У шості роковини трагедії під Зеленопіллям у Львівському парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького встановили деактивований макет ракети установки БМ-21 "Град". Саме такими снарядами Росія вперше обстріляла українську територію. Аби вшанувати пам'ять загиблих і розповісти про події світанку 11 липня, в парку зібралися родини полеглих бійців і ті, хто вижив тієї страшної ночі.
Один із очевидців трагедії – Віктор Андріянов. Чоловік служив у 24 Королівській бригаді імені Данила Галицького. До війни бойового досвіду в нього не було. Займався переважно торгівлею. 20 травня 2014 року прийшла повістка. Не роздумуючи, Віктор пішов у військкомат, навчався військової справи на Яворівському полігоні, відтак поїхав на Схід.
Нині чоловік працює начальником технічного відділу Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького у Львові. Потрапив туди відразу після демобілізації на запрошення адміністрації парку. До його обов’язків входить перевіряти атракціони, налагоджувати роботу столярів, механіків. Словом, організовує роботу паркового “господарського двору”.
До речі, вся адміністрація парку тісно пов’язана з війною. Нині там працюють здебільшого волонтери й учасники війни. “Пішов до нас, мабуть, щоб бути серед своїх”, – кажуть в адміністрації.
У шості роковини наважився розповісти «Еспресо» про події 11 липня 2014 року.
Вікторе, сьогодні ви серед тих, кому вдалося вижити в моторошну ніч проти 11 липня. Це був перший масовий обстріл з російської території. Тоді ніхто навіть припустити не міг, що Росія наважиться розпочати неоголошену війну. Пригадайте, як пережили ці події…
Під час самого обстрілу я був на виїзді з розвідкою і саперами. У ту ніч ми їздили на розмінування. Приблизно через годину після виїзду, о пів на п’яту ранку, побачили величезний стовп диму, вогню і зрозуміли, що щось трапилося недобре. Повертаючись, почули вибухи. Були перші втрати. Дим, вогонь і сморід – те, що ми побачили на позиції. У кіно такого не покажуть. Напередодні туди заїхала величезна українська колона. Ми мали вже вирушати до кордону і виганяти всю ту нечисть, але ніхто з командування не вірив і не сподівався, що ворог може вдарити саме зі своєї території. За даними нашої розвідки, в Україні на той час не було російських військових. Були окремі групи бойовиків, але нечисленні. З території Росії це був перший напад. Фактично розпочалася неоголошена війна. Знаєте, в них теж не дурні сидять. Вони розуміли, що силою, яку ми вже зібрали, зможемо робити все, що хочемо. Обстріл розпочався буквально через годину після того, як заїхала колона.
Як думаєте, звідки росіяни дізналися про позиції українських військ?
Це не було великим секретом. Сєпари та місцеве населення "зливали" всі позиції. Без них нічого подібного не було б.
Що скажете про військове забезпечення на той час? Неодноразово чула від людей, що армію тоді не забезпечували…
З упевненістю можу сказати, що тоді ми були забезпечені всім. На позиції заїхала величезна військова сила з потужною технікою та танками. Лише від 24-ї бригади заїхало понад п’ять сотень військових. До нас на підмогу прибула величезна група десантників з артилерією. Наше командування мало певні плани. Ми мали висунутися по всій лінії кордону сектору «Д». Але не встигли. Хлопці приїхали з дороги, тільки розташувалися, а вони вдарили. Після обстрілу прилетів літак і нам скинули все необхідне: воду, харчі, боєприпаси, одяг, бронежилети. Я таке тільки в кіно бачив. Тоді держава нас не кинула, ми були потрібні їй, а вона нам.
Що було найважче на війні?
Безповоротні втрати. Ось бачиш людину живу, усміхнену, жваву, а потім приїжджаєш і розумієш, що людини вже немає серед живих. А ще пів години тому віталися, жартували… Чи вчора просив цигарку, а нині вже нема кому її дати. Дуже важко таке переживати.
Нині шості роковини після трагедії в Зеленопіллі. Як ви оціните те, що відбувається в державі, зокрема на фронті?
Шість років після трагедії, і я сумую. Найбільше – через те, що люди починають забувати про війну. Вони думають, що війна десь далеко. Та це не так. Вона далеко у просторі, але щомиті може прийти в будь-яку точку країни. Моя особиста думка: нині здаються інтереси країни. Важко це усвідомлювати, важко це бачити. Руйнується пам’ять про загиблих, про людей, які віддали найдорожче. Після всього, що пережили – це найстрашніше.
Розмовляла Христина Парубій
Фото з особистого архіву Віктора Андріянова