Натовп, який ще вчора підносив свого кумира, сьогодні і може заходитися від ненависті до нього. Проте й у приступі надмірної закоханості прихильники здатні розірвати улюбленця на сувеніри - в буквальному сенсі цього слова. Втім, жертвою власної популярності стають не лише людини. А й тварини. І навіть рослини. Один із найяскравіших прикладів – доля сильфію, прянощі, яку в давнину збирали на півночі Африки – у сучасній Лівії.
З сильфієм були здавна знайомі не лише тубільці, а й їхні ближчі сусіди – мешканці Єгипту та Криту. Критяни – щонайменше з мінойської доби. Але світову популярність (в межах античної ойкумени, звісно) ця рослина здобула завдяки давнім грекам. Хоча насправді їхня зустріч із сильфієм була значною мірою випадковою. Та й на батьківщині цієї спеції вони опинилися лише за збігом обставин.
Почалося все з того, що егейський острів Фера (той самий, на якому знаходиться вулкан, що на думку дослідників знищів мінойську цивілізацію) в середині VII століття до нашої ери спіткав неврожай. І місцеві мешканці вирішили, що врятуватися від голоду вони можуть лише за рахунок скорочення кількості “ротів”. Для цього треба було вислати з острова кількасот громадян –засновувати “десь за морем” свою колонію. Переселенців відбирали за жеребом, бо залишати батьківщину ніхто не хотів. Вигнанці з часом навіть намагалися повернутися, проте співвітчизники їм відмовили категорично.
Довелося бідакам таки шукати місце для нового поселення. Дельфійська піфія порадила ватажку переселенців Батту плисти на південь, “до Лівії” (греки називали так не конкретну країну, а увесь континент чи навіть сторону світу). Тож спочатку колонія була заснована на острівці біля самого африканського узбережжя. Втім, за кілька років до греків прибуло посольство від тубільців з пропозицією переселитися вглиб континенту, де були джерела чистої вони і ріс той самий сильфій. Якщо вірити Аристотелю, його паростки лівійці принесли Батту у подарунок.
Можливо, спочатку дари не справили на прибульців великого враження. За зовнішнім виглядом сильфій нагадував добре знайомий їм фенхель, який рясно вкривав гірські схили у самій Греції (згідно з міфами, саме у фенхелевій стеблині Прометей сховав викрадений з Олімпу вогонь – навряд чи він обрав би для цього якусь екзотичну рослину). Хіба що лівійська трава була все ж більша за розмірами. Але згодом колоністи сильфій розсмакували. І таки перенесли своє поселення на пагорб в 16 кілометрах від моря. Так, за легендою, у 630 році до нашої ери було засноване місто Кирена. А Батт став її царем.
Греки швидко засвоїли кулінарні звички лівійців. І якщо вірити джерелам, важко навіть сказати, яку частину сильфію вони не використовували для приготування страв. З листя готували салати, стебла смажили, варили та тушкували з сочевицею, коріння вживали свіжим та маринованим в оцті. А ще годували цією рослиною худобу – подейкували, що завдяки цьому місцева баранина була надзвичайно ніжною і вишуканою за смаком.
Проте найбільше еллінам подобався молочний сік сильфію, що швидко застигав на свіжому повітрі і перетворювався на маслянистий порошок – лазер – який і використовували як приправу. З часом, щоб збільшити кількість отриманого продукту, сік почали змішувати з борошном, а щоб суміш була однорідною – довго трусили її у закритих горщиках. Саме лазер став найголовнішою грецькою спецією класичної доби – його додавали і до ординарних наїдок, і до страв «високої кухні» на кшталт запеченого фламінго чи папуги (втім, для Африки, м’ясо цих птахів, можливо, й не було надмірною екзотикою).
Руїни Керени. Фото: Wikimedia
Син і спадкоємець Батта, Аркесилай, був людиною підприємливою і налагодив не лише збір сильфію на луках поруч із Киреною, а й почав його перепродавати до Греції. До того ж чималими партіями – сцени зважування цінного товару зберегли нам тогочасні спартанські вазописці. Мабуть, киренці були непоганими промоутерами – популярність сильфію і лазеру почала швидко зростати. Відповідно збільшувалися й обсяги заготівлі та експорту. До Африки переселялося все більше «шукачів щастя і багатств». Поруч з Киреною стали виникати й інші грецькі колонії.
Це, звісно, не входило до планів тубільців та їхніх союзників, єгиптян. За правління третього киренського царя, що також носив ім’я Батт, дійшло до справжньої війни з сусідами. Проте на допомогу співплемінникам прийшли греки з метрополії , якй - окрім іншого – тепер билися ще й за прянощі. Спільними зусиллями елліни перемогли. Відтоді збір сильфія у всій країні опинився в їхніх руках. І здійснювали вони його майже в промислових масштабах.
Зваження сильфію в присутності Аркесилая. Фото: Wikimedia
Чим доступнішими були прянощі, тим вони ставали дешевшими. Аристофан стверджував, що за його часів сильфій коштував так мало, як ніколи раніше. Втім, і застосовували киренські спеції не лише в кулінарії. З квіток сильфію робили парфуми, а з інших частин рослини – ліки.Гіппократ, скажімо, радив застосовувати його для вгамування болю й жару, проти запалення горла й кашлю, лихоманки і розладу шлунку, як протиотруту і засіб для виведення бородавок і навіть рекомендував його застосовувати при випадінні прямої кишки.
Проблема була лише одна – сильфій ріс лише в Африці. До того ж на дуже обмеженій території – загальною площею не більше 10 тисяч квадратних кілометрів. Тож, на відміну від попиту, пропозиція була обмежена природними можливостями краю. А всі спроби рослину одомашнити чи розводити її, скажімо, у Греції, виявилися марними. То й же Гіппократ скаржився, що попри схожість клімату (в Африці, слід зауважити, тоді було не так сухо як зараз), ані в Іонії, ані на Пелопоннесі сильфій не приживається.
Киренська монета з зображенням сильфію
Людям давнини було легше. Адже окрім наукових в них були й міфологічні пояснення. Лівійці, скажімо, вважали, що сильфій має небесне походження і з’явився на їхній батьківщині після якогось «чорного дощу». Оскільки в інших краях того дощу не було, то й рости там він просто не міг. Греки, в свою чергу, називали сильфій даром Аполлона, що закохався у німфу Кирену, - вочевидь теж призначеному лише її батьківщині.
Звісно, киренці щиро дякували богові за такий «подарунок» і навіть карбували зображення дивовижної рослини на своїх монетах. Але з часом стало зрозуміло, що своєю щедрістю Аполлон їх лише розбестив. Збір прянощів перетворився чи не на єдине заняття місцевих мешканців. Ремесла занепали, поля стояли неораними. А потім зарості сильфію почали рідшати. І не дивно – за шалених темпів заготівлі, вони просто не встигали відновлюватися.
Киренській спеції почали шукати заміну - але без особливого. Лише під час походу Александра Македонського до Азії вояки його армії знайшли в Ірані схожу рослину, однак її сік був гіркішим, а запах - неприємним. Тому її навіть назвали асафетидою – “смердючкою”. Тим ціннішим на тлі асафетиди видавався сильфій.
Популярним на той час він був не лише серед греків. Вишукана спеція припала до смаку й римлянам. Навіть такий суворий прихильник традицій, як Катон Старший, із задоволенням приправляв нею грубі каші та сочевицю. Що вже казати про його співвітчизників, які з радістю переймали грецькі здобутки – кулінарні та медичні.
Римські лікарі запозичували і доповнювали рецепти своїх грецьких попередників, зокрема й щодо застосування сильфію. При геморої, скажімо, його рекомендували не лише втирати у хворі місця, як це радив Гіппократ, а й обкурювати їх димом від коріння, обробляти лазером місця укусів не лише отруйних тварин, а й собак – щоб не підхопити сказ - тощо...
Втім, найбільшу увагу ексулапи нового покоління звертали на іншу властивість сильфію – його здатність розпалювати хіть і водночас бути контрацептивом, а часом і абортивним засобом. Поєднання, про яке, безумовно, мріяла більшість коханців, і не лише римських. Не дивно, що попит на “киренський еліксир” зріс у рази.
Те, що не казали лікарі, додумувала публіка. В чутках і переказах сильфій перетворився на «траву кохання», здатну творити справжні дива. Деякі вчені вважають, що навіть символ пристрасті, який ми за звичкою вважаємо зображенням серця (не надто схожим, якщо вже бути чесним, на цей безумовно важливий орган) спочатку позначав... плід сильфію – так, як його і справді карбували на киренських монетах.
Властивості афродизіаку як могли оспівували поети та письменники. Часом, безумовно, перебільшуючи його можливості. І можливості Африки його виробляти. Коли Катулл обіцяв своїх коханій Лесбії безліч поцілунків, він казав, що ї буде стільки, скільки піщинок в пустелях Лівії і сильфію на її луках. Можливо, за часів Катулла прянощів збирали і справді багато, але запаси вже почали вичерпуватися. Тепер за сильфій віддавали срібла стільки, скільки він важив сам - міру до міри. А спритні дилери торгували на вулицях підробками, видаючи за якісний товар в кращому випадку асафетиду, а в гіршому – суміші, про склад яких вони й самі не здогадувалися.
Римські посадовці добре розуміли ціну сильфію. Встановивши протекторат над Киреною, вони вимагали сплачувати їм данину не дзвінкою монетою, а самим лише лазером. З іншого боку, прянощі були таким самим засобом накопичення, як і дорогоцінні метали. Відомо, скажімо, що Цезар, здобувши владу над “Вічним містом” знайшов у скарбниці майже півтонни головної киренської спеції.
Проте в самій Кирені в той самий час – за свідченням георгафа Страбона - сильфій вже почав зникати. Місцева влада намагалася хоча б обмежити збір. Заготовляти спецію дозволили лише киренським громадянам і лише в певний час. Але звиклі до швидких заробітків містяни заборони обходили. Розквітла контрабанда. І чим далі - тим більш хижацькими ставали способи заготівлі сильфію, траву тепер просто виривали з коренем, намагаючись випередити інших «мисливців за прянощами».
Те, що не знищили люди, доїла худоба – не важко здогадатися, що її продовжували випасати на луках попри заборони – адже “покращена сильфієм” баранина теж зростала у ціні. До середини I сторіччя нашої ери сильфій зник повністю. Якось знайшли один кущик - так його з урочистостями привезли до Рима, що показати самому імператору Нерону.
Сучасник цього імператора, ботанік Діоскорид, щоправда, згадував про сильфій – але той, що, за його словами, зростав у Сирії та Персії. Тобто про асафетиду. Тепер вже її вважали вишуканою спецією. Просто воліли не використовувати «неапетитну» назву. Під гучним, але знову ж таки чужим іменем, асафетида потрапила і до кулінарних трактатів часів імперії, що їх приписують кухарю Апіцію, і навіть до середньовічних манускриптів. Сильфій залишався популярним і через століття після свого знищення. Спровокованого, за іронією долі, тією ж таки популярністю.
Деякі дослідники, між іншим, не вірять, що його знищили остаточно. Подейкують, що він міг просто виродитися. Тож за допомогою новітніх аграрних технологій, або ж навіть генної інженерії сильфій зрештою можна буде “відродити”. Інші стверджують, що винні в його зникненні не люди чи тварини, а зміни клімату. І десь, у віддалених місцевостях Африки залишилися кілька кущиків, які могли “пережити” Нерона. До початку громадянської війни у Лівії, до цієї країни час від часу навіть відряджали пошукові експедиції. Без особливих результатів. Але ж хіба сильфій – єдиний біологічний вид, який зник за час існування людства? І чи не гинуть десятки видів рослин і тварин навіть зараз, на наших очах?