Чорний час Голодомору і світла пам'ять - два крила нашої сили. Пам'ятаймо, щоб бути сильними!

Напевне, цього дня кожному буде що згадати. Цей невимовний біль, ця рана ятрить у кожній родині, молиться молитвами, листається в родинних альбомах із світлинами, плачеться, горить свічками. 

У мене ця рана заятрилася з хліба. Любила невимовно затишний запах, коли пекла його бабуся, - запах печі, дому, затишку, спокою. І гарячим їсти великий хрусткий шматок з молоком. А бабуся підбирала крихти і якось  швиденько кидала їх собі до рота. Я дивувалася - стільки хліба напекла, а їсть крихти...
Просто нічого не мало падати, пропадати: упав шматочок - підніми, накришила - збери відразу. Хліб святий, і це зовсім не банальність".

Хліб - рятівник нас як народу

"Його крихти зберегли нашу націю, наш народ. Не корінці і не кора дерев, і не гнила картопля, яку викопували, де можливо було викопати, а шматочок хліба, який, крім насичення, давай сили, віру, відновлював прагнення до життя. Його запах - печі, дому, затишку, спокою..." - так казала бабуся вже в час, коли ми мали вдосталь хліба, якого тільки хочеш хліба.   
Як же його насправді шанували наші бабусі і дідусі! І молитвами, і мовчазною вдячністю, і справжньою любов"ю! У нас - багато хліба: різного і будь-коли. Звичайно, якщо не ми його печемо, він сприймається трошки інакше.  

Сьогодні роковини Голодомору, який досі не має в моїй голові логічного пояснення. Неначе тоді відбулося затемнення в тих, хто організував такий жах. 

 У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим. Розпочався голодомор наприкінці літа 1932-го, свого піку досяг навесні 1933-го і завершився на початку літа. Головні причини жахливого Голодомору і досі дискутуються, але все ж головними історики називають політику тоталітарного сталінського режиму щодо українців. Коли люди голодували, примусове відбирання їжі лиш посилювалося. На землі, яка квітувала колоссям. Не приймали допомогу інших країн, а навпаки - кинула всі сили на те, щоби ізолювати голодні райони. 

Фільм про період Голодомору в Україні польської режисерки Агнєшки Голланд "Ціна правди", який у французькому кінопрокаті отримав назву "Тінь Сталіна", очолив найвищі рейтинги у Франції і відкрив нам ще більше болючої правди.

Кадр з фільму "Ціна правди".

Голодомор в Україні - це злочин 

Так сказав заступник голови Українського інституту національної пам’яті  Володимир Тиліщак у чеському сенаті на презантації про Голодомор-33.

"Для України 1933 рік став роком національної катастрофи, наслідки якої ми відчуваємо і сьогодні. Голодомор в Україні - це злочин, спеціально спланований комуністичним режимом, метою якого було знищити українців як національну групу, націю, яка була готова за сприятливих умов оголосити свою незалежність
Інструментом цього злочину було обрано вбивство голодом. А саме, для найбільш численної на той час частини нації - селянства. І це здійснювалось одночасно з репресіями проти української інтелігенції, значну частину якої також знищував сталінський режим.
Метою Сталіна було перетворення Країни рад на військову фортецю з дисциплінованим населенням, що мало за першим наказом партії, без будь яких роздумів і запитань, кинутись на завоювання світу для встановлення комунізму у світі. Одночасно режим посилює тиск на духовенство та різні групи інтелектуалів, в яких він вбачає потенційних організаторів спротиву проти експериментів (режиму).
Упродовж 1928-1930 років проти членів української інтелектуальної еліти під приводом вигаданих справ про "підпільні організації", в багатьох регіонах України прокотилась хвиля сфабрикованих політичних процесів.
Апогеєм цієї кампанії, за словами Тиліщака, стала сфабрикована справа проти СВУ ("Союзу визволення України"). Підсудними були 45 осіб, в більшості представники наукової і духовної еліти та колишні діячі УНР. Саме ця частина населення українських інтелектуалів могла б потенційно очолити боротьбу проти сталінського режиму", - сказав Володимир Тиліщак. 

Опухлі з голоду, але ділилися

Юрій Юзич, голова наглядової ради Пласту, ділиться своїми спогадами:

"Сердюк Варвара - моя бабуся Валя. Пережила Голодомор 10-річною дитиною, а опісля німецьке рабство (вивезена на роботи в Німеччину) і концтабір (за диверсію на пошті). Народилась і виросла в Люботині під Харковом. Вижили за рахунок батькового пайка, який працював на залізниці.

"Мій батько робив на залізній дорозі. Батькові давали пів кілограма хліба на день, дітям - по 200 грам. А мама ніде не робила - їй нічого не давали", - згадувала вона. І розповідала, як у неї - дитини - старша жінка вирвала татовий хліб, але натомість кинула свою хустину (плакала, а її мама заспокоювала, що тій жінці потрібніше). Мама поміняля родинний золотий перстень з рубіном на два кілограми кукурудзняки у Торгсіні (мережа магазинів з вимивання дорогоцінностей у населення). З вулиць щезли коти і собаки - всіх поїли. В місто постійно приходили опухлі люди із сіл під магазин, де давали пайок хліба робітникам. Важлива деталь - бабуся пам'ятала, що робітники ділились своїм мізерним хлібом із голодуючими з сіл. Хоч це і не допомагало - селяни вмирали прямо на вулицях, але ділились", - розповідає Юрій Юзич.

Бабуся Юрія Юзича Валя...

 

Роботи відомої сучасної художниці  Ніни Марченко

Геноцид ХХ сторіччя

Надія Козак, поетеса, розповідає: "Колись, не так уже й давно, завіряла мене одна латишка, яка замужем за києвлянином, що свекор їй казав, що в Україні ніякого голоду не було тоді - не те, що мору... А він-то знав, бо ж був у той час головою колгоспу на Харківщині. Я лише відповіла: Для таких, звичайно, що не було. Нема сумніву. Вони самі його, голодомор, й робили.Є ще люди (знаю), для яких "український мор 20-го століття" - на рівні видумки, а чи "всі голодали тоді". Їх не болить, бо їхнього роду не доторкнулася біда голодна. А може їхні предки й самі були причетними до цього злочину 20-го століття. Хто зна. 
Тож для таких, і їм подібним, -  баладно-зрозуміла інтерпретація, щоб:  і "дітям своїм розкажіте про них, дітям дітей розкажіте про те..." - щоби світ вжахнувся, щоб не забув, щоби пам‘ятав, щоб не повторив... Амінь". 
Балада 
Мені болить й пече в душі до щему,
Як повертаюсь у двадцятий вік...
Скажіть, невже вкраїнські чорноземи 
Могли зродити 33-ій рік?!.
А хтось-бо вірив. Повні ешелони 
На Захід йшли. Закрився світ від бід,
Коли Вкраїна тратила мільйони,
Бо ж вимирав до пня козацький рід.
Упир червоний на державнім троні,
І з молотом-серпом замість орла,
Вершив свій суд, і вірні леґіони 
Нікого не пускали із села.
Косила смерть старих-малих без ліку,
Коли сексоти - наволоч уся - 
Не залишали й крихти у засіку.
Все вимітали всюди й без кінця.
Які ж безкровні люцифера жертви
В царині брехень: у самім кремлі!
Місцевий нарід з голоду мав вмерти,
Сконати на прабатьківській землі.
Творив пилат свої страшні закони.
А світ мовчав. Бо тьма заволокла
І розум, й очі. Де ж тут беззаконня,
Коли «савецьке» все: «хахли» й земля?..
...Порожнє місце зайвим не буває.
"Брати" помалу й хату обжили,
Гутарять і по-своєму співають...
Прийшли до нас на наше все. Прийшли...
Та хто вони? Якого роду, сили?
Бо в юди жить, то й доленька мала! 
Як відшукать нам батьківські могили? 
Та ж на кістках калина проросла!
Схилила гілля, мов скорботні руки. 
До неї приліта Небесний птах.
Бо для душі нема смертей, розлуки... 
Вона не перетвориться на прах...
Душа повік – у споминах-благаннях,
В сльозах скупих і у сумних піснях, 
І в молитвах, і у ясних світаннях, 
І на землі живе, й на Небесах...
Схилю я серце нині убієнним.
І ви схиліть. Хоч двадцять перший вік,
Не вірте, що вкраїнські чорноземи
Могли зродити 33-ій рік! 
  Надія Козак

Олена Полевецька, редакторка, згадує:
"На Буковині, звідки я родом, того страшного Голодомору не було.
Трохи був у 46-му, коли вже й туди москалі прийшли.
Якось, будучи вже студенткою і прочитавши "Марія" Уласа Самчука, я почала розпитувати про голод старого сусіда, вуйка Цилика. Він, Царство Небесне йому, був приблизно 20-го року народження, тож на час 33-го був хлопчаком. Вуйко мені розповів, що того голоду на Буковині не було, але він запам'ятав людей, які приходили з "тої України", щоб обміняти у них трохи хліба. Їх було чимало і всі виснажені і голодні...".

28 листопада о 16:00 запалімо свічки. Поки ми запалюємо їх - ми пам'ятаємо. Поки ми пам'ятаємо - ми народ!