Професор Андрій Зубов: На Заході Путіна вже не вважають частиною світової політичної спільноти
Російський публічний інтелектуал, діяч опозиції в ефірі програми телеканалу Еспресо “Студія Захід з Антоном Борковським” про палаючі факели індивідуального протесту, чим різняться киргизькі протести від російських і про готовність Навального піти на самопожертву вдруге
Самоспалення Ірини Славіної – це злочин, можливо, більш жахливий, ніж спроба вбивства Олексія Навального. Жахлива безликість, яка змусила людину спалити себе в ім’я своїх ідеалів, і її передсмертна записка – насправді дуже грізний сигнал для Російської Федерації і для її влади.
Безумовно, те, що сталося з Іриною Славіною, - це абсолютно жахливе явище. Наступного дня, у день народження Путіна, сьомого жовтня була спроба самоспалення немолодого вже чоловіка у Петербурзі, який так і сказав, що “це мій подарунок на день народження Путіну”. Опіки становили 45 відсотків тіла. Ми вважаємо героям людей, які ось так пішли на таку самопожертву, але ми просимо нікого не повторювати цей вчинок, тому що кожна людина у житті може зробити більше, ніж у смерті. І життя безцінне. Я б хотів підкреслити це. Але чому Ірина Славіна пішла на це? Вона нічого не приховувала. Її вже дорослі діти – син і донька – несли плакати на пікетах, а потім на похоронній ході по Нижньому Новгороду “Наша мати вирішила спалити себе, щоб ви прокинулись”. Щоб прокинувся народ. І я думаю, що те, що сталося у Петербурзі, має ту ж саму інтенцію. Це демонстрація того, що абсолютно беззаконна російська влада, яка з року в рік попирає дедалі більше правові підстави власної влади, цю абсолютно беззаконну владу терпить народ, приймається ним і навіть немалою частиною схвалюється. Ця влада – не тільки Путін, не лише Кремль. Ця влада – це і силові структури: і ФСБ, і поліція, біля регіонального управління якого, власне, сталося це самоспалення. Це всі ті структури, які сприяють незаконній, зневажливій до виборів і самоуправління владі продовжувати владарювати над Росією, розпоряджатися усіма нашими життями, життями мільйонів людей. Коли треба, вони намагаються ці життя знищити, як це було з Литвиненком, як це було нещодавно, але, дякувати Богу, невдало зі Скрипалями і з Навальним. А інколи вони змушують людей мовчати. Грабують багатство нашої країни.
Люди повинні прокинутись. І, оскільки, вони не прокидаються від іншого, важливий був цей факел. Коли радянські танки увійшли у Чехословаччину у серпні 1968 року, як чехи могли опиратися? Звісно, ніяк не могли. Тим більш, що увійшли не лише радянські, увійшли і НДРівські, і угорські. Як вони могли опиратися? Вони могли лише посильно протестувати. Але знайшлись люди, перший із них, ви знаєте, Ян Палах, а потім й інші, усього було 27 спроб самоспалення, пов’язаних із окупацією Чехословаччини у 1968 році, які пішли тим самим шляхом і вирішили спалити себе. Ось я думаю, Палах – молода людина. Йому було 20 років, студент філософського факультету. Якщо б він не спалив себе, рухнула б комуністична влада, а йому було б 40 років, він був би у розквіті сил. І цей освічений чоловік міг би бути одним із провідних політиків у Чехії.
Але ж з іншого боку ми розуміємо, що, можливо, якби Ян Палах не спалив себе, то, можливо, радянський режим протривав значно довше, і, можливо, у Чехословаччині усе не отримало такого радикального несприйняття цієї окупації. Можливо, зараз чекістській режим внутрішньої окупації Росії таким же чином прописує собі вирок.
Я більше скажу: взагалі сам по собі акт політичного самогубства, публічного самогубства з політичних мотивів – це сильна зброя проти неправової системи. Це як ядерна зброя, можна сказати, у руках кожної людини. Бо єдине, чим людина може розпорядитися у цій ситуації, - це її власне життя. Що може бути більше? Я у цьому сенсі дивлюсь на Білорусь, там також, до речі, була спроба самоспалення, але головне, що білоруси змогли знайти в собі сили протистояти тиждень за тижнем, ось уже два місяці виступаючи проти режиму Лукашенка.
Але ще ми бачимо так званий киргизький досвід.
Зараз співставляють ці два шляхи. І дехто у Білорусі лає цей рух, що “ось, треба було як у Киргизії”. Але Киргизія – це геть інший випадок. По-перше, у Киргизії, як ви пам’ятаєте, далеко вже не перша революція. Була Революція тюльпанів. І взагалі події повторюються. По-друге, нехай не ображаються на мене киргизи, киргизька політика, на жаль, - це регіонально кланова політика. У Киргизії є два основних великих клани. Це південний, ошський і північний – бішкекський. І ще кожен з них ділиться на декілька частин. І вони борються один з одним за владу в країні. Як у будь-кого із таких от східних кланів, у нього є свої, грубо кажучи, бойові загони. Ось ці бойові загони захоплюють владу, борються один з одним. І тому, якщо ви звернули увагу, услід за захопленням влади, почалися акти насильства – захоплення промислових об’єктів, рудників, зокрема, і золотих рудників. Це все свідчить про те, що йдеться не про чисто народний, демократичний порив. А у Білорусі, як ви розумієте, жодних таких регіональних кланів нема, слава Богу. Тим більш зі своїми озброєними загонами. І там зараз на наших очах відбувається народження нації і народження громадянського суспільства. І це викликано злочинами Лукашенка, фальсифікаціями виборів і жорстокістю. І цей процес не буде швидким.
І ось тут зараз ключове питання – а як це впливатиме на Росію? Оскільки пострадянський простір показує: вони не хочуть бути з Кремлем. А Кремль вже не має сил змусити їх полюбити себе, або купити.
Я повинен вам сказати, що не лише вони, але і ми не хочемо бути з Кремлем як у політичній структурі. Ми усі хочемо, щоб Росія стала демократичною країною, більшість із нас мріє про те, щоб Росія стала європейською країною, орієнтованою на Захід. Власне, це всі ті мрії, що і в Україні. Всі вже хочуть жити не по-радянськи. А Путін у своєму інтерв’ю якраз на день народження сьомого жовтня, говорив, що він щиро вірив у радянські цінності, комуністичні цінності. Він був переконаним комуністом, і багато з того він зберіг досі, ось цю віру. Ми знаємо, що словам Путіна не завжди можна вірити, але мені здається, що це доволі щирі слова. Розумієте, він все дедалі більше поводиться як послідовник Сталіна чи його улюбленого Андропова. А люди не хочуть так жити. Старші люди так, дуже багато старших людей навіть в Україні, особливо у східній, сумують за радянським часом. Я це знаю. Але в принципі люди не хочуть так жити. Особливо молодь.
Проводжу паралелі з так званим киргизьким сценарієм, бо ви дуже правильно згадали про боротьбу кланів. І ми розуміємо, що у Росії також триває величезна напружена боротьба кланів за ресурси, за доступ до путінських вух і доступ до золотої ручки, якою він підписує президентські укази. Насправді ось ця боротьба вже структурувалась навколо трону. Нехай він ще тримається за нього, але насправді процеси, на мою думку, йдуть невблаганні.
Киргизькі клани – це типові східні, вчені називають їх “клієнтели”, коли є група на верху, яка бореться за владу, - президент, прем’єр-міністр, - і є маса простих людей, простих селян, які зовсім не думають про жодну політику, майже не отримують від цього ніяких грошей, через масу опосередкованих ланок, через районну, сільську владу, вони зв’язані з ними і бачать ось у цьому лідері свого вождя. Ця ситуація характерна для багатьох країн Сходу, особливо у такій тюркській моделі. Також і в Казахстані. Там досі ця свідомість жузів – середнього, великого і малого жуза, - він доволі багато означає. А в Росії нічого цього вже немає. Через жахливу політику комуністів в нас все перемішано. У нас жодних територіальних, вертикальних клієнтел немає. У нас є групи ФСБ, групи …
ГРУ, групи СЗР і так далі.
Окремі навіть управління, як говорять - я сам не знаю – які борються один з одним за гроші і ресурси, за вуха і золоту ручку Путіна. Але не народ. Народ себе почуває абсолютно відстороненим. Ті, хто готовий з ними співпрацювати, вони їм щось підкинуть, а більшість – це просто завада для них. Їм треба золото, їм треба ресурси. І в цьому сенсі російське суспільство, так само як, до речі, і білоруське почувається забутим тираном. І саме тому – самоспалення. Адже як інакше звернути на себе увагу, якщо не живим факелом? Підняти людей на те, щоб вони боролись за свої права. У цьому сенсі перехід Киргизії до демократії, як це не дивно, складніший, ніж перехід Росії, тому що Киргизії треба позбутися від цих вертикальних пірамід, а це нелегко. А ось у Росії треба просто прибрати цю верхівку.
А яка буде роль Навального у цих процесах? Останнє інтерв’ю Навального засвідчило: він не побоїться другої дози “Новичка” і, наскільки я розумію, він готовий принести себе в жертву, якщо буде віддано другий наказ про його вбивство.
Я думаю, що Навальний - дуже мужня людина. Те, що він залишився живий, - це диво. І оскільки він людина віруюча, християнин, я це знаю, я сам з ним про це бесідував, то він, звісно, це теж сприймає як диво. І він кидає виклик системі не лише як Олексій Навальний, він кидає виклик системі, розуміючи, що за ним є величезна духовна і моральна сила. І сила народу, який все більше йому симпатизує. І я думаю, деяка вища сила, яка теж не дала йому загинути у цьому літаку Томськ-Москва. Для Росії насамперед – це велике самоспалення, яке владі не вдалося. Влада не змогла спалити Навального. А він сам готовий піти на війну. Фактично вийти на поєдинок Давида з Голіафом. А з іншої сторони, що не розуміють в Росії, не знаю, чи розуміють це в Україні, для усього світу замах на Навального – це ще й фактор розробки у Росії хімічної зброї, яка заборонена. Розробка хімічної зброї зараз заборонена. А організація із заборони хімічної зброї констатувала, що це новий вид нервово паралітичної речовини. Отже, в Росії продовжують розробляти нові види хімічної зброї. А це категорично заборонено. Сама Росія підписала усі ці конвенції. Тобто, Росія порушує конвенції, які вона сама підписала щодо смертельної речовини. І це ще раз означає, що Росія – абсолютно ненадійний партнер, брехливий партнер. Цей другий момент у Росії не дуже розуміють. А увесь світ обурений цим навіть більше, ніж отруєнням Олексія Анатолійовича. Так що, з одної сторони, Навальний - це виклик системі. З іншої сторони, це рішення у сфері ОЗХЗ - це ізоляція цього кремлівського блоку, ізоляція від світу. Вони вже не вважають Путіна частиною світової політичної спільноти. Як, скажімо, вважають Ердогана. Той теж не всім подобається, але він все таки – частина міжнародної спільноти. А Путін припиняє нею бути. Ось в очах міжнародної спільноти отруєння Навального – це зайвий, новий аргумент щодо просто відверто бандитської природи путінського режиму.
- Актуальне
- Важливе