Час для літа

Щороку тішуся за тих, хто встиг набутися в літі, прожити його сповна. Навідпочиватися, нарадітися, виїхати із загазованих міст і надихатися свіжим морським, гірським, степовим, луговим чи й просто сільським чистим повітрям, сповненим запахів трав. Радію за тих, хто вміє відпочивати і хто дозволяє собі на відпочинок. І водночас страшенно сумую, що багато хто працює так багато й інтенсивно, що ці три місяці літа немовби проходять повз. Аж урешті в останній день серпня можна скрушно зітхнути й сказати: “Літо знову промчало так швидко. Його наче й не було”.

Здавалося б, я не мушу аж надто перейматися, бо ж кожен буцімто обирає сам, скільки йому працювати і як жити. Але не все так просто, як здається. В Україні мало хто працює стільки, скільки хоче. Натомість сотні тисяч людей мусять працювати багато й більше, ніж багато, щоб утримати сім'ю. Щоб вистачило на харчі, одяг, на найнагальніші потреби свої та дітей. Забагато людей працюють на одній роботі, а повернувшись додому, беруться ще за якісь підробітки й працюють до глупої ночі. Вночі надсилають робочі листи й не раз чекають мало не на блискавичну реакцію адресата, який у цей час дивиться вже третій сон. Домовляються про робочі зустрічі, обговорюють робочі плани.

Колись я теж багато працювала вночі і тоді помітила, що в мене зникло відчуття і вечора, і ночі. Я не помічала, які красиві вечори. Пропускала заходи сонця. Натомість працювала й працювала... Об одинадцятій мені здавалося, що досі триває вечір, бо моя робоча активність іще була досить інтенсивна і ніщо не нагадувало мені про ніч. Навіть темрява, бо, зрештою, взимку, скажімо, темніє за дня. А вже десь о першій чи о другій ночі я нарешті починала подумувати, чи не варто лягати спати.

Так тривало й тривало, аж поки я сама почала себе зупиняти. Постановила працювати лише в робочий час, а вихідні проживати лише як вихідні – без робочих справ. Стараючись дотримуватися цього режиму, я так живу вже понад десять років. Бо, крім усіх завдань, пов'язаних із розмаїтою працею, я маю іще один важливий обов'язок: турбуватися про себе. Дбати про свій відпочинок і відновлення ресурсу. Бо ніч сотворено для сну й відпочинку, і дуже варто нею користатися, щоб набратися сил. А в неділю навіть сам Господь увійшов у свій спочинок, після того, як упродовж шести днів творив світ.

Здавалося б, я пишу про банальні, зрозумілі самі собою речі. Але проминуло ще одне літо, і я жахаюся, як багато втомлених людей є довкола. Бачу працівників супермаркетів, для котрих зміна триває п'ятнадцять годин, і навіть не уявляю, як вони живуть у такому режимі. Коли спілкуються з рідними. Коли готують їсти й коли всмак їдять, бо на роботі перекушують переважно чимось не надто корисним й аж ніяк не насолоджуються трапезою. Бачу працівниць готелю на морі, які впродовж усього літа працюють без вихідних і щоденно мають гори роботи, щоб тільки тим, хто відпочиває тут, було добре. Бачу друзів, які постійно мають дуже багато роботи і не можуть вибратися відпочити – спіймати бодай останнє літнє тепло й перше вересневе. Знаю й тих, хто не має з ким залишити дітей і тому взагалі не їде відпочивати. Бачу тих, у кого, попри рік насиченої праці, немає заощаджень на відпочинок – бо немає здоров'я на дві роботи, а на одній замало платять. Зрештою, бачу й тих, кому просто подобається багато працювати. Або, певніше, колись вони втягнулися в роботу настільки, що вона стала чи не єдиним сенсом їхнього життя. І щоразу відчуваю внутрішній опір: так не має бути. Так нездорово, недобре. Так ми якоїсь миті або вигораємо, або починаємо вимагати від залежних від нас людей, щоб вони працювали так само інтенсивно, як і ми. Несуттєво – чи мають вони на це сили й змогу, чи ні. Знаю працедавців, які живуть за такою схемою, і їхні працівники часом почуваються як насіння соняшника після того, як із нього витиснули олію... Власники бізнесів, напевно, забули про трудове законодавство, а їхні працівники мовчать, бо у відповідь на найменшу незгоду почують, що можуть шукати іншу роботу, якщо їх щось не влаштовує. Суспільство загалом теж мовчить, хоча скільки можна мовчати?

Узимку я мала дивний випадок. Певні люди перед Різдвом улаштовували аукціон, кошти з якого мали піти дітям наших воїнів. Організатори попросили мене надати для аукціону декілька моїх книжок. Я погодилась, і координаторка, що координувала цей аукціон із Польщі, дала мені контакти чоловіка в Києві, якому я могла би передати книжки. Я написала до нього, привіталась, представилась хто я і звідки маю його контакти. Він без жодного привітання коротко відписав десь так: “067*******. Дзвоніть завтра”. Я відписала, що мені незручно телефонувати завтра і що хотіла би по змозі домовитися листовно, тож завтра ще раз напишу.

Наступного дня я знову написала до того пана. Привіталася, запитала, як можу передати книжки. Відповідь була десь така: “м. Київ, вул. ****”. І тоді я не витримала й запитала: “Вибачте, а чому Ви ніколи не вітаєтеся?”

І аж тоді чоловік зі мною привітався і написав, що він помічник депутата, зараз працює над декількома законопроектами, а ще координує якісь події для ветеранів АТО, а крім того, в нього є багато інших обов'язків, і він просто не встигає вітатися. Я запитала його, чи він бодай колись відпочиває, чи має вихідні або відпустку. На що він іронічно відписав, що вже й забув, що це таке.

Наостанок я побажала йому мати нагоди й час на відпочинок. А ще – вітатися зі своїми партнерами. Бо немає доброї співпраці без привітання, як і немає якісного життя без відпочинку й у повсякчасній зайнятості, яка насправді є синонімом до загнаності.

Тепер це моя мрія мрій: щоб люди не працювали вечорами й ночами, щоб їхні вихідні не минали за роботою. Щоб ми всі мали відпустки й використовували їх для мандрів у прекрасні місця, для оздоровлення і зміцнення. Для спілкування з рідними й друзями. І просто для радості. І щоб ми мали час просто бути, думати про щось цікаве, жити своє життя, щоб колись, коли настане час відходити, не здавалося, що життя пройшло повз нас, бо в нас була лише робота.

Мусимо щось змінювати, інакше в не надто далекому майбутньому нас чекає серйозне вигорання в масштабах усієї нації. У моєму дитинстві ніхто зі знайомих дорослих навіть не оперував словом “вигорання”, його не було в нашому лексиконі, а за минулі десять років ми й не помітили, як воно впевнено ввійшло в наше життя. Як часто на вигорання почали скаржитися наші друзі й знайомі, як воно підкрадається до нас самих.

Втішним залишається те, що якщо ми не встигли відпочити влітку, попереду нас чекає осінь, у яку теж можна знайти прегарну місцину, де буде добре все поставити на паузу. А трохи згодом прийде зима, і можна буде їхати милуватися засніженими вершинами гір і дихати чудовим морозним повітрям. Тож дбаймо про себе і не даймо втягнути себе в такий темп роботи, коли не матимемо часу навіть на те, щоб просто привітатися.