Дивовижно, що в одному дні зосереджено стільки урочистих подій, стільки величі. І ще дивовижніше, що, якби не перше свято, ми навряд чи святкували би три наступних саме цього дня. Неймовірно, але все почалося з Богородиці, тому напередодні хочеться більше про неї пороздумувати.
Напевно, кожен колись чув історію свята Покрову Пресвятої Богородиці. Військо русів на чолі з Аскольдом узяло в облогу Константинополь, і вірні, зібравшись у храмі, молилися до Богородиці, просячи про порятунок. Тоді в небі з’явилася Богомати в оточенні ангелів та святих і спершу молилась, плачучи, а тоді розпростерла над народом свій покров, сховавши людей від очей нападників. Військо русів після цього відступило.
Після того, як Русь також прийняла християнство, до Богородиці зверталися про допомогу та захист ужей наші предки. Князь Ярослав Мудрий, розбивши 1036 року печенігів, збудував на знак подяки Богородиці на Золотих Воротах у Києві храм Благовіщення і 1037 року віддав Пречистій під опіку весь народ. Гарно усвідомлювати, що цього посвячення Їй ніхто ніколи не скасовував. Тож природно, що Богородиця, до якої так часто зверталися ті, хто боронив свою землю від ворогів, стала небесною покровителькою козацтва, не була чужою упівцям і сьогоднішнім українським захисникам. Усі ці віки вона поруч. Чуває і молиться. Ми не знаємо, як було прикрашено храм Благовіщення і яким було зображення Богоматері в ньому, але добре знаємо Оранту з піднесеними догори руками із Софійського собору в Києві, збудованого в той же час. Сама назва цього образу з латини перекладається як «та, що молиться» і чи не найкраще передає, як Богородицю сприймали тисячоліття тому. Як надійну заступницю, молитвенницю і захисницю тих, хто приходить до неї зі своїми бідами.
Покров Пресвятої Богородиці – лише одне з низки Богородичних свят, що їх церква святкує впродовж року. Серед інших – Різдво Богородиці, Благовіщення, Собор Пресвятої Богородиці, Успення, і не лише вони. Комусь може здатися, що ці свята – надто офіційні, що їхні урочисто-поважні настрій і зміст звернено в минуле, до подій понад двотисячолітньої давнини. Що це суто церковні урочистості, а сама постать Богородиці неймовірно далека від звичайних людей, які сьогодні живуть у світі. Але та, кого християни сьогодні іменують Царицею Неба, теж колись була звичайною жінкою, яка жила своє звичайне незвичайне життя.
Мені подобається часом роздумувати про те, якою була Богородиця, яку мала зовнішність і характер. Я хотіла би знати людину, яка не мала на собі жодного гріха, але не можу вповні її уявити. Напевно, вона зовсім не гнівалася, не була нетерплячою і не ображалася? Очевидно, що нікого не осуджувала, як це не раз робимо сьогодні ми. Цікаво, що вона любила робити і чи було щось, чого не любила. Може, любила працювати біля землі й вирощувати квіти і городину? А може, любила пекти хліб і робити сир? Або прясти чи прибирати... А чи любила співати? Нам майже нічого не відомо про Марію. Не уявляємо її побуту, не знаємо, як її родині велося в Єгипті, куди довелося втекти від переслідувань Ірода, чим вона займалася на чужині та що робила після повернення на Батьківщину.
Легше уявити щось зі сфери відчуттів. Тому знаємо, що переживала за свого сина й боялася за нього – і тоді, коли ангел сказав утікати до Єгипту, бо Ірод хотів убити немовля; і тоді, коли дванадцятирічний Ісус залишився в єрусалимському храмі, а Марія, повертаючись із прощі додому, не виявила свого сина серед групи рідних, які разом ішли до Назарету. Знаємо, що в її житті був біль – особливо нестерпний під час Христових страстей: бичування, хресної дороги та розп’яття, свідком якого Марія була. Напевно, тому вона так розуміє тих, хто приходить до неї зі своїм болем. Але була і радість Різдва, і радість Воскресіння. І навіть спокій смерті – легкої, як сон, після якої Марію з тілом було забрано на Небо й короновано на Царицю Всесвіту. Біль і велич, радість і святість, тривога й багато любові – все це було в звичайному незвичайному земному житті Богородиці.
Ніхто із нас не мав тих містичних досвідів, які пережила Богородиця, але серед наших звичних справ є ті, які не були чужі й Марії. Серед моїх близьких є люди, які через свої щоденні заняття немовби розмовляють із Богородицею дуже побутовою мовою любові. Дехто, коли не дуже хоче виконувати якусь роботу, згадує Богородицю і уявляє, що працює разом із нею, і робота стає легшою. Ще хтось насадив у своєму саду розарій на честь Марії і, доглядаючи троянди, теж у свій спосіб спілкується з Нею. Хтось любить співати гімни, складені на Її честь, або щодня молиться до Неї вервичку. А я неймовірно люблю приносити до храму квіти для Богородиці – у кожен сезон різні. Троянди, хризантеми, айстри, еустоми, гладіолуси чи навіть прості ромашки – всі вони неймовірно Їй личать. Не йдеться про те, що, принісши квіти в дар, я щось у Неї “випрошую”. Крім молитви до Богородиці, потребую ще й дуже простого, дуже земного вияву любові. Принесеної квітки, усміху, моєї малої радості. Приносячи квіти для Марії, я теж почуваюся неймовірно обдарованою, бо ж маю малий привілей – дарувати квіти самій Богоматері. І знаю, що насправді ним може скористатися кожен охочий – тільки б захотіти й наважитися.
Коли обираємо любити, ті, що були далекі, стають нам дуже близькими. І котрогось дня можна несподівано для себе зрозуміти, що серед найулюбленіших тепер є і Богородиця. Вже не далека, а неймовірно близька. Вчитимешся любити її все своє життя. Хотітимеш перебувати під її люблячою опікою, під її покровом. І кожне Богородичне свято буде для тебе повним радості.