Хоча раніше вона не раз викликала усмішку: ми звикли до того, що “завтра” мало різниться від “нині”. Що нам щодня доступні однакові можливості. Бо в щоденному житті є багато повторюваності, певні речі не змінюються роками і так – доки нашого життя – все й триватиме. Карантинний час змінив це. Надав цим словам більшої переконливості й глибшого змісту. Дав відчути й пережити цінність нагод, які ми використали. Показав важливість саме сьогоднішнього дня, можливостей, які є лише в ньому. Несуттєво, чи їх більше, чи менше, чи зовсім мало: кожна з них має свою цінність.
Цікаво, що ця максима в чомусь перегукується із гаслом таких популярних нині практик медитацій, які роблять наголос на тому, щоб навчитися зосереджено “бути тут і тепер”. Зануритися саме в цей момент життя, пережити його з радістю і вдячністю. Бути уважними до того, що наповнює життя сьогодні: бо цей момент неповторний і іншого такого вже не буде. І крім того, кожна річ, кожна подія має свій час. Важливо його не проґавити.
Тепер часто із вдячністю і справжньою радістю згадую всі використані нагоди подорожей і зустрічей, недоступні нині, – і то не лише через карантин. Через війну, через різні інші обставини. Через те, зрештою, що багато кого з тих, із ким хотілося б зустрітись, уже немає. Нагоди вичерпалися, залишається тільки вдячна і трохи тужна пам’ять.
Щороку в серпні згадую одну з найважливіших подорожей у моєму житті, яку невідомо, чи колись вдасться повторити. Коротке паломництво на Соловки, прощу, бо, зрештою, поїздка на ту землю не може бути чимось іншим. Саме в серпні на Соловках ушановують пам’ять жертв політичних репресій, і, за іронією, саме в цей час тут особливо прекрасно. Майже не дмуть холодні вітри, стоїть досить тепла погода, є постійне сполучення між материком і архіпелагом, на який складно потрапити впродовж значної частини осені, зими та весни.
Їхати на соловецьку землю особливо щемко. Щемко на неї ступати, сходячи з катера, бо ця земля бачила неймовірно багато страждань і людського болю. А водночас саме ці місця впродовж століть були місцем молитви, бо від XV століття тут існує Соловецький монастир. Тут усе контрастує: прекрасна природа, неймовірна синь озер, від якої перехоплює подих, і жахлива табірна (а ще раніше тюремна) історія цього місця. Місця молитви і плачу, подвижництва й мучеництва.
Усі спогади звідси цінні. Вони приходять, як спалахи. Ось фото монастирського подвір’я з початку ХХ століття. Внутрішній дворик засаджено прекрасними деревами, обабіч охайних стежок цвітуть розмаїті квіти – і контрастом зі знімком болить побачене в нашому столітті: подвір’я, на якому взагалі майже нічого не хоче рости, майже як на полі крові. Дерев тут зовсім немає, є лишень одна чи дві клумби з ромашками, трояндами та лілеями, які нарешті знову зацвіли тут після багаторічних старань садівника.
Храм Свято-Вознесенського скиту на Сокирній горі – невеличка ротонда, в якій колись був штрафний ізолятор, про що досі нагадує камерне вічко на дверях. Тут в’язнів змушували в лютий мороз сидіти на вузенькій лавці в самій білизні, без права поворухнутися чи змінити позу. Вночі багато хто замерзав, і зранку тіла мертвих цинічно скидали з гори донизу. А тепер тут знову «просто храм»...
У середині 2000-х на Сокирній горі було проведено розкопки, які засвідчили, що на Соловках відбувалися масові розстріли. Щоправда, російська влада швидко спохопилась, зобов’язала закопати вже розкопані ями і заборонила проводити подальші розкопки та ексгумацію, тому кількість жертв, яка спочиває на Сокирній горі, досі невідома.
Згадується Голгофо-Розп’ятський скит на острові Анзер, де в 1920–1930-х роках розташовувалося відділення Соловецького табору особливого призначення, серед в’язнів якого було безліч католицьких і православних священиків. І головний острів архіпелагу, де відбували ув’язнення учасники українських визвольних змагань, науковці, письменники, митці, державні діячі... Працювали на лісозаготівлях (аж доки на Соловках у 1930-х роках майже повністю було вирубано ліс; ліси, які ростуть там нині, – це вже пізніші насадження), будували Біломорсько-Балтійський канал, прокладали залізницю...
У цій подорожі нам не вдалося заїхати в Сандармох, бо ми були би там серед ночі, тож відклали цю поїздку на “наступний раз”. Але невідомо, чи він колись станеться.
Тепер ніяк приїхати на цю землю. Можна тільки пам’ятати і молитися. Бути вдячними за нагоди, якими ми не знехтували, і намагатися бути уважними до того, що є сьогодні Встигати приходити туди, куди можемо прийти, і бачити тих, хто нас потребує. Бо невідомо, що завтра. Є тільки нині, тут і вже.