У 23 році війська імператора були розгромлені і столиця залишилася беззахисною. Ман у відчаї звільнив з в’язниць злочинців і роздав їм зброю, але ті просто розійшлися, не бажаючи ризикувати життям заради ненависного володаря. Вірних йому гвардійців вистачило лише на три дні оборони імператорського палацу. Зрештою, володар зрозумів, що справа програна і вийшов з свого прихистку, кинувши зброю. Розлючений натовп одразу розірвав його на шматки (чи встиг він сказати щось на кшталт “який великий реформатор гине”, так і залишилося невідомим), а відрубану голову імператора виставили на загальний огляд на ринковому майдані.
Минуло зовсім небагато часу і на престол зійшов далекий родич останнього імператора Хань. Ван Мана оголосили узурпатором і брехуном, який ввів в оману цілу країну, видав звичайні труднощі законної династії на знак небес, ще й підробив старовинні трактати. І з це, власне був справедливо покараний вищими силами. А “мандат неба” повернули його “справжнім володарям” — які користувалися ним ще півтора століття. До нового повстання підданих і остаточного розпаду їхньої держави.