live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Юрко Вовкогон: "Гірше за війну з Росією може бути лише дружба з нею"

У Львові готуються до презентації першої української опери-міфу «Ukraine – terra incognita». Опера у п’яти міфах готувалася як уклін українській пісні, втім народний фольклор вмить перемістився в часі й столітня народна творчість стала враз актуальною

Проект масштабний. До його створення долучилися люди, яким небайдужий розвиток української культури. Один з менеджерів проекту – Юрко Вовкогон. Учасник російсько-української війни – у 2014 році з культурного середовища пішов обороняти українські кордони. Нині разом з командою працює над цим ексклюзивним проектом.

Юрку, ти творча особистість, багато років працюєш у мистецькій сфері. Нині сповна вкладаєшся в оперу. Але кілька років тому ти із середовища театралів, музикантів, художників потрапив у зовсім нове для тебе та незвичне середовище. Чому прийняв рішення піти добровольцем на війну?

Ніхто не створений для війни: ні офіціант, ні сантехнік, ні художник. Просто треба йти, а хто ж іще буде воювати? Та й у 2014-му ситуація така була: кадрові українські військові були дезорієнтовані або не могли діяти без наказів. Тоді й виник добровольчий рух. Тим паче, я подумав: а що я скажу своїй дитині, коли вона спитає мене, де я був у цей важкий для країни час? Це звичайні людські речі. Мені тяжко вибачати собі речі, які мені не подобаються.

 Коли я спілкуюся з хлопцями, які воювали ще на початку російсько-української війни, я завжди прошу пригадати ці роки. Бо, здається, люди почали звикати й потроху забувати про все...

Та я й сам вже почав забувати. Але для мене сам факт, що ми почали воювати з Росією, – це вже перемога. Навіть якщо Росія нас окупує – це буде прецедент, що наступні покоління точно будуть воювати з Росією. У нас була незалежність на початку ХХ століття, яка проіснувала лише кілька років. Якби її не було, напевно, нас сьогодні теж не було би. Гірше за війну з Росією може бути лише дружба з нею. На фронт постійно приїжджали волонтери й привозили листи від дітей з різних куточків України. Я пригадую лист від школярки з Полтави й напис з помилками "Ми вас любімо, Слава Українє". Цей лист для мене був свідченням того, що ми вже перемогли, тому що починаємо битися.

Ось якраз діти дуже тонко відчувають...

У мене вдома чимало дитячих малюнків, які я привіз зі Сходу, це і є для мене маячок перемоги. Насправді в нас антиколоніальна війна. З одного боку – бажання колишньої імперії знову повернутися до своїх кордонів, бо інакше імперія почне розпадатися. Будь-яка, навіть сповільнена, втрата території приводить до згасання імперії. Якщо інші країни мріють про краще, то в «москалів» мрія – щоб усім було ще гірше. З іншого боку – значна частина українців денаціоналізована, чимало з них є дітьми колаборантів або тих, хто роками мирився із несправедливістю. Багато втратили свою українську ідентичність. Дивно, але в нас досі слухають російську музику, дивляться російських блогерів, російські фільми. У нас діти живуть у віртуальному «русском мире». Діти рабів завжди хочуть бути схожими на панів, біда лише, що вони ніколи не стануть панами. Нині найважливіше питання – це гідність. В нас була Революція Гідності, а тепер гібридна війна гідності. Або ти українець, або ти "второй сорт". Це прості й логічні речі, але їх треба зрозуміти.

Погоджуюся. Українці не завжди шанують рідне. Не вважають за потрібне вдосконалюватися в питаннях самоідентифікації. Культура мала би відігравати важливу роль у формуванні свідомості українців, саме українська культура, а не іноземна, що ще й досі залишається популярною не лише в регіонах, які наближені територіально до Росії, а й тут, на Заході...

 Усвідомити себе українцем – це перебувати в українському культурному контексті. Ідемо від зворотного. Хто такі «москалі», які прийшли на Донбас? Це бурятські танкісти, чеченські бойовики, дагестанці, якісь «казакі», які воюють за "єдіную і нєдєлімую" Росію. Вони споживачі російської культури, мови, а культурне поле використовується політиками для пропаганди. В нас велика частина України й далі перебуває в російському культурному полі, і допоки це буде тривати, доти в нас буде небезпека окупації. Чому Росія не напала на Литву, Латвію чи Естонію? Бо там важче сказати "Путин введи войска". А тут їм легко. Ще один маячок. На фронті навіть рації не шифрувалися, всі один одного прослуховували. І хлопці із Західної та Східної України там між собою галицьким діалектом розмовляли, щоб «москалі» нічого не зрозуміли. Гасло "Геть від Москви!" – досі актуальне. Вважаю, що потрібно відгородитися від російського впливу, відкинути його так само, як вирізають ракову пухлину. Якщо не зробити цього, ми будемо ходити по колу. Завжди російськомовні будуть слідкувати за російськими новинами, культурними подіями в сусідів і завжди буде тоді шанс окупації. Ми повинні якнайбільше робити якісного українського продукту, в усіх сферах життя.

Напевно, буде не точним запитати, як прищепити любов до українського культурного продукту. Я, радше, запитала б, як навчити українців не споживати і не сприймати російський простір?

Підтримувати своїх. У нас не якась ексклюзивна ситуація. Антиколоніальні війни були завжди і всюди. У нас є величезний досвід діяльності "Просвіти", "Рідної школи", інших товариств, є величезний досвід боротьби наших предків, які були в набагато гіршій ситуації. Допомагати своїм, вчити, виховувати своїх дітей, по можливості виховувати чужих дітей (сміється) і виховувати себе. Своїм прикладом показувати і творити якнайбільше якісного українського. 

Маючи вже чималий досвід роботи у мистецькій сфері, у найважчий для країни час ти пішов добровольцем на війну. Як гадаєш, важливо події російсько-української війни, Революції Гідності вносити в культурний український простір? 

Так, але все має бути щиро, інакше це працюватиме на цілком протилежний результат. Тоді патріотизм перетворюється на фальш. Я радий, що нині мало неякісного українського продукту. В нашій опері ми делікатно поводимося із її присвятою Василю Сліпаку. Ми не вводимо в сюжет його образ, ми не хочемо, щоб це стало бутафорією. Ми декларуємо, що присвячуємо те, що робимо, Василю Сліпаку й усім, хто захищав Україну. Коли я писав прес-релізи, то написав таку фразу: найкращою подякою Герою буде продовжити справу, яку він любив. Не потрібно страшних гранітних гігантських пам’ятників, не треба рвати на могилах вишиванки, а завтра знову нічого не робити. Хочеш подякувати – зроби щось. Найгірше те, що в нас вміють лише або плакати, або пишатися. Але нарешті треба перестати плакати і пишатися, а просто почати працювати.

 Власне, в опері українські пісні вдало перемістилися в часі й стали реальністю. Пісні, які вже сотні років йдуть пліч-о-пліч з українцями, не втрачають своєї актуальності...

Українська народна пісня завжди ніби проростає і вибухає в найскрутніші часи. Козацькі, стрілецькі, повстанські пісні з’явилися тоді, коли кризова ситуація найбільше загострює і відчуття любові, і відчуття надії, і відчуття захисту своєї землі, і відчуття героїзму. Оці столітні пісні, які до нас дійшли, для українців найважливіші. Так само і в опері: народна пісня і сучасне життя, сучасні мистецькі форми якимось чином перегукуються і реагують уже не лише на те, що було сотні років тому, а й на те, що відбувається нині. Сотні років у нас повторюється одна і та ж ситуація. Це – про вічні поняття. Тому вони й важливі.

Як гадаєш, люди готові нині сприймати таку осучаснену українську народну пісню?

Думаю, що так. І тому те, що робиш, треба робити добре і якісно. Навіть якщо це лише для однієї людини. Яку свою місію ми вбачаємо в цій опері? З одного боку, присвята Василеві залучить багатьох людей, які ніколи перед тим не цікавилися сучасним мистецтвом, але через патріотизм звернуть увагу на неї. З іншого – людей, які цікавляться складнішими формами мистецтва, ця опера змусить пригадати, що в нас іде війна. 

На основі української пісні ми можемо робити фантастичні сучасні, актуальні для всього світу речі. Українські пісні – це не гопачок і вишиваночка. Це глибина, яка може здивувати світ. Зрештою, ми повинні демонструвати світові нову націю, молоду Україну, про яку досі було дуже туманне уявлення. Через оперу ми хочемо показати Європі, що ми не просто якась країна третього світу, яка застрягла в корупції, де був Чорнобиль і йде незрозуміла війна, а показати людей, які розуміють сучасні світові тенденції і можуть творити сучасне мистецтво. Це люди, які можуть захищати своє право на творчість, на незалежність і можуть жертвувати життям заради свободи. Україна нині на вістрі історії, тому цікава Європі. Завжди цікаво те, що будується та формується. Тут є напруга, яка виливається в щось нове.

Усі фото – з приватного архіву Юрка Вовкогона

 

новини партнерів

18 вересня, 2020 п'ятниця

18 вересня, 2020 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати