Серед земель, на пошуки яких європейці вирушали ще за Середньовіччя, особливе місце належить “царству пресвітера Іоанна”, яке, за переказами, знаходилося “десь на Сході”. Легенди про цього “володаря-священика” з’явилися за часів Хрестових походів - тоді, коли мусульмани перейшли в контрнаступ і почали відвойовувати в європейських рицарів Святу Землю.
Хрестоносцям дуже хотілося вірити в існування зовсім поруч великої і потужної християнської держави, яка неодмінно прийде на допомогу своїм одновірцям чи принаймні вдарить по “сарацинах” з тилу. Не дивно, що час від часу з’являлися не лише повідомлення свідків, а й документи, що підтверджували існування такої держави. А візантійський імператор Мануїл IКомнін навіть отримав лист від легендарного пресвітера, копії якого поширювалися усією Європою.
Минули роки, десятиріччя і навіть сторіччя, проте очікуваної допомоги від Іоанна та його підданих не надходило. А потім з’явилися монголи, які об’єднали під своєю владою мало не всю Азію. І європейці призвичаїлися до думки, що казкове царство якщо і існувало колись, то цієї навали точно не пережило.
До кінця XIII сторіччя зникли і держави хрестоносців на Близькому Сході. Однак легенда була настільки красивою, що “царство пресвітера Іоанна” вирішили... шукати в іншому місці. І знайшли.
На початку наступного, XIV сторіччя домініканець Йордан з Северака ототожнив легендарну державу з Абіссінією. Або ж, використовуючи сучасну назву, з Ефіопією. Християнською імперією, яка й справді існувала, але не в Азії, а в Африці. І не просто існувала – а й намагалася зав’язати дипломатичні відносини з західними християнами. Принаймні збереглися повідомлення про ефіопські місії до Святого Престолу.
В XV сторіччі свої посольства до Ефіопії починають надсилати і європейські володарі. При цьому усі вони – вже цілком звично – іменували її саме “царством пресвітера Іоанна”. Особливий інтерес до африканських земель виявляли португальці – зрештою, вони активніше за інших європейців шукали обхідні шляхи до Індії, що дозволили б їм уникнути будь-якого посередництва мусульман. Король Жоан II Досконалий відправив до Ефіопії дипломата Афонсу ді Пайву, а коли той помер, до Африки вирушив Перу даКовільян.
Ковільяна з приязністю прийняв імператор (саме так зазвичай перекладають європейськими мовами титул ефіопського володаря – негуса) Александр, проте на батьківщину португальця вже не відпустили, і він жив в Ефіопії до самої своєї смерті. Втім, ставилися до гостя місцеві володарі з великою повагою, а за регентства імператриці Єлени він став одним з головних її радників.
Вочевидь, саме за його порадою Єлена в 1510 році відправила до нового португальського короля Мануеля І Щасливого посольство з пропозицією укласти міждержавний союз і запрошенням до Червоного моря його “хрестоносної” ескадри. Пропозиція була для португальців дуже вчасною. Адже саме в цей час вони розбудовували мережу фортець-факторій по всьому Індійському Океану. І саме ця мережа стала основою їхньої колоніальної імперії.
Відправлена у відповідь португальська дипломатична місія, у складі якої був капелан Франсішку Алваріш (завдяку йому європейці дізналися, зокрема, про “кам’яне диво Лалібели”), дісталася Ефіопії лише через десять років. Кон’юнктура за цей час змінилася. Імператор Давид II став повнолітнім, взяв владу в свої руки і здобув блискучу перемогу над своїм головним ворогом – прибережним мусульманським султанатом Адал. Тож особливої зацікавленості в союзі з європейцям він не відчував.
Вже невдовзі, однак, Давид II зрозумів, що це було лише “запаморочення від успіхів”. За кілька років владу в Адалі здобув полководець Ахмед ібн-Ібрагім, на прізвисько Гран (тобто Шульга). Він оголосив ефіопам джихад і перетворив рейди кочової кінноти на справжню “війну на винищення”. Війська негуса зазнавали поразки за поразкою, загарбники грабували його підданих, знищували їхнідомівки та майно, спалювали церкви. Сплюндрована була навіть Лалібела та святині вглибині ефіопської території.
Ахмед не приховував своє мети – завоювання (“футух”) всієї Ефіопії та ісламізації її мешканців. Перемогами він завдячував, звісно, не лише релігійному завзяттю своїх вояків, а й вогнепальній зброї, надісланій їхніми одновірцями – османами. Тож імператор поквапився нагадати про християнську солідарність папі римському і португальському королю. Передати його послання адресатам взявся вже згаданий нами Алваріш.
Католицьким воякам, яких Давид II запрошував на допомогу, він обіцяв утримання за рахунок скарбниці, щедру винагороду і можливість вільно сповідувати свою віру. Одного з учасників посольства, Жоана Бермудеша, негус навіть пообіцяв визнати єпископом майбутніх ефіопських католиків.
Втім, швидкість, з якою пересувалися тодішні дипломатичні місії, майже не залишали Давиду II шансів. Ахмед загнав його у гори і влаштував полювання на імператора і його родичів. Загинув старший син негуса Віктор. В полон потрапив ще один його син, Міна. А в 1540 році помер і сам Давид II – ченці монастиря Дебре-Дамо, які були поруч, навіть не наважилися поховати належним чином його тіло, бо остерігалися помсти Ахмеда.
Корона дісталася наймолодшому сину імператора – Клавдію. Проте, незважаючи на молодість, новому негусу вдалося зібрати залишки війська, і спираючись на одноплемінників своєї матері з народу тигре, перейти в контрнаступ. В армії з’явилися перші гармати, які обслуговували вправні арабські гармаші. Перші перемоги надихнули ефіопів. І тепер відбиватися доводилося вже мусульманам.
А в 1541 році до Ефіопії зрештою прибули 400 португальських мушкетерів під командуванням Кріштована да Гами – молодшого сина видатного мореплавця і віце-короля Португальської Індії. Поява християнських союзників остаточно змінила ситуацію на користь ефіопів. І хоча в одному з боїв адальцям вдалося поранити, захопити в полон і стратити да Гаму, у вирішальній битві біля гори Зентера гору взяв імператор Клавдій. Ахмед був вбитий португальською кулею, а його військо почало тікати. Ефіопія відстояла свою незалежність – хоча й втратила чимало територій.
Страта да Гами і загибель Ахмеда Ібн-Ібрагіма. Малюнок з ефіопського літопису
Імператор як міг дякував за допомогу португальцям. В ефіопських літописах їх називали “вояками, спраглими до війни як вовки, що б’ються за здобич як леви”. Майже половина європейських солдатів залишилися в Африці, побралися з ефіопками і з милості негуса стали великими землевласниками.
Але декому з прибульців і цього було замало. Жоана Бермудеша, скажімо, вже не вдовольняла перспектива стати католицьким єпископом (попри те, що в нього взагалі не було духовного сану), він почав вимагати від імператора визнати його патріархом ефіопської церкви. І віддати Португалії половину свого царства.
Як дивно, але Клавдій уважно вислухав зухвальця. І навіть відповів йому. Негус пояснив, що віддавати свої володіння він не може, та й не збирається. Військову допомогу Португалія надала одновірцям з християнської солідарності, а не заради якихось здобутків. Патріархом ефіопської церкви може мути лише її вірний, інтронізований коптським александрійським патріархом. А визнати зверхність папи римського ефіопська церква не може, бо має з католиками надто багато доктринальних розбіжностей (згодом Клавдій навіть написав цілий трактат, в якому пояснив зміст та історію походження цих розбіжностей – зокрема й для європейської аудиторії).
Бермудеш, однак, не заспокоївся і почав підбурювати до бунту португальських вояків. Ті, щоправда, вмовлянням не піддалися. А імператор таки змушений був вислати авантюриста з країни – від жорсткіших покарань Клавдій утримався знову ж таки з поваги і вдячності європейцям за надану допомогу.
У 1557 році становище Ефіопії знову погіршилося. Османи захопили Массаву – великий порт на узбережжі Червоного моря, через який імперія підтримувала зв’язки із зовнішнім світом. Здобули і сплюндрували Дебре-Дамо – найшанованіший на той час ефіопський монастир. І підбурювали до повстання проти центральної влади намісника прибережних областей.
Португальцям здалося, що Клавдій в таких умовах стане поступливішим. До Ефіопії був спрямований єзуїт Андреас де Ов'єдо, що мав сан єпископа. Негус зустрів його приязно і навіть влаштував кілька богословських диспутів, але з усіх прохань прибульця виконав лише одне – дозволив проповідувати католицьке вчення у своїх володіннях.
Втім, навіть цей дозвіл викликав в підданих Клавдія надзвичайне обурення – подейкували навіть, що смерть імператора, який невдовзі і справді помер, була покаранням за “віровідступництво”. Невдоволений, однак, був і Ов'єдо, який публічно засудив ефіопських “єретиків” і заборонив католикам спілкуватися з них без окремого дозволу священика.
Наступник Клавдія, Міна, у відповідь заборонив католицьку проповідь серед ефіопів. Ов'єдо почав інтригувати проти негуса серед місцевої знаті. Але змову викрили, у португальців відібрали надані раніше землі, а їхньому єпископу заборонили залишати межі палацу. “Втішним призом” для Ов’єдо було хіба що визнання його папою римським ефіопським католицьким патріархом, але це мало допомогло йому у виконанні його місії.
За наступного імператора, Серце-Дингиля, більшість єзуїтів взагалі змушені були залишити країну. Лише наприкінці правління цього негуса до Ефіопії прибув їхній новий представник – Педру Паес, людина кмітлива і дуже тактовна, справжній дипломат, який зміг протриматися при дворі кількох негусів, попри те, навіть, що воювали між собою.
Португалія в цей час і сама втратила незалежність і опинилася під владою Іспанії. Щоправда, Філіп II і його наступники у внутрішні справи приєднаного королівства та управління його колоніальною імперією майже не втручалися. І для ефіопів теж мало що змінилося. Хіба що за підтримкою тепер треба було звертатися не до Лісабона, а до Мадрида чи Вальядоліда, де мешкали іспанські королі.
Саме так зробив імператор Зедингиль, онук Міни, який захопив владу в 1603 році. Він звернувся до Філіппа III з пропозицією поріднитися і разом нанестиудар по османах. Для цього, щоправда, іспанський володар мав надати Ефіопії вояків і ремісників, натомість Зедингіль обіцяв подумати про дозвіл на діяльність католицьких місіонерів та навіть перехід до католицтва самому – якщо йтиметься про весілля з іспанською принцесою.
Втім, Філіпп III зовсім не збирався вести війни по всьому світові. Та й Зедингиля невдовзі відлучив від церкви патріарх Петро. Налякані цим пересічні вояки просто тікали з його армії, а європейців було просто замало, щоб протистояти багатотисячному, що зібрали проти імператора його супротивники. Зрештою Зедингиль загинув в бою, його тіло сплюндрували і навіть відмовилися ховати.
Втім, новий імператор, Яків, і сам патріарх Петро невдовзі також загинули – у битві з іншим претендентом на корону. І негусом став колишній приятель Зедингиля, Сизиній. Щоб утриматися на престолі, Сизиній охоче йшов на поступки володарям провінцій і місцевій знаті, замирився з ватажками племен галла, які здійснювали грабіжницькі наскоки на ефіопські землі ще з часів Клавдія, а державні посади роздавав зазвичай родичам, насамперед братам. От тільки з церквою в імператора відносини завжди були напруженими.
Можливо саме тому Сизиній постійно намагався здобути підтримку європейців, яким писав листи з проханнями про допомогу, необхідну, за його словами, для захисту від “невірних” і ворогів всередині власної держави. Але на Заході до скарг далекого володаря в цей час ставилися здебільшого скептично. Та постійно натякали, що Європа – це не арсенал, з якого можна лише черпати зброю та технології, не надаючи нічого у відповідь. І час скаржнику починати виконувати обіцянки, взяті на себе самим та попередниками – Клавдієм та Зедингилем. Чи принаймні ті обіцянки, які цим володарям приписували самі європейці.
Зрештою Сизиній дозволив католикам проповідувати в своїх володіннях. І навіть відновив богословські диспути за участю єзуїтів, насамперед вже згаданого раніше Педру Паеса. Але ані військової допомоги, ані фахових ремісників з Заходу негус так і не дочекався. Паес переконував Сизинія, що лише його хрещення за римським обрядом зрушить справу з «мертвої точки». Імператор зрештою дав себе вмовити, і перейшов до католицтва – разом з найближчими родичами. Щоправда таємно. Про своє рішення він вирішив повідомити лише папу та іспанського короля.
Втім, новина ця не протрималася в секреті довго. І викликала загальне обурення в підданих. Патріарх Симон відлучив негуса від церкви (хоча той вже “відлучився” від неї, так би мовити, сам) і закликав співвітчизників усунути “єретика” від влади. Зрештою, саме патріарх став на чолі війська повстанців, до якого приєднався навіть один з братів Сизинія. Проте у вирішальній битві, попри численні жертви з обох сторін, переміг все ж імператор. А патріарх загинув у бою.
Португальцям здавалася, що фортуна нарешті їм посміхнулася. До того ж несподівано помер Паес, а папа офіційно призначив ефіопським патріархом Афонсу Мендеса, людину настільки ж рішучу, наскільки позбавлену дипломатичності Паеса. До місцевих традицій прибулець ставився як до язичницьких забобонів, гідних лише того, щоб їх викорінювали силою. В країні почали запроваджувати католицькі обряди – попри те, що вони були не знайомі місцевим християнам і часто викликали в них відразу. Було скасовано, скажімо, вшанування суботи (ефіопи вшановували і суботу, і неділю), змінений календар постів, заохочували вживання заячини та свинини. Самого себе Мендес вважав «князем церкви», перед яким навіть представники знаті мали ставати на коліна.
Проте, навіть в обмін на очевидні поступки, військову допомогу негус не отримав. Коли ж, на вимогу Мендеса, Сизиній офіційно оголосив про підпорядкування ефіопської церкви папі римському, в країні спалахнуло нове, цього разу загальне повстання. Опозиція імператорському курсу виникла навіть при дворі. На чолі її став рідний син негуса Василь – або ж Фасилідес.
Вочевидь саме він і переконав батька, що розрахунок на підтримку Заходу себе не виправдав. Покинутий навіть найближчими родичами, Сизиній в 1632 році визнав помилки, розкаявся і зрікся престолу. Новим імператором став Фасилідес. Він одразу відновив. незалежність ефіопської церкви, її доктрину і обряди.
Щоб “очиститися” від запозичень, негус скликав великий церковний собор у новій столиці імперії, Гондері, будівництво якого Фасилідес розпочав одразу після свого приходу до влади (і за іронією долі, за європейським зразком – до цього подібних фортець в Ефіопії не будували). На собор викликали й Мендеса та єзуїтів. Проте лише для того, щоб вислухати їх (така вже була ефіопська традиція, навіть супротивник мав отримати можливість висловити свою позицію) та засудити.
Палац Фасилідеса в Гондері. Фото - Олексій Мустафін
Ефіопські ченці вимагали розправи над місіонерами, які дозволяли собі плюндрувати давні святині, але Фасилідес вирішив не ганьбити себе порушенням обов’язків господаря (зрештою, він сам запрошував Мендеса з соратниками на собор) та вислав усіх єзуїтів до монастиря Фремон. Ті, щоправда, звідки втекли, і певний час переховувалися в опозиційно налаштованого до негуса намісника узбережжя. Фасилідес вимагав їх видачі, але замість цього намісник видав втікачів... османам. Що для єзуїтів насправді було ще гірше.
Сам же Фасилідес заборонив відвідувати Ефіопію не лише єзуїтам, а й католикам взагалі. І навіть домовився з правителями Ємена та османами, страчувати кожного хто порушить цю заборону. Та й серед пересічних ефіопів відтоді ставлення до колишніх рятівників їхньої батьківщини від ворожої навали ще кілька століть не відрізнялося від ставлення до тих нападників, від яких вони Ефіопію захищали разом.