Нестерпна важкість реклами

Спектр жанрових пропозицій широкий, бо на цих курсах, здається, можна навчитися писати що завгодно: казки для дітей, оповідання для дорослих, романи, книжки есеїв. Окремі курси письма суто літературні, інші націлено на копірайтинг та журналістику. Їхні автори не раз стверджують, що за декілька місяців навчання можна стати топовим автором у поважних виданнях, який умітиме цікаво й неповторно написати про все-все, або запотребованим креативним копірайтером. Щиро кажучи, дивлюся на всю цю рекламу впівока: неповторних авторів ніколи ніде не буває аж надто багато, а унікальних лекторів, які за місяць-два кардинально перевернули би уявлення потенційних письменників/копірайтерів/журналістів про те, що таке добре письмо, – і поготів. Зрештою, щодня, хоч де б я була – чи вдома, чи в місті, – я бачу довкола рекламні тексти, написані з таким несмаком, що навіть якби й хотіла, не могла би повірити, що сьогодні хтось уміє навчити добре написати бодай рекламу, що вже казати про складніші жанри...

Котрогось ранку ми з чоловіком снідаємо, і я запитую його, чи він отримав листа від банку, користувачами якого ми нещодавно стали і поки що він нам у всьому подобається. Мій чоловік відповідає, що отримав, але тут-таки додає: «Але я одразу відписався від розсилки. Стиль листа такий, ніби звертаються до п’ятнадцятирічного хлопчика».А я згадую, від якої кількості розсилок відписалася лише за листопад: реклама, яку надсилали тоннами майже всі магазини, в яких я хоч раз у житті щось купила, часом була просто нестерпною. Із безліччю слів-покручів, які мали би, вочевидь, уважатися новотворами (скажімо, “ніжнятниця” або “закуп’ятниця” на позначення “чорної п’ятниці”), з граматичними помилками, з усіма цими сленговими “нормасами”, “обезбашеними”, “красавами”, “скілами”, “прокачуваннями” тощо, урешті, з повсякчасним “тиканням”... До такої реклами врешті з’являється аж фізичне неприйняття, тож декількома кліками викидаєш її у сміття і нітрохи не хочеш переходити на сайти тих магазинів, які встигли цим не надто зграбним потоком слів тебе замучити.

До кого звертаються ці реклами? Хто їх сьогодні пише? І справді, чому 80 відсотків із них складено так, ніби адресатами є підлітки? Чому в жодній із європейських країн, у яких я була, я не чула й не відчитувала в рекламі такої низькосортності й вторинності? Є реклами, які приємно слухати або читати: вони дотепні, доброзичливі, мають свій шарм і навіть свою гідність. Комусь може здатися, що в Україні це не найсерйозніша проблема і можна аж так не розпачати щодо стилістики реклами. Але маю враження, що мова, якою її нині пишуть, загалом відображає мову, якою сьогодні спілкується наш соціум. Не раз вона дещо зверхня, часто досить нахабна, із підтекстом: не подобається – не слухай, проходь повз. Такою самою мовою окремі партії пишуть свою політичну рекламу, такою мовою з вами спілкуватиметься банк чи магазин, який наполегливо рекламував вам свої послуги. Все буде добре до миті купівлі (якщо буде, бо обслуговування, зрештою, теж може бути не аж надто привітним), а якщо по тому з товаром виникне якась проблема, продавець може не бути готовий ввічливо й оперативно її вирішити. Якщо до мене як клієнта немає поваги на рівні самої тільки реклами – а її немає, якщо до мене досі говорять як до підлітка, – то де їй узятися на пізніших етапах нашої взаємодії?

Рекламними оголошеннями досі обклеєно всю столицю: вони висять майже на всіх стовпах і парканах – фактично як сміття, бо ні стовпи, ні паркани не призначені під її розміщення, а тим, хто її розклеює, байдуже до того, що засмічує довкілля, і це, до речі, теж неповага до всіх, хто хотів би жити в чистому місті.

Та хоч би де висіла реклама, страшенно сумно, що фактично вся вона дуже однотипна, націлена на те, щоби продати товар чи послугу, або – у випадку політичної реклами – вивести свого кандидата до перемоги. За час карантину, здається, зовсім зникла соціальна реклама (або вона вперто мені не трапляється), хоча соціальних проблем не поменшало, радше навпаки. Звісно, добре, що маємо доступ до необхідних нам матеріальних благ і не відчуваємо дефіциту товарів, як у совєтські часи, але нестерпно, коли продажем товарів починає займатися мало не вся країна і професія продавця чи менеджера стає чи не найпоширенішою серед населення, що працює. І коли шопінг – це чи не єдине, що по-справжньому цікавить людей. При тому купувати товари для себе – приємно, а поділитися купленим із кимось (нехай навіть пляшкою молока з бабусею на касі, якій бракує грошей на покупки) не раз виявляється дуже складно. Легко купити новий айфон, але пожертвувати сотню гривень на благодійність часом дуже непросто. У суспільстві мало говорять про милосердя, зате багато й агресивно наголошують на споживанні, тож не випадає дивуватися.

Для багатьох із нас тепер триває Різдвяний піст (чи Адвент), і це просто-таки ідеальний час для добрих діл, а не для суцільного споживання. Для ділення тим, що маєш, із кимось, хто потребує. Для турботи про тих, хто поруч. Якщо добре подумати, турбуватися можна було б і рекламою. Скажімо, соціальною рекламою, що привертала би увагу до дітей із інтернатів, які насправді потребують жити в сім’ї, в якій почуватимуться бажаними й любленими; до проблеми наркоманії – зокрема серед підлітків; до проблеми депресій і самогубств, рівень яких під час пандемії значно зріс, тощо. Реклама теж є засобом, через який можна комусь послужити, принести багато добра, а не просто намагатися комусь щось продати. Але чи її такої дочекаємося?