Залця Ландман. Моя Галичина. Край за Карпатами. – Чернівці: Видавництво 21, 2020
Більшість подій у цій книжці розгортається у Східній Галичині й зокрема Жовкві, рідному місті авторки, а її головний колективний персонаж – найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо. Під пером швейцарської письменниці ще раз колоритно постає автентична панорама Східної Галичини початку 20 ст. – з усім своїм розмаїттям, буднями й святами, соціальними контрастами й історичними катаклізмами. "Змінилися, однак, коментуючі надписи біля зброї в "Міському музеї Лемберга", - згадує авторка львівські новини недалекої давнини. Спочатку алебарди й бердиші були означені як зброя середньовічної міської сторожі Лемберга. А про шаблі з їхніми розкішними, тонкими грифами, можна було вже з надписів, Які були вигравійовані на лезах, довідатися, що ці розкішні мистецькі витвори аристократи дарували своїм синам на повноліття чи до дня чоловічої зрілості. За потенційних ворогів тут, у цій найсхіднішій частині країни, вважали, через сто років після перемоги над турецькими військами та їхнього вигнання з простору слов'янських поселень, безумовно, росіян. Але що ж стояло на коментуючих табличках тепер? Це була - так гласили віднині надписи - зброя бунтівливих селян-кріпаків, якою вони билися з польськими магнатами".
Олег Сенцов. Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2020
Перша книжка у цьому двотомнику - тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки. Після звільнення автору дивом вдалося вивезти свої записи із Росії. Так само друга книжка – це збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі. Що відчуває людина, вперше потрапивши до в’язниці? Як за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть арештанти? Яких правил і законів доводиться дотримуватися, опинившись там? Автор розповідає про життя в’язнів та про обставини, що привели їх у неволю, максимально об’єктивно й відсторонено - не виправдовує, не засуджує, лише засвідчує. Разючі, часом жахливі факти поруч із вивіреними точними деталями створюють переконливе тло, на якому й розгортаються події чиїхось життів. Автор здебільшого не робить висновків — він залишає це право читачеві.
Лана Перлулайнен. Правила ходіння проти вітру. – Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2019
"Чарівний колорит львівського середмістя в романі Лани геть не схожий на пишну гастрономічну картинку Юрія Винничука, - зауважує Галина Пагутяк у передмові до цієї незвичайної історії. - Тут погана каналізація, протікають дахи і тхне дешевим варивом. У середмісті мешкають діти та онуки енкаведистів і партійних бонз, які потрохи спродують відібрані у львівських міщан помешкання таким самим чужинцям, або під кнайпи чи хостели тим же чужинцям. Вони теж живуть за правилами у трофейних квартирах, які ніколи їм не належатимуть. На їхніх обличчях печать виродження. А красиві легенди для туристів є кому писати". Тож не дивно, що за всіма винничуково-туристичними правилами, героїня цього твору "не така", бо має власні правила. Цих правил не так уже й багато: всього лише двадцять одне. Та й проти вітру йти не обов’язково. Звісно, якщо ви не Мася. Бо Мася покликаний врятувати світ і прославитися. Тому вперто борсається в каші у власній голові, спілкується зі снами і привидами, запобігає кінцю світу, сперечається з Ейнштейном і намагається написати детектив. А ще видає книжками свої "аферизми", відкриває літературно-художньо-музично-науковий салон і отримує спадщину від книжкового лікаря. Місце дії — середмістя Львова. Масині сусіди, як було сказано, — ті, хто вселився у "звільнені" квартири після війни, та їхні нащадки. Читаєш і дедалі більше сумніваєшся: хто ж насправді несповна розуму — Мася з його офіційним діагнозом чи його оточення?
Поліна Кулакова. Усі їхні демони. – К. Дім химер, 2020
За сюжетом цього трилеру, в одній з квартир сірої "хрущовки" живе, здавалося б, звичайна сім’я. Проте за зачиненими дверима того дому відбуваються тривожні події, що їх байдужі сусіди воліють не помічати. Жінка, котра потерпає від домашнього насилля; хлопець-підліток, який шукає розуміння й підтримку на вулиці; самотня дев’ятирічна дівчинка, що вчиться жити з "демонами" своїх батьків… "Усі їхні демони" — вибуховий соціальний трилер про дітей, позбавлених дитинства, алкоголізм, байдужість… та криваві вбивства у маленькому містечку. "Люди під під'їздом і далі перешіптувалися й час від часу зазирали у вікна квартири на першому поверсі, намагаючись угледіти, що там коїться. Крізь запнуті фіранки пробивалося тьмяне жовте світло, на тлі котрого, як у театрі тіней, сновигали метушливі силуєти -- поліція, лікарі, експерти, мешканці квартири. Натові не стихав. Хтось засуджував людей, які жили. там, хтось висував уже геть неймовірні версії трагедії..."
Юлія Гудошник. Боже[Я]вільна. – Чернівці: Видавництво 21, 2020
Цей роман – справжній подорожній щоденник українки, яка шукає своє місце у світі. Ці пошуки ведуть її світами: від німецького гуртожитку до тайського острова, від китайського селища до американського мегаполіса, від данської столиці – до японського храму. Кожна подорож дає їй мудрих наставників і відкриває секрети щастя. Це твір про внутрішню свободу, про ненаситну жагу жити та мистецтво бути щасливим. "Чому я так гальмую у словах, думках, ідеях? – починає авторка свою оповідь, ще будучи в Україні. – Ця пекуча нестача тепла зробила мене якоюсь лялькою. Звідки така амнезія? Думаю, просто мій організм спить. Так він намагається захиститися. Бо як тільки я прокинуся й усвідомлю, що насправді відбувається зі мною і моїм життям, то, як мінімум, вилізу на дев'ятиповерхівку. А там уже все просто. Мені ще нема й двадцяти, а такі думки виникали вже енну кількість разів. А далі що? Так прожити до старості навряд чи комусь удається. Людина зривається раніше чи пізніше. А я навіть не знаю, як мені зірватися. Емоції сплять. Мозок дрімає. Зате ніжність до світу розпирає. І нема на кого її витрачати".