Отже, пів життя тут, пів життя там. Пора б уже робити якісь попередні підсумки і висновки. Аналізувати. Може, критикувати і розпачати, а може, знаходити підбадьорливі слова для самого себе і для своїх земляків. Але я просто озираюся.
Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші і палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні. Після численних аргументів "за" і "проти", ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною і безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду. Ще одне «надто» з цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами і вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями і Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка. Що замість дохлого Лєніна на Красній площі у Москві, труп якого до сьогоднішнього дня відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська і материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи з другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”. Що наш справжній народ, хай як його мало, проймає омерзіння до цілої цієї країни, від «гори» до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим більше сучасністю. Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче - люди, назви міст і вулиць, пісні і культура загалом - не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти і збудувати вічне українське місто, наше Рим.
Але пів століття ще чекати. Ми похмурніємо. Жити далі при комуністичному режимі тотального нагляду і кари, без можливості поїхати за кордон, здобути добру освіту, опублікувати наші (безперечно – геніальні!) вірші – надто похмура й невтішна перспектива. А крім того…
А крім того, ми можемо й не дожити до того омріяного часу, коли Україна – буде. Ми ще не знаємо, що через рік Радянський Союз введе свої війська до Афганістану і звідти сотнями повезуть цинкові труни з тілами юних, як і ми, солдатів. Ми ще не знаємо, що через вісім років станеться моторошна катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка до сьогодні продовжує збирати скорботний урожай смертей та хвороб. Ми ще багато чого не знаємо і не вміємо, але ми юні, сповнені сил, завзяття і доброго гумору.
Саме тому комусь із нас приходить до голови геніальна думка:
- Хлопці, а давайте відсвяткуємо день незалежності України сьогодні? А то мало чого може статися, раптом не доживемо?
Глупа радянська ніч стоїть за вікном. Всі сплять, увесь наш майбутній український, а не радянський, народ спить, сплять наші ще ненарожденні майбутні дружини і діти. Весь світ спить. І тільки ми, троє юнаків, підводимося на ноги серед безпросвітної пітьми, високо підносячи келихи із золотистим вином:
- З днем народження, Україно! З днем Незалежності! Слава Україні!
Дивимось один на одного зачудовано, розуміючи, що цієї ночі нам вдалося доторкнутися до чогось неймовірного, важливого і справжнього. До істинного свята. До святого часу, коли Україна таки буде вільною. Навіть якщо нас не стане, це станеться, бо цієї ночі ми прокладаємо дорогу, показуючи шлях світлу і майбутньому часу.
- А знаєте, хлопці, - каже хтось із нас, - тепер навіть помирати буде зовсім нестрашно. Бо ми бачили день Незалежності.
Ми стоїмо біля того нічного столу і вдивляємося сюди, у день, коли незалежність України вже не є уявним святом. Дивимося в очі вам, народженим у незалежній Україні. Віримо у вас.