Вагалася щодо свого місця в житті, запитувала про своє покликання або й узагалі не знала, чи воно в неї є. Часом ми справді немовби нічого не знаємо самі про себе. Чи ми добрі, чи радше злі; чи наші вчинки когось ображають; чи наші помисли чисті і чи наші слова нікого не ранять. Так буває, що ми ходимо чи то в пустелі, чи в темряві, навіть не знаючи, що, можливо, перебуваємо лише за крок до світла, але, занурені в свої смутки й турботи, не помічаємо стежок, які до нього ведуть. Бачимо себе нікчемними й непотрібними, і згадка про кожну нашу помилку, кожен промах чи невдачу ще більше утверджує нас у цьому "знанні" про себе як про недобрих, поганих, таких, про яких не можна сказати доброго слова...
Ситуації, в яких нам зле – фізично, морально, фінансово чи іще якось, – не раз змушують нас жаліти себе, відчувати, що «все проти нас». А відтак – нарікати. Не відчувати цінності сьогоднішнього дня, власної цінності й бути невдоволеним.
Мені згадується одна давніша історія про певну акторку, яка страждала від мігрені. Щомісяця впродовж декількох днів вона мала сильні головні болі, не могла нічого робити, крім як лежати в ліжку, й мусила викликати лікаря. Якось до неї прийшла старша лікарка, і під час огляду хвора почала нарікати: "За що мені така напасть? Чому я щомісяця так мучуся, за що мені це?" На що лікарка обурено сказала: "Ах, ти ж безсоромнице! І не соромно тобі так нарікати? Не смій такого казати! Я бачу такі страждання своїх пацієнтів, до яких приходжу, що вони тобі й не снилися! Багато хто десятки років прикутий до ліжка, незрячий, без рук чи ніг, невиліковно хворий, а тебе декілька днів на місяць мігрень мучить! Краще дякуй Богові, що не дав тобі нічого гіршого за мігрень". Таке різке й гостре зауваження присоромило жінку, і вона справді вперше за весь час своєї хвороби сказала: "Богу дякувати, що не дав мені щось гірше". Щоразу, коли ставався новий приступ мігрені, вона повторювала ці слова, і врешті болі почали потрохи стихати, а тоді й зовсім відійшли і більше не поверталися.
Цього року, коли довкола стільки хвороб, біди й болю, часто згадую цю історію. І коли мені самій непевно, боляче і прикро або коли щось не складається, проказую подумки або вголос: "Богу дякувати, що не гірше". А ще – коли десь оступаюся, коли мені соромно за певні мої вчинки чи слова і коли в мені з’являється зневіра в самій собі, часом мушу тихо нагадати собі, що ми всі впродовж життя оступаємось і падаємо, але є Той, хто не тицяє в нас пальцем і не дорікає, а простягає руку й допомагає підвестися і йти далі. Хто, попри всі наші помилки й поразки, може сказати: "Ти дитина моя улюблена. Я любив тебе і любитиму". Хто навіть розбійникові на хресті сказав: "Сьогодні будеш зі мною в раю".
Тим, хто не вірить, складно пояснити, як відчувається ця любов, що обіймає всього тебе в прикру хвилину. Звідки вона приходить і звідки є певність, що вона від Бога. Звідки приходить знання, що тебе – змучену, недосконалу, а часом у своїх учинках і зовсім недолугу – не відкинено. Без віри і без цього прямого стосунку любові, а також без милосердя, скерованого до нас, попри всі наші нечесноти, було би значно складніше приймати і себе, й інших. Бачити в людині образ Божий – часом дуже знищений, затертий, але такий, що за одним-єдиним Божим словом може відродитися.
Тож коли темно, непевно, сторожко й гірко, не квапмося нарікати. Поки попереду розгортається життя, в нас є надія на світло. І його, попри все недобре, що теж носимо в собі, є багато всередині нас самих – треба лиш дозволити йому світити й перемінювати нас. А ще дозволити собі, попри смуток, знеохочення і не раз біль, теж іти тільки на світло, оминаючи пітьму. Не входити в ніч.