Вдячність перемінює нас, робить щасливішими і добрішими. Щовечора, лягаючи спати, ми з чоловіком згадуємо принаймні десять речей, за які хочемо подякувати. Часом дякуємо просто за прожитий день, за дар здоров’я, за всі зреалізовані впродовж дня плани і задуми, за людей, із якими ми бачилися і спілкувалися, за якісь добрі ініціативи, до яких нам вдалося долучитися, зрештою, за ті миті життя, в яких нам було добре й щасливо.
Сьогодні ж починаю дякувати зранку. Є дні, коли за дар життя дякуєш, щойно розплющивши очі. І то не за свій, а за життя котрогось дорогого тобі іменинника. Сьогодні саме такий день, коли світові була подарована дуже важлива для мене особа. І я впевнена, що ці слова можуть сказати ще сотні людей. Бо нині свій день народження, 60-річний ювілей святкує митрополит Борис Ґудзяк, безперечний авторитет для тисяч людей по всьому світу, людина, яка вміє турбуватися про інших, служити їм, мати сміливі ідеї і реалізовувати їх, щоб вони могли приносити користь і добро. Йому завдячуємо створення Українського Католицького Університету – навчального закладу, що дає добру освіту, не страждає на корупційні схеми і, що найважливіше, робить величезний акцент на цінностях, повсякчас нагадує, що значить бути людиною з відкритим серцем і настановою робити добро. В особі владики Бориса маємо духовного провідника, авторитетного не лише для вірних УГКЦ, а й для братів-православних і протестантів, який самим своїм способом життя проповідує, що значить бути добрим єпископом, добрим священником та добрим християнином. Який не втомлюється нагадувати нам про нашу гідність Божих дітей (впевнена, що багато хто усвідомив себе Божою дитиною саме завдяки владиці), про люблячого Бога, про віру й довіру до Нього, без якої нічого не можемо; і про наше велике покликання – робити добро.
Я познайомилась із тоді ще священиком, отцем Борисом Ґудзяком під час Помаранчевої революції. До Києва на Майдан приїхало декілька десятків студентів УКУ, і моя подруга, випускниця УКУ, запитала, чи я не підкажу, де їх можна розмістити на нічліг. Я допомогла прилаштувати студентів у будинку видавництва «Смолоскип» і десь тоді зустрілась і з отцем Ґудзяком. А приблизно за місяць отримала від нього поштою паперового листа з подякою. Ректорові університету, який мав безліч щоденних священичих та викладацьких і розмаїтих інших обов’язків, не конче було турбуватися ще й листом. Але, здається, серед усіх, кого знаю, владика Борис чи не найкраще знає цінність вдячності й потребу уважності до людей – і то до всіх, незалежно від віку й так званого «статусу». За роки слухання владики Бориса в численних інтерв’ю та публічних виступах (а я стараюся за ними стежити), за роки спілкування з ним я переконалась у тому, що владика бачить цінність у кожній людині. І що однаково природно почувається як в обстановці небагатого дому, так і в розкішних залах під час прийняттів, що відбуваються на найвищому рівні.
Всюди він має потребу увійти в ситуацію іншого, вислухати його, спілкуватися з ним і служити йому. І мене страшенно зворушує те, що владика не втомлюється проповідувати підставові речі, доконечні для доброго спілкування, а відтак – для доброго співжиття у суспільстві. Навіть до мене, яка ніколи не вчилася в УКУ, долинають розповіді про те, що владика, зустрічаючись із першокурсниками, не раз казав їм десь так: “Хочу, щоб в УКУ ви навчилися двох найголовніших слів. “Дякую” і “Перепрошую”. Усе решта додасться”. Виявляється, що це делікатне нагадування потрібне й важливе. В інших вишах не раз усерйоз розповідають, що студенти – це майбутня еліта, яка має конкурувати й змагатися за рейтинг, за найвищі бали, за своє місце під сонцем, і словом не обмовляючись про цінність узаємопідтримки, про вміння побачити чийсь біль і прийти на допомогу... А владика Борис, знаючи, що УКУ не раз потрапляє в топ різних університетських рейтингів, каже, що на них не слід особливо зважати, бо рейтинги все одно не відображають найголовнішого: говорять про рівень знань, але не можуть оцінити нашої людяності.
Я так багато згадую про УКУ, бо неймовірно вдячна владиці за цей університет, за цю створену спільноту. Хоч я не є до неї причетною, однак відчуваю спільність цінностей і довіру до людей, які до неї належать. Тому дякую владиці і за його свідчення довіри до Бога, без якої задум створити УКУ невідомо чи мав би шанс зреалізуватися.
Дякую владиці Борисові за нагоду листування з ним, за його відвідини в складний для мене час, коли я майже не могла ходити й мусила вчитися цього заново. Я не є ані серед найближчих друзів владики, ані його довіреною особою, і тому мені особливо цінно, що він для мене, простої людини, знаходить час. Це величезний дар для мене і величезний урок служіння. В уяві багатьох єпископ – це особа, яка навряд чи “спуститься” до того, щоб навідувати значно нижчих від себе за статусом. Із владикою Борисом усе зовсім інакше. Він може піти з тобою на каву, йому можна зателефонувати і, якщо він не може відповісти, то обов’язково перетелефонує чи відпише. Урешті, йому можна писати листи, а при зустрічі можна обійняти – по-дитинному просто. Відчувати, що таким і має бути єпископ – люблячим, людяним і живим. Перебуваючи поруч із владикою, добре відчувати світло, яке від нього йде, і досвідчувати, що серед нас іще є ті, хто відповідає на Божий заклик до святості і старається до неї іти.
Часом думаю, що масштаб діяльності митрополита Бориса Ґудзяка співмірний із масштабом діяльності митрополита Андрея Шептицького. Але, зрештою, ще багато всього попереду, і не знаємо, скільки всього владика ще має зробити для Церкви. Колись хтось це досліджуватиме, підбиватиме підсумки. А сьогодні час на інше. Час дякувати за дар життя владики Бориса й тішитися, що живемо в один час із ним. Час для вдячності за всі нагоди зустрічей, слухання, ділення часом і молитвою. Час трохи скучати, бо в Україні владики Бориса, який тепер є митрополитом у далекій Філадельфії, дуже бракує. І час радісно побажати: дорогий владико Борисе, многая літа!!!