Щепан Твардох. Король. – Х.: Фабула, 2020
Цей роман, перекладений Остапом Українцем – справжнє розкішне чтиво про світ збройних сутичок, борделів, наркотичного куражу і зруйнованих доль у Варшаві 1937 року. Головний герой, боксер Якуб Шапіро - улюбленець жінок, любитель вишуканого одягу, дорогих автівок і зброї. Він працює на Кума Капліцу і вирішує усі справи, що потребують його нелюдської сили. Хто наважиться протистояти Якубу? Хто наважиться протистояти Капліці? Щоправда, антисемітські голоси у цей час лунають дедалі гучніше, але євреї ще можуть мати все. І ось тепер, 50 років по тому, ізраїльський генерал Моше Інбар, який тоді, в 37 році, був «хлопцем Шапіро», його тінню, пише в Тель-Авіві історію
передвоєнної Варшави. “Билися швидше, ніж зазвичай б’ються важковаговики. Від одного зі швидких, як люкс-торпеда (так наступного дня написали в газеті), лівих ударів Зємбінського Шапіро відходить упівоберта, але не на робочій лівій нозі, а на правій, і на секунду стає в позу шульги, спереду і справа, після чого заскоченому зненацька Зємбінському просто в лице прилітають два швидкі удари з правої, розбиваючи ліву брову. Боксер “Леґії” навіть не знає, що сталося, але Шапіро йому пробачає, відстрибує, цофається на добрий метр від нього, хоч міг би зараз штовхнути його на канати, засипати градом гаків у голову і по ребрах””.
Мілан Кундера. Жарт. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2020
Хронологічно це найперший роман культового письменника сучасності Мілана Кундери — сконструйований за принципом народної поліфонії, коли в хорі поєднано гармонійне звучання багатьох голосів. І в черговий раз перекладений Леонідом Кононовичем. За сюжетом, не через ностальгію, а заради лихого жарту, точніше, заради відплати, вирушає Людвік Ян на свою малу батьківщину, в невеличке моравське передмістя. Бо саме через невдалий жарт п’ятнадцять років тому все полетіло шкереберть: Людвіка зраджують товариші, його виключають із партії і університету й запроторюють у штрафний «чорний батальйон». Життя не зламало його, проте зробило одержимим помстою, яка врешті перетворюється на чистісінький фарс.
Януш-Леон Вишневський. Усі мої жінки. Пробудження. – К.: Рідна мова, 2020
За сюжетом цього роману, немолодий математик, схиблений на роботі, приходить до тями в клініці. І дізнається, що понад півроку провів в стані коми. Весь цей час його начебто не існувало: не було ні снів, ні видінь, він нічого не чув і не розумів. Він згадує в деталях останній день, який був для нього не півроку тому, а немов би щойно, а також - все своє життя до моменту втрати свідомості на вокзалі маленького голландського містечка. Його доглядальниця в лікарні розповідає йому про те, що весь цей час до нього приходили жінки. Різні жінки - дочка, колишня дружина, коханки, нинішня жінка, які багато часу проводили біля його ліжка, плакали, намагалися з ним розмовляти. але чи приходила до нього та єдина, яку він кохав? Наш герой починає розуміти, як неправильно він жив, і як страждали ті, хто був поруч. Недаремно роману передує пророчий вислів: “Самотність починається не тоді, коли ніхто не чекає на тебе вдома. Самотність починається тоді, коли вперше відчуваєш потребу, щоб там на тебе чекав хтось зовсім інший…”Який, до речі, можна доповнити відомими рядками Едуарда Асадова: «Как много тех, с кем можно лечь в постель,/Как мало тех, с кем хочется проснуться…”
Мар’яна Гапоненко. Хто така Марта? – Чернівці: Видавництво 21, 2020
…Насправді цей роман не розповість вам про Марту, хіба про Луку Левадського – орнітолога з вигаданого Львова, котрий у віці 96 років довідується про смертельну хворобу. “Левадський заплющив очі, впевнений: так він мав переконливий вигляд, справжній і живий, як тоді, перед вікном кав'ярні. Саме так, як сидів, - зі стовпом сонячного світла на грудях. Чи, може, стовп - то ніякий не стовп, а спис, що проштрикнув його, старого дракона? Він посміхнувся. Якби цієї миті хтось глянув на його лице, то подумав би, що в стариганя під язиком тонюсінька скибка лимона. Однак не було нікого, хто подивився б на Левадського. Відколи він почав старіти, він завжди був сам. й вирішує гарно прожити відпущений йому час”. Тож не дивно, що наш герой їде до Відня, селиться в розкішному “Імперіалі” й заводить знайомство з однолітком, нитка життя якого також от-от увірветься. Удвох літні друзяки напиваються, бешкетують, обговорюють жінок і мріють про революцію. Роман весело, захопливо і трішки нахабно розповідає необарокову історію про радість буття і людську гідність.
Степан Процюк. Відкинуті і воскреслі. – Брустурів: Дискурсус, 2020
Парадокс цієї збірки в тому, що у ній зібрані як образки українських письмаків, що були знищені радянською владою, так і портрети їх наступників, які цю саму владу в літературі активно насаджували. Інших несподіваних ракурсів шукати годі, і тому поруч співіснують «фанатик нового мистецтва Михайль Семенко, сталева і ніжна Леся Українка, геній із замерзлим серцем Павло Тичина». Критерії талановитості в автора так само стандартні. Це гроші й слава – єдине, чим, на його думку, має вирізнятися “успішний” письменник. Це типова “народна” думка, коли все має йти до казана творчості – і тексти, і регалії, натомість «аристократична» – вона про більш естетичний, а не матеріальний бік справи. Власне, це й є основним протирічям між “грунтівцями” і “модерністами”. Наприклад, щодо Франка. “Ви уявляєте цю моторошну байдужість нашого загалу (крім небагатьох відданих прижиттєвих прихильників), коли його найкращий Письменник живе на межі бідності?” - жахається автор, екстраполюючи свій жах либонь на всю літературно-народницьку школу Прикарпаття. «…Невисокий, рудовусий і часто надміру емоційний, він не мав лоску знаменитості, бо генії завжди є трохи кострубатими”, - уточнює він щодо всіх “естетичних” закидів “модерністської” школи. А як же, спитаймося, явні «естети», що так само потрапили до цієї книжки? Скажімо, Тичина. Богемне у нього викристалізувалося у те саме, пролетарське «не доп’єш, не доїси – і вірші гарно пишуться». Футурист Семенко? Бив жінку, носив партійні книжки за пазухою, дбав за ленінізм у мистецтві, бідкаючись, “чи дасть мені ще кохана влада радянська долярів” Рахувати можна без кінця, ідучи змістом збірки до вікопомної Голготи “пропащих сил” української літератури.