Саме тому, що сказане не заслуговує на увагу, всі говорять, але ніхто не слухає. Схоже, що добра література починає остаточно занепадати й гинути як вид. Не в останню чергу через те, що надто багато видовищ з’явилося, які цей шляхетний вид культури безцеремонно затулили собою, витіснивши, як слабкого конкурента, з поля зору. Коли мільйони пісень, відеокліпів, чого там іще, коли Spotify і YouTube, слухати й дивитися, а тим більше читати щось від початку до кінця не хочеться нічого. Очі розбігаються і зібрати їх докупи, сфокусувати погляд на тривалий час – вкрай непросто. Складається враження, що людство оглушили, от як глушать рибу вибухами гранат браконьєри. Цей вибух цифрових технологій, ця цифрова бомба виявилася устократ потужнішою за будь-які атомні, гіперзвукові і які там іще бомби бувають. Людство оглушили і засліпили мільярди моніторів, людству відібрало мову і воно почало белькотати у нескінченному приступі глосолалії, замість того, щоб розбірливо, як колись промовляти.
Тексти тепер старіють блискавично. Навіть написане не так давно, у XX столітті, багатьом, особливо ж молоді, здається безнадійно застарілим, уже не кажучи про давніші літературні верстви. Але й перший роман молодого автора, який вийшов кілька років тому, і про який не кричали тільки журавлі в небі, сьогодні сприймається як застарілий, про нього всі забули, не почавши навіть читати, та й самого автора мало хто пригадує на ім’я, тим більше, що ЗМІ наполегливо розкручують чергову книжкову сенсацію.
Важко зосередитись на одному літературному творі, зануритись у глибоке, багатогодинне читання, майже неможливо прочитати книгу від початку до кінця за вечір, рішуче знехтувавши всіма на світі соцмережами, телешоу і безкінечними онлайновими дискусіями, які жодним чином не впливають на події повсякденного життя. Якась особлива нетерплячка з’явилася, цифрова гарячка, якесь недобре відчуття, що кожен твір – не те і не про те. Натомість події в режимі реального часу – те! Пафос синхронності запанував, пафос відсутності дистанції, неймовірна тіснота безчасу, яку добре ілюструє зловісне сяйво цифр на електронному годиннику: 12:12, 13:13, 15:15… І жодної хвилини на те, щоб розтулити ці цифрові стулки, відсторонитися від поточного моменту, оговтатися, вхопити свіжого повітря.
В юності мене завжди спантеличувало, чому в романі Германа Гессе “Гра в бісер”, дія якого розгортається в далекому майбутньому, може, у XXIII або XXV столітті, нема жодного з тих запаморочливих технічних винаходів, про які охоче писали (а ми радо читали) Рей Бредбері або Кліфорд Саймак. Ні зорельотів тобі в небі, ні електромобілів на вулиці, ні айфонів з відеодзвінками у кишені, ані бодай одного миршавого Старшого Брата на кшталт усевідущого Google. Люди в романі Гессе – вільні люди! Вони мандрують поїздами і кіньми, щорічні урочистості, присвячені Грі в бісер, транслюються по радіо, а не, припустімо, по Zoom або Скайпу. Сьогодні ж мені здається, що старий письменник мав рацію, зображуючи майбутню повсякденність людства вельми подібною на ідилічний триб життя амішів. І відповідь на мій дитячий подив щодо відсутності цифрових чудасій криється якраз на початку «Гри в бісер». Герої Гессе вже пережили цифрову або в його термінах «фейлетонну» добу! Монітори і комп’ютери вже вийшли з ужитку. Цифри на електронних годинниках згасли, поступившись мелодійному дзвонові на дзвіницях Вальдцеля. А гарячкове поглинання статей про все і ні про що, тисячі лекцій і відеокурсів, розважальна писанина найгіршого штибу, хтиве копирсання у брудній білизні відомого співака і мільйони коментарів до пересічної політичної події тощо назавжди відійшли в минуле. Втім, Гессе нікого не засуджує вустами свого анонімного історика, що з легким зачудуванням розповідає про збочення “фейлетонної доби”. Ті люди, каже він про нас, жили серед політичних, економічних і моральних струсів, перебувши кілька страхітливих воєн, у тому числі й громадянських. Їхні забавки (і наші цифрові ґаджети, слід додати від себе) були єдиним ліком на духовну безпорадність і страх перед смертю. Вони жили наче в гарячці й не вірили у майбутнє, втративши довіру до релігії, перебуваючи на порозі жахливого знецінення слова. І саме тому, що вони до кінця звідали всю глибину духовного падіння, серед безпросвітних, здавалося б, обставин зародилася героїчно-аскетична протилежна течія, що започаткувала нову духовну самодисципліну й духовну гідність. Отже, дія роману відбувається у віддаленому постцифровому майбутньому, в якому вже подолано отруйний вплив часу без богів. Цьому прогнозові улюбленого письменника хочеться вірити. Він вселяє надію на те, що рано чи пізно, але монітори згаснуть і заснуть вічним сном, яким спочивають усі більше непотрібні винаходи, а людство повернеться до нормального життя, в якому, звичайно ж, вистачатиме часу і на читання, і на неквапливе письмо про найголовніше для нього.