Будь-які рухи чи ініціативи в цьому напрямку використовувалися Кремлем лише для просування власного пропагандистського дискурсу, а спроби знайти компроміс розбивалися залізобетонною логікою російських переговорників: врегулювання потрібне Україні, тому вона й повинна йти на поступки.
Збереження статус кво на Донбасі не лише не шкодило інтересам Путіна, але й давало йому певні козирі як у геополітичній стратегії, так і в тактичних питаннях. Війна зберігала мобілізацію патріотичного електорату всередині Росії, працевлаштовувала найманців, що перетворилися на особливу і достатньо чисельну категорію населення РФ, дозволяла продовжувати утилізацію промислового, сировинного і людського потенціалу окупованих територій. На Донбасі була зосереджена ударна сила “русского мира”, якій відводиться особлива роль і в зовнішній експансії, і в придушенні можливих заворушень всередині РФ.
Крім того, Донбас залишався потужним інструментом тиску на Україну, на її владу, обмежував можливості її інтеграції з Європою та й просто перешкоджав поверненню до нормального життя українського суспільства. “Вийти з Донбасу” Путін міг тільки в обмін на дуже суттєві поступки Заходу: забути про Крим, визнати домінування Москви на пострадянському просторі, зберегти позиції РФ на світових нафтових і газових ринках і, звичайно ж, ніякого втручання у внутрішню політику режиму.
Все інше Путіна не цікавило. Він міг підіграти Макрону і поміняти українських військовополонених на своїх диверсантів. Міг щось пообіцяти Меркель для збереження проекту “Північний потік-2”. Але це ні до чого, насправді, не зобов’язувало російську сторону в практичній площині.
Але схоже, що ситуація впродовж останніх місяців почала змінюватися.
Човникова дипломатія Козака, переговорна активність Москви і Берліна, заяви російського МЗС про те, що Росія не планує військового вторгнення в Україну, показують, що ситуація навколо Донбасу перестала бути для Кремля комфортною. І справа тут не в Україні.
За останні півроку позиції Путіна суттєво змінилися в гірший бік. Світова економічна криза, пов’язана з поширенням коронавірусу, різке зниження цін на нафту і скорочення попиту на російський газ вдарили по ресурсах Кремля. Перехід в статус пожиттєвого правителя співпав у часі з різким зниженням легітимності Путіна і зростанням протестних настроїв у російському суспільстві.
Зовнішня ситуація також змінюється. В умовах кризи, на глобальній політичній арені події починають розвиватися дуже динамічно, а Росія, зв’язана по руках і ногах своїми авантюрами в Криму, на Донбасі, Сирії, Лівії та Венесуелі, ризикує залишитися статистом, з яким просто перестануть рахуватися головні гравці.
Тому є висока імовірність того, що в Кремлі вирішили якось вийти з глухого кута на Донбасі, і зробити це найближчим часом. Щоправда, не за рахунок власних поступок, а за допомогою зростаючого тиску на Україну. Якщо раніше російська позиція звучала «вам треба, то ви і поступайтеся», то тепер вона стала більш агресивною – “нам треба, тому поступайтеся негайно!”.
Примушення України “до миру” відбувається у форматі політико-дипломатичної війни. І сьогодні ми бачимо її підготовчу фазу, метою якої є зменшення опірності жертви агресії, паралізація її волі та втрата нею орієнтації в часі і просторі. На цю мету працюють ресурси, вкладені Росією в захоплення інформаційного простору України, легалізацію проросійських сил у політиці, експертному середовищі та громадській думці, просування законсервованих агентів на провідні позиції в державному апараті, секторі безпеки, публічній політиці.
Але основний удар спрямовується в ту точку, яка, за розрахунками противника, є найслабшою в нашій системі оборони. І ця точка – президент України Володимир Зеленський.
Безпрецедентний за своїм нахабством коментар російського МЗС з приводу першої річниці президентства Зеленського отримав своє продовження у вигляді відверто бандитського “наїзду” керівника Чечні Кадирова. Це означає, що “клієнта” доводять до потрібного стану в прискореному режимі, і скоро йому надійдуть пропозиції, від яких неможливо буде відмовитися.
І це не матиме вигляду якихось політичних сенсацій. Просто наші військові мають “перестати стріляти”. Просто треба буде сісти за стіл переговорів з “іншою стороною” і почати обговорювати з нею зміни до Конституції і спеціальний закон про вибори в ОРДЛО. Просто треба відмежуватися від “партії війни”. Просто слід визнати соціальні зобов’язання України перед мешканцями окупованої території та відповідальність держави за завдані збитки.
На перший час Москві цього буде досить. Для внутрішнього споживання Путін оголосить про “перемогу на Донбасі”, а для зовнішнього світу Росія вийде зі статусу агресора, а виступить у ролі миротворця.
На тлі прогнозованого погіршення соціально-економічного становища та посилення внутрішньої політичної конфліктності в Україні, а також в умовах можливих спалахів агресії та диверсій, згода з боку керівництва держави на всі ці умови виглядатиме як “менше зло”.
Тож виникає питання: як нам уникнути поразки?
Якщо виявлено слабку позицію в нашій системі оборони, то було б цілком логічно цю позицію додатково посилити і зміцнити. Президент Зеленський – це наш ресурс, який має бути використаний з максимальною ефективністю для забезпечення національних інтересів. Значна частина патріотичних сил стала до нього в жорстку опозицію. Але логіка внутрішньої політичної боротьби не повинна переважити інтереси держави та поставити під загрозу її дієздатність.
Ми повинні усіма можливими засобами посилити ту ланку в системі нашої оборони, яка називається “президент України”. Президент Зеленський, коли він отримає пропозицію президента Путіна, повинен чути за собою не свист і лайку, не бійку і сварку, спровоковану агентами впливу, а монолітну і несхитну позицію відповідальних громадян України. Позицію, що спирається на чітку аргументацію, інтелектуальну і моральну перевагу.
Ну і він повинен розуміти, що перемога сьогодні, насправді, ближче, ніж може здаватися. Путін поспішає, а отже він слабкий.