Втамовуючи спрагу, один з мандрівників, Дуарте Лопеш побачив у ручаї дивні чорні камінці. Лопеш поклав їх до кишені, а згодом продав приятелю. Той надіслав їх губернатору Ріо-де-Жанейро, який виявив, що камінці — не що інше, як справжні золоті самородки, лише вкриті тонким шаром залізної іржі.
Натхнений знахідкою, за два роки до Ітаколумі вирушив інший дослідник, Антоніу Діаш де Олівейра. І вже невдовзі знайшов величезне родовище дорогоцінного металу, якому дав назву Ору Прету — “чорне золото” португальською.
Звісно, це були не перші поклади, знайдені в Бразилії. Португальські королі кілька століть усіма засобами заохочували пошуки природних скарбів в своїх володіннях. Кожний, хто відшукав родовище, міг розраховувати не лише на грошову нагороду, а й на шляхетство. Проте відкриття Ору Прету змінило все. В країні почалася справжня золота лихоманка — перша в світовій історії.
Мешканці прибережних районів кидали свої звичні справи і вирушали вглиб країни, сподіваючись на миттєве збагачення. Новини з Нового Світу спонукали шукати щастя за океаном десятки тисяч європейців. В лісах виникали і швидко зростали у розмірах міста старателів, на узбережжі будувалися порти, прокладалися дороги, якими вивозили добутий метал. Час від часу у віддалених районах спалахували справжні війни за контроль над золотими жилами.
Воювали, однак, не лише в Бразилії. Відкриття золотих родовищ за часом майже співпало з початком збройного конфлікту, який в той час охопив мало не всю планету. Насправді його могли б назвати “світовою війною”, бо бойові дії велися майже на всіх континентах. Але в історії він залишився як Війна за Іспанську спадщину.
Головними суперниками, як і в багатьох інших сутичках 18 сторіччя, були Англія (що саме під час цієї війни стала Великою Британією) та Франція. І хоча формально йшлося про долю іспанських володінь, а головні битви відбувалися в Європі, обидві держави приглядалися і до португальських колоній. А з початком золотої лихоманки найбільшу їхню увагу привертала, безумовно, Бразилія.
Спритнішими виявилися англійці. Яким вдалося переконати португальський уряд укласти з ними союз — до того ж на надзвичайно вигідних для Лондона умовах. Лісабон фактично відкрив для них гавані своїх колоній, а саме через них текло до Старого Світу бразильське золото (що створювало, на додаток до “офіційної” торгівлі, ще й величезні можливості для контрабанди). Французи намагалися “взяти своє” силою – скажімо, захопили і майже два місяці утримували в своїх руках Ріо-де-Жанейро. Але зрештою напади ворожих ескадр португальцям вдалося відбити — значною мірою зусиллями бразильських видобувачів золота, які захищали свої прибутки.
Втім, і в Європі Франція зрештою зазнала поразки. Британцям, щоправда, перемога далася теж важкою ціною. Борги обох держав розрослися до неймовірних розмірів. А новини з-за океану підживлювали надії (загалом, насправді, безпідставні), що розрахуватися з ними можна завдяки багатствам американського континенту. І чим більше в європейців розігрувалася фантазія під впливом новин із Бразилії, тим більшою ставала спокуса конвертувати її у цілком реальні гроші.
Першість у цьому знову таки належала британцям. Ще до завершення війни, у 1711 році з ініціативи керівника уряду Роберта Харлі (між іншим, покровителя Даніеля Дефо, Джонатана Свіфта і Олександра Поупа) була створена “Компанія Південних Морів”, яка мала отримати монополію на торгівлю з Південною Америкою. І не лише з Бразилією. Під час укладання Утрехтського миру британці наполегливо домагалися від Іспанії отримання так званого “асьєнто”, тобто відкриття для англійських торгівців гаваней і в її володіннях у Новому Світі.
Асьєнто зрештою отримали — хоча й не в таких обсягах, як було обіцяно акціонерам. Втім, про обмеження, запроваджені іспанським урядом, британські посадовці говорили неохоче. Щоб не збивати ціну на “південноморські” акції — ними, за наполяганням Харлі, дозволили вільно торгувати.
Цим новостворена компанія відрізнялася від традиційних пайових товариств. Зрештою, організатори компанії не дуже й поспішали розпочинати торгівлю з Америкою, бо й без цього отримували доходи — від продажу тих самих акцій.
Здатність британців отримувати прибутки від самих лише цінних паперів справила неабияке враження на французького регента Філіппа Орлеанського. Який не лише не знав, як розрахуватися з державними боргами, а й постійно збільшував свої власні. Зрештою, він згадав про свого давнього знайомця і колишнього карткового партнера — шотландця Джона Ло. Той свого часу пропонував запровадити паперові гроші Людовіку XIV, але “король-сонце” вислав його з Франції від гріха подалі.
Філіпп не лише повернув Ло, а й дозволив йому втілити свій проект в життя. Регенту припали душі міркування шотландця про те, що металеві монети, накопичені французами, лежать мертвим вантажем в їхніх скринях, в той час як торгівля страждає від відсутності готівки. Він переконував - варто лише запропонувати замінник у вигляді паперових кредитних зобов’язань, як комерція, а за нею й економіка загалом підуть вгору, наповнюючи державну скарбницю.
При цьому Ло був впевнений, що вимога забезпечувати кредити золотом, є лише забобоном, що стримує розвиток обігу. "Чим більше банк позичає, тим більше людей мають роботу, господарство зростає, кредити стають дешевшими, але й сам банк отримує більший прибуток”, - пояснював шотландець суть запропонованої ним системи.
В 1716 році з дозволу уряду Ло заснував таки свій “ Банк Женераль”. Його капітал був сформований з 1200 акцій на загальну суму в 6 мільйонів ліврів. Три чверті цієї суми були забезпечені королівськими розписками — по суті державними облігаціями. Уряд зобов’язав підданих приймати банкноти, випущені Ло, як повноцінний платіжний засіб. Ними збирали податки та інші збори. Зрозуміло, що банкноти одразу подорожчали.
Після цього, в 1717 році, за британським зразком була заснована “Західна компанія”, яка отримала монополію на торгівлю із власне французькими колоніями на американському континенті. Оскільки більшість цих володінь були розташовані в долині річки Міссісіпі, між собою французи іменували “міссісіпською”. Її акції були вже повністю оплачені державними облігаціями.
Наступного року “Банк Женераль” став королівським, тобто державним. А через рік “Західній компанії” були підпорядковані її попередниці на кшталт Ост-Індської, а сама вона стала іменуватися “Компанією Індій”. Акції цього підприємства користувалися шаленим попитом, хоча продавалися вони лише за дзвінку монету, а для купівлі акції кожної наступної серії треба було пред’явити папери попереднього випуску.
Заробляли акціонери, звісно, не на колоніальних багатствах (що залишалися здебільшого віртуальними і про їхнє існування міркували “за аналогією” — мовляв, якщо золото знайшли в Бразилії, вочевидь є воно й в Луїзіані), а не перепродажу цінних паперів. Про способи отримання заповітних акцій ходили справжні анекдоти. Подейкували, що шляхетні дами використовували свої принади, а кавалери пробиралися до будинку Ло через димарі.
Це була лихоманка не менша за бразильську, хоча йшлося не про золото, а про нарізані шматки паперу, виготовляти які “фінансовий геній” насправді міг в необмеженій кількості. Кількість акцій в обігу і справді швидко досягла двох мільярдів. Щоб забезпечити цю піраміду “паливом”, Королівський банк, підпорядкований тому ж Ло, почав такими ж шаленими темпами друкувати гроші.
Великі власники швидко зрозуміли, що ситуація виходить з-під контролю і почали позбуватися банкнот, намагаючись конвертувати гроші в дорогоцінні метали або ж каміння. Регент у відповідь обмежив операції з золотом, потім - володіння коштовностями, і нарешті дзвінкою монетою. Всі “надлишки” конфісковували. Щоб виявити, чи не сховав хтось накопичення від пильного державного ока, дозволили обшуки в приватних оселях — при цьому “Компанія Індій” могла проводити їх власними силами.
Втім, це не допомогло. Банкноти стрімко втрачали свою цінність, акції знецінювалися ще швидше. В травні 1720 році Королівський банк остаточно збанкрутував. “Компанію Індій” довелося знову поділити на кілька. Мильна бульбашка луснула. Сам Ло ледь встиг врятуватися втечею, яку влаштував йому спільник, Філіпп Орлеанський.
“Фінансового генія” одразу запросив до себе російський володар Петро I, який саме в цей час переміг нарешті шведів і прагнув скинути фінансовий тягар, накопичений за час Північної війни, і з своєї держави. Ло він спокушав князівським титулом, тисячами кріпаків, навіть правом заснувати власне місто – чомусь на узбережжі Каспійського моря. Але шотландець вирішив не спокушати долю — залишок свого життя він провів в Італії і помер в бідності від банального запалення легень.
Дивовижно, але в той самий час, коли акції “”Компанії Індії” швидко перетворювалися на папірці, вартість “південноморських” по інший бік Ла-Маншу почала так само стрімко збільшуватися. Подейкували, що в англійські цінні папери вирішили вкластися французи, які намагалися хоч якось врятувати свої капітали і стрімко виводили їх з власної батьківщини. Але свою руку до розбурхування ажіотажу доклав і британський парламент, який саме в цей час нарешті погодився продати “Компанії Південних Морів” усі державні боргові зобов’язання. Не варто забувати також про враження, яке справив на публіку роман про пригоди в Бразилії та на острові біля берегів Південної Америки Робінзона Крузо. Він з’явився дуже вчасно — у 1719 році. А його автор — Даніель Дефо — нагадаю, був креатурою того ж самого Харлі.
Як там не було, але цінні папери ставали ціннішими мало не щодня. Хоча жодної торгівельної діяльності, яка б мала забезпечити акціонерам хоча б якійсь доходи, “Компанія Південних Морів»” так і не розгорнула. Публіка сама живилася “золотими” чутками. Більше того – в гонитву за грошима включилися й інші ділки, які створювали численні товариства-одноденки, які збирали кошти під найфантастичніші проекти, на кшталт розробки вічного двигуна, і зникали буквально на наступний день.
Парламент відреагував на це ухваленням спеціального акту, який забороняв торгівлю акціями компаній, що не мають королівської ліцензії. Ажіотажу це, щоправда не збило, навпаки - ще більше підняло в ціні папери “Компанії Південних Морів”. Що залишилися мало не єдиними акціями на ринку, якими можна було торгувати цілком законно.
Вже згодом з’ясувалося, що і сам акт насправді проштовхували керівники компанії, не шкодуючи грошей на хабарі депутатам. А коли у вересні 1720 році ціна на акції сягнула максимуму, скинули їх та «вийшли з гри».
Компанія одразу була оголошена банкротом. Тисячі власників її паперів, серед яких були, скажімо, Джонатан Свіфт та Ісаак Ньютон, залишилися ні з чим. Фінал вийшов «блискавично швидким», навіть Ло в цей час лише збирався залишити Париж.
Втім, на відміну від французького проекту, “Компанія Південних Морів” не зникла. Її реструктуризували, і вона тихо проіснувала аж до середини 19 сторіччя. Щоправда, голові її правління часів найбільшого ажіотажу, а також посадовцям казначейства, що були визнані винними у змові з ним, таки довелося сісти.
Парламент не лише провів розслідування діяльності компанії, а й ухвалив зрештою так званий “Бульковий акт”. Який регулював діяльність акціонерних товариств і хоча б формально захищав вкладників від афер з їхніми паперами.
Майже одночасний гучний фінансовий крах в Парижі та Лондоні налякав європейців. І навчив ї тому, що папір не є золотом, навіть якщо блищить. До банкнот ще майже сторіччя ставилися з величезною підозрою. Перевагу віддавали монетам із справжнього золота чи принаймні срібла.
З іншого боку, уряди від обох “бульок” лише виграли. Адже вони їм дозволи позбавитися від боргів військового часу. Ще й трохи «заробити» на підданих. У Франції “старий режим” протягнув майже до кінця століття значною мірою завдяки “подушці”, отриманій зусиллями Ло. Що вже казати про промислову революцію у Британії.
А ось бразильські поклади, що так невчасно розбурхали фантазію мешканців Старого Світу, не стали основою процвітання ані самої колонії, ані її європейської метрополії. Наплив американського металу призвів лише до чергової «революції цін».
Імпорті товари для португальців стали, звісно, дешевшими і доступнішими, натомість власна економіка остаточно занепала. Та й золото часто-густо в португальських портах лише перевантажували на іноземні кораблі – і далі воно транзитом пливло північ як оплата за поставлену до країни британську мануфактуру (і його внесок в промислову революцію також вважають чималим).
Цікаво, що вже в 1725 році в Бразилії відкрили ще й родовища діамантів. Але й “діамантова лихоманка” пішла за тим самим сценарієм. Ціни на коштовне каміння в Європі впали вчетверо, обробляли його зазвичай у Нідерландах, а палаци і монастирі, зведені на гроші, отримані за бразильські діаманти, у більшості своїй так і залишилися недобудованими.
Можливо, питання і справді було не в золоті чи паперах. А у вмінні ними розпоряджатися.