За кого насправді голосують українці?

Одразу на двох вітчизняних Інтернет-ресурсах, що мають підстави вважатися авторитетними експертними майданчиками, днями було опубліковано узагальнені результати голосувань на парламентських виборах в Україні 2006-2019 років

Копітка праця дослідників, які склали динамічну електоральну карту України з високою мірою деталізації (до рівня виборчої дільниці), заслуговує, безперечно, на повагу і вдячність від кожного, хто намагається зрозуміти логіку політичних процесів в Україні.

Але методологічна основа цього дослідження, є, на нашу думку, недостатньо переконливою. Більше того, даний аналітичний продукт є яскравим прикладом того, як хибні засновки приводять у підсумку до хибних висновків.

В основі роботи лежить базове припущення про те, що український політичний ландшафт складають три групи суб’єктів та прихильні до них масиви виборців – націонал-демократи, проросійські партії та популісти. Слід визнати, що спроба представити історію постмайданної (з 2004 року) України як поле протиборства цих трьох сил цілком відповідає панівним політологічним дискурсам та уявленням. Тому застереження проти такого підходу будуть стосуватися не лише даного конкретного проекту і його виконавців, але й ширшого кола людей, що звикли осмислювати реалії вітчизняної політики у відповідних категоріях.

По-перше, не зрозуміло, чи йдеться про позиціонування суб’єктів політики, чи про існуючі в українському суспільстві електоральні ніші. По-друге, є питання до визначення основних категорій класифікації та критеріїв віднесення до тієї чи іншої групи конкретної політичної сили. 

Поділ на націонал-демократичні, проросійські і популістичні партії є далеким від наукової коректності. Це все одно, що порівнювати біле, вологе і кругле. Зокрема, якщо під популізмом розуміти схильність політиків давати нереалістичні обіцянки і апелювати до наївних сподівань громадян вирішити складні проблеми простими засобами, то подібним чином можуть залучати виборця на свій бік і націоналісти, і комуністи, і ліберали, і “зелені” (в екологічному сенсі), і імперські реваншисти. Що й траплялося неодноразово в політичній історії останніх 30 років.

До того ж, відносити до категорії популістів БЮТ, Радикальну партію і Слуг народу означає робити хибне припущення, ніби вони посідають одну електоральну нішу та відтворюють одну політичну доктрину, зокрема, мають однакову валентність у дихотомії проукраїнський-проросійський. 

Важко заперечити, що означення “націонал-демократів” у певні періоди цілком відповідало офіційній риториці БЮТ і мотивації західноукраїнського виборця голосувати за Юлію Тимошенко. Так само є великим спрощенням розглядати голосування за Партію регіонів часів президентства Януковича як однозначний маркер проросійської орієнтації. На той час це була так звана «партія влади», і її підтримка могла означати не більше, ніж лояльність до «начальства».

Склад дійових осіб української політики (принаймні, партійні бренди) кардинально змінюється від однієї виборчої кампанії до іншої. Позиціонування партій і блоків так само не є сталим. Головний політичний довгожитель серед парламентських партій – це політична сила Юлії Тимошенко. Але позиціонування Батьківщини» 2019 року, її риторика і персональний склад має небагато спільного з БЮТ «помаранчевого періоду» чи з радикальною опозиційністю часів Януковича.

Треба також врахувати, що самоідентифікація політичних сил, їх сприйняття виборцями та мотиви голосування в умовах конкретної політичної ситуації на момент виборів – це три цілком відмінних чинника, які необхідно враховувати при класифікації.

Наприклад, партія Віктора Медведчука (СДПУ(о)) насправді ніколи не була соціал-демократичною, КПУ не планувала будувати в Україні комунізм, “Свобода”, незважаючи на назву, засадничо не була ліберальною, а мотиви голосувати за “Солідарність” Петра Порошенка у 2014 і за “Європейську солідарність” зразка 2019 року дуже суттєво відрізняються.

Ті чи інші ознаки і політичні маркери можуть мати різну пріоритетність в даних конкретних умовах. Вітчизняні виборчі кампанії дуже важко порівнювати за єдиною шкалою критеріїв і маркерів. Так само, як не можна довільно ототожнювати їхніх учасників один з одним у межах одного тренду.

Тому коли автори дослідження показують, що у 2014 році майже на всій території України перемагає націонал-демократія, а в 2019-му її підтримка звужується до галицького “П’ємонту”, то це означає, що ми формально фіксуємо траєкторію партійних брендів та ігноруємо при цьому справжні політичні інтереси і мотивації основних мас виборців. Очевидно, що мета дослідження мала бути зовсім інша.

Для того, щоб побудувати релевантну модель електоральної поведінки українців, необхідно чітко розмежувати і правильно назвати фактори, які на цю поведінку впливають. Для кожної виборчої кампанії необхідно зрозуміти пріоритетні теми і актуальні для неї політичні вододіли. Потім ці фактори слід об’єднати в довготривалі тренди за принципом бінарних опозицій, які в певні моменти набувають пріоритетності, а згодом її втрачають.

Насамперед, треба розібратися в мотиваціях українських виборців та механізмах формування їхніх електоральних пріоритетів.

Ключове значення для української політики має поділ на прихильників української незалежності та її противників. Це розмежування, що реально існує в самому суспільстві та серед його політичних репрезентантів, зберігає свою актуальність і досі, хоча воно вже не настільки драматичне, як це було на виборах 1990-1999 років. З початку 2000-х ідея незалежності отримала стійку підтримку більшості населення країни, навіть у той час, коли в голосуваннях брали участь мешканці Криму і Донбасу.

Ця опозиція представлена у презентованій електоральній карті як поділ на “націонал-демократичну” та “проросійську” частину політикуму та їхню електоральну базу. І з цим визначенням неможливо погодитися. В основі поділу лежить не етнічна («українці» і «росіяни»), не зовнішньополітична (орієнтація на Захід чи Росію), а громадянська ідентифікація. Умовно кажучи, йдеться про ідентичності громадян української республіки та підданих імперії, до яких свідомо чи інстинктивно схиляються різні частини українського соціуму та які щиро або маніпулятивно використовують для свого позиціонування політичні сили та лідери.

Обидві позиції еволюціонують та змінюють своє змістовне наповнення. Якщо прихильники незалежності в період від Чорновола до Ющенка спиралися, головним чином, на етнічний принцип національного самовизначення та його культурно-історичні детермінанти, то два Майдани (особливо другий), а тим більше російсько-українська війна, залучили в коло прихильників незалежності велике число людей з відмінною культурною ідентифікацією, які прийшли до “націонал-демократії” на чистій громадянській основі (про що свідчать результати виборів 2014 року).

Синхронно змінювалася і позиція противників незалежності. Якщо первісно домінувала радянська ідентичність та мотив “повернення в СРСР”, то приблизно з часів Майдану 2004 року утверджується свідома орієнтація на путінську Росію та пошук моделі інтеграції з нею. В практичній площині така позиція означала перехід на відверто антидержавні позиції.

В цих умовах електоральна база “проросійських” сил закономірно звужується, а пострадянська ностальгія знаходить свою реалізацію в орієнтації на “сильну державу”, “порядок” і т.п. Якраз цю позицію, що за ідеологічними маркерами відмінна від традиційної “націонал-демократії”, але вже достатньо лояльна до української державності та її “партії влади”, відображають успішні для “регіоналів” кампанії 2006-2012 рр.

Таким чином, ретроспективний поділ на “проукраїнські” і “проросійські” з позицій шостого року російсько-української війни не прояснює еволюцію українського політичного простору, а суттєво її фальсифікує.

Ще менш продуктивно встановлювати соціокультурну кореляцію між складом населення і політичним вибором того чи іншого регіону. Голосування за “проросійські” партії, наприклад, у місцях компактного проживання угорців чи румун, навряд чи є показовим для етнічної самосвідомості цих груп населення, а відображають лише специфіку усвідомлення ними своїх інтересів у конкретних політичних умовах. На це впливає позиція місцевих еліт, загроза порушення статус-кво в гуманітарній сфері, уявлення про агресивний етнічний характер українського націоналізму, які поширюються з провокаційною метою, намагання уникнути призову в армію для участі в воєнному конфлікті на Донбасі тощо. 

Чи означає це, що українці угорського походження є “росіянами”? Ні. Чи свідчить це про їхнє прагнення відродити Радянський Союз? Також ні. Це доводить лише те, що на шляху інтеграції національних меншин в українську політичну націю є серйозні ідеологічні та політичні перешкоди, частково сформовані зовнішніми силами, а частково породжені нашою внутрішньою ситуацією.

Треба також визначити, що ми розуміємо під популізмом. Якщо говорити про глобальний феномен, то він полягає, головним чином, у тому, що старі ідеологічні дихотомії та колишній політичний порядок денний втратив свою актуальність. Відповідно, в суспільстві виникає запит на нові політичні ідеї та позиції, люди шукають більш адекватних відповідей на свої запитання і хочуть бачити в політиці відображення реальних, а не уявних “політологічних” проблем. Так звані популісти озвучують табуйовані суспільні реалії, висловлюють приховані очікування великих мас населення та їхнє бачення дійсності.

В Україні цей тренд має свою специфіку. Одна з його особливостей – це намагання вийти за межі конфлікту ідентичностей та пов’язаного з ним традиційного протистояння по лінії Схід-Захід. Так звані популісти просто намагалися перевести політичний конфлікт у іншу систему координат, і як показують результати виборчого циклу 2019 року, така пропозиція знаходить у суспільстві активний відгук.

Звідки виник запит суспільства на «нові обличчя»? У чому сьогодні виявляється відповідальна громадянська позиція захисника державності і незалежності? Відповіді на ці питання мають дати не лише політики, але й експерти. Зрозуміло, що це справа не проста, вимагає фахової дискусії, набору базових гіпотез та їх апробації і перевірки.

Але якщо цього не зробити, то ми й далі будемо констатувати, мовляв, у 2012-му році переважали проросійські сили, у 2014-му тотальну перемогу отримали націонал-демократи, а в 2019-му відбувся не менш переконливий тріумф популістів. І це при тому, що ні у вимірі ідентичності, ні в плані політичної культури українське суспільство за останні три десятиріччя суттєво не змінилося.

Чому? Як? Пропонована схема залишає більше питань, ніж відповідей.