Вечорами млосно пахнуть петунії і матіоли, повний Місяць сходить над спокійною землею, на якій знову все вродило. Слухаю квартети Бетховена і думаю про особливу серйозність, якою просотана кожна нота, кожен такт. Її ще можна назвати чесністю, чесністю перед собою і перед слухачами. Або ж довірою – до себе і до слухачів. Цю ж таки серйозність, чесність і довіру відчуваєш, читаючи добрих старих авторів. Велетенська відповідальність за слово, урочистий стрій душі, таке враження, що письменник не пише, а править Службу Божу.
Сьогодні ця урочиста серйозність, чесність і довіра – як їх іще називай – практично втрачені в довколишньому соціальному середовищі. Катастрофічна заполітизованість усього на світі, включно з епідемією коронавірусу і дошкільною підготовкою дітей, оцінками пожеж у стародавніх соборах, що, як скіпки, палають у Франції та інших європейських країнах, з недоброю підозріливістю, якщо не ненавистю до того, що читає сусід у метро, з публічним юродством і кривлянням, коли жодного слова не почуєш і не побачиш, сказаного або написаного від чистого серця. Куди вони позникали, ті чисті серця? Всі наче перезаражені якимось психічним коронавірусом. А тих, хто ще не заразився, прийнято величати лузерами (ось іще одне ненависне слово новомови, створеної цинічним і нігілістичним розумом), або “порохоботами”, або національно стурбованими тощо. Як і в радянські часи, саме ярлики набули повсюдного поширення та вжитку. Люди, нездатні до посутньої розмови і самостійного мислення, охоче ліплять на чоло співбесідника ярлик: ти – порохобот; ти – лузер; ти лівак; а ти фашист. На цьому «розмова» переважно і закінчується. Щоб познайомитися з розгалуженою грибницею блідих поганок подібних епітетів, достатньо зазирнути на Фейсбук або Твіттер. Але як розібратися, то ніхто з них не є ні правдивим фашистом, ані справжнім ліваком, просто одному подобається зачіска скінхеда на аватарці, хоча він старанно святкує 1 травня і 7 листопада, бо ще наші діди їх святкували, а інший любить носити футболку із зображенням Че Ґевари і зіґувати, вітаючи приятелів з нічного клубу. Про кашу і хаос, які панують у головах пострадянського населення, можна писати томи.
Натомість високим духом, присутнім у творах Бетховена треба сповнюватися, наполегливо працюючи над собою. Через зосереджене і тривале читання добрих книг, а не постів у соцмережах. Через класичну музику, а не прокручувану годинами на повторі маячню чергового репера-одноденки. Через молитву, врешті, якої ніхто не скасовував, як ніхто ще не скасував смерті і безсмертя. Галас і сторонні шуми проникають до келії душі за посередництва Інтернету, соціальних мереж насамперед. Надто різношерста юрба вривається з монітора до твоєї свідомості, надто вже плутані, примітивні і недовговічні їхні повідомлення. Коли читаєш, скажімо, блог Кела Ньюпорта або колонку Ніколаса Карра, які чинять наполегливий опір пандемії соцмереж, то наперед знаєш, що тут пишуть розумні й освічені автори, які зачіпають дійсно важливі теми, вміючи цікаво подати їх і розвинути. Немає сенсу витрачати дорогоцінний час свого життя на мало- або й зовсім неосвічену решту, яка пише тільки тому, що в неї є чим писати, тобто комп’ютери і смартфони, а найгірше – є де публікувати. Особисто в мене хвиля захоплення неозорими можливостями публікації в соцмережах давно відкотилася, натомість прийшло розуміння, що вкрай необхідно створити фільтри і загати для колективного несвідомого проносу, інакше ми всі потонемо в нечистотах. Є труби, якими біжить чиста питна вода, і є труби каналізації; неприпустимо використовувати одні замість інших.
Тобто і тут, і тепер, і завжди залишається чинним імператив добору. Понад півтори сотні літ тому американський трансценденталіст Емерсон писав у чудовому есеї “Довіра до себе” досі актуальні, на жаль, слова про сучасне йому суспільство: “Несамостійність духу – тут чеснота, на яку найбільший попит, а довіра до себе – предмет огиди. Суспільство не любить правди і творчості; воно віддає перевагу умовностям і словам, які нічого не означають”. Я розумію, чому свого часу так захопився Живим Журналом, потім Твіттером, Фейсбуком, блогами тощо. Як і для кожного з нас, для мене все це виявилося вкрай новим і несподіваним, воно бурхливо розвивалося, пропонувало неозорі можливості для спілкування і обміну інформацією, нагоди, які ще півстоліття тому здавалися доволі таки фантастичними. Але за час, що минув звідтоді, картина інтернетного світу докорінно змінилася. Потужні гравці – такі, як Googleабо Фейсбук, – захотіли не тільки всепроникного стеження за кожним користувачем Інтернету, але й наполегливого нав’язування своєї волі виховувати нас у стадному дусі одностайності. Тепер нам вживляють у свідомість не лише рекламу товарів провідних світових брендів, а й належний (на їхню думку, найкращий із можливих) спосіб мислення, оцінювання та поведінки. А якраз це і є неприпустимим – хоч для Емерсона, хоч для мене, хоч для тебе, і тебе, і тебе, для кожної людини, що воліє мислити, вирішувати, оцінювати і діяти самостійно.
Тому настала пора вимкнути комп’ютер і увімкнути квартети Бетховена. Заваривши свіжий чай, я виходжу в садок до нашої троянди, і, піднімаючи чашку, кажу галицьке: «П’ю до тебе!» А тоді знову згадую Емерсона: “Ось ці троянди, що ростуть у мене під вікном, не виправдовують своє існування ні тим, що до них тут теж росли троянди, ані тим, що бувають і красивіші екземпляри. Вони те, що вони є, вони живуть сьогодні і живуть разом з Богом. Для них не існує часу. Просто є троянда і вона досконала в кожен момент свого життя”.
Саме цього я бажаю собі і всім вам, навіть тим, що із зачіскою скінхеда і у футболках з Че Ґеварою: будьте як троянди. Тільки тоді вам можна буде довіряти.