Забудеться як страшний сон. Але це не точно. Як 2020 рік вплинув на українську кіноіндустрію

Вперше вони почали з’являтися ще на початку року, коли усе, зокрема і кінотеатри, зачинилися через пандемію. Дати прокату крупних релізів почали переноситися – які на півроку, які на взагалі невизначену дату. І тут почалося.

“Не буде ніяких кінотеатрів. Будуть одні суцільні стрімінгові платформи” - почало звучати то з одного кутка, то з іншого. І це зрозуміло: кіно людям дивитися потрібно, а у зачинених квартирах вибір лиш один – онлайн режим. Тим паче, платформи на кшталт Netflix, AppleTV,  AmazonPrimeта інших були популярними ще до усіляких вірусів, а у 2020 році так і годі говорити. 

Кінобоси думали рік і деякі з них дійшли до революційних ідей. Студія WarnerBros.заявила, що їхні хіти у 2021 році виходитимуть у новий спосіб. Водночас у кінотеатрах та на онлайн-платформі HBOMax. До цього переліку увійшли страшенно очікувані “Матриця 4”, “Дюна”, “Ґодзіллапроти Конга”, “Том і Джеррі” - усього 17 фільмів. 

Керманичі студій пояснили, що бояться не відбити гігантські бюджети стрічок лише у кінотеатрах, які ще невідомо як працюватимуть. І підкреслили, що це тимчасове рішення, від якого відмовляться після коронакризи. Для українських глядачів додаткова інформація – сервісHBOMaxу нас поки не працює. 

Проти цього рішення виступив, наприклад, режисер Крістофер Нолан, який, між іншим, працює з “ворнерами” майже 20 років. Він обурився, що менеджери студії не попередили авторів фільмів про нові умови. І сказав, що ці стрічки знімалися для великого екрану, а робити прем’єри водночас у двох місцях – не інакше як цинічна розкрутка нової платформи. HBOMaxз’явилася, нагадаю, лиш півроку тому.

Побоювання Нолана, його колег та керівників кінотеатрів зовсім не безпідставні. Схоже на те, що людям більш комфортно дивитися кіно вдома. Така думка, безумовно, потребує більше часу на вивчення, але цей скажений рік дещо нам показав. Тому давайте від світового кінопроцесу перейдемо до українського і пригадаємо, що ж трапилося за останні 10 місяців.

10 березня у Києві відбулася довгоочікувана прем’єра фільму “Толока” Михайла Іллєнка. Стрічка виявилася справжнім “довгобудом” - її знімали багато років, прокат переносився, дехто вже навіть і не вірив, що хтось колись її побачить. Але ні – “Толока” готова і поспішає до свого глядача. Так думали у день прем’єри. А вже 12 березня у країні оголосили жорсткий локдаун. 

До роботи кінотеатри повернулися наприкінці червня, але виявилося, що люди не дуже то і поспішають туди ходити. Почали з’являтися цілі теорії: глядачі бояться, їм набридло кіно на карантині, але найпопулярніша – у кінотеатрах нічого дивитися. Усі ж очікувані релізи перенеслися на осінь і далі, тому репертуар мусили складати зі старих стрічок. 

Першою значимою прем’єрою став “Тенет” вже згаданого Крістофера Нолана. І його касові збори виявилися дещо меншими, ніж очікувалося - майже 350 мільйонів доларів. Принаймні, попередні роботи режисера збирали більше – “Інтерстеллар” (677 мільйонів) чи “Дюнкерк” (526 мільйонів). 

Що ж до українських стрічок – ситуація така собі. Годі порівнювати боксофіси теперішніх вітчизняних релізів із минулорічними чи позаминулорічними. “Толока” вийшла у прокат однією з перших після локдауну – 20 серпня. Глядачів – катма, касові збори – 654 тисячі гривень. Порівняймо показники схожих стрічок у минулі роки – “Ціна правди” (9,6 мільйонів), “Додому” (1,7 мільйона), “Дике поле” (2,25 мільйони). 

Приблизно така ж, а то і гірша історія була з більшістю вітчизняних фільмів у прокаті. “Східняк”, “Спадок Брехні”, “Тарас. Повернення”, “Забуті”, “Фортеця Хаджибей” - пройшли, м’яко кажучи, скромно. Дехто з продюсерів навіть замовчав боксофіс. Приміром, Андрій Єрмак. Так-так, фільм голови офісу президента був у прокаті і називався “Передчуття”. Якщо не чули про такий – не переймайтеся, це нормально, стрічка майже не рекламувалася. 

Та й, зрештою, мало яка українська стрічка 2020 року мала хоч би середнього рівня промо-кампанію. Тому важливо звернути увагу на ті роботи, які усе ж боролися за свого глядача. 

Найперше – “Де ти, Адаме?”. Взагалі, стрічка стала прецедентом роботи продюсерів з аудиторією. У ній мова йде про ігумена Григорія та монастир Дохіар, що на Афоні. Зали тижнями були заповнені, подекуди квитків неможливо було і купити. Причому, класичної реклами майже не було. Подейкують, продюсери добре попрацювали з вірянами – завдяки церквам утворився розголос, людям пропонували ходити на фільм а потім збиратися на обговорення. 

Це на кіношному сленгу називається “хорошим сарафаном” - глядачі передають одне одному позитивні відгуки та радять переглянути. Ось така стратегія і точкова робота з вузькою аудиторією може дати непогані результати і дозволяє не витрачати силу-силенну грошей на зовнішню рекламу, трейлеринг та усі інші традиційні способи реклами. Стрічка зібрала у прокаті більше 800 тисяч гривень. Як для документальної роботи на специфічну тему – це доволі непогано. Втім, автори не подали ці цифри офіційно. Тому і не змогли отримати для свого фільму статусу рекордсмена.

Натомість такий статус оголосили творці іншої документальної стрічки – "Юкі". Там мова йде про визначних канадських хокеїстів українського походження. За три тижні вона зібрала у прокаті майже 447 тисяч гривень і нині має звання «найкасовіший український документальний фільм». Загалом, така плутанина у рекордах трапляється не вперше. На думку частини кінопрофесіоналів, її можна припинити, зробивши єдиний електронний квиток. З ним усі продані квитки фіксуватимуться автоматично. А продюсери більше не зможуть приховувати свої боксофіси. 

Інший позитивний приклад – “Атлантида” Валентина Васяновича. У прокаті вона зібрала більше мільйона гривень. Врахуймо, знову ж таки, специфіку – це, що називається, глибокий артгаус, мистецьке кіно для дуже вдумливого перегляду та глядачів-гурманів. До того ж – там про війну. А як показав вже остаточно нинішній рік – українці страшенно втомилися від фільмів на цю тему і їхня популярність вкрай низька. Проте в “Атлантиди” був хороший розголос, багато позитивних відгуків, Валентин Васянович все більше набуває статусу видатного режисера. До речі, одразу після старту прокату він відмовився від державного звання, що додало медійності і йому самому, і його фільмові.

Ну і ще. У синопсисі до “Атлантиди” мова йшла про перемогу України над Росією. Багато моїх знайомих купили квитки зокрема і через це – дуже хотілося побачити перемогу після суцільної зради, яку нам приніс 2020-ий. 

Зрештою, коронакриза принесла українській кіноіндустрії не лише погане. Ще у локдауні продюсери, нарешті, почали робити те, про що їх так довго просили. А саме – викладати фільми в інтернет. Багато глядачів раділи цьому, адже проґавили їх у прокаті чи взагалі не мають доступу до кінотеатрів.

І тут ми закінчуємо тим, з чого почали – онлайн-переглядами. У багатьох випадках такий формат є навіть рятівним для українців, які живуть у селах чи райцентрах, де кінотеатрів немає в принципі. Зовсім недавно канал “1+1” випустив серіал “Секс, Інста і Зно” - перегляди лише онлайн. 

Нині ж, наприкінці року, кінотеатри готуються до оголошеного січневого локдауну. Він ще більше занурить їх у кризу, яку перед цим наблизив карантин вихідного дня. Розмови про крах галузі посилюються. Як і роздуми про адаптацію до нових умов та перехід до абсолютно несподіваних форматів. 

Можливо, саме зараз десь у своїх будинках сидять панове Стівен Спілберг та Джордж Лукас і за келихом вина трясуть пальцями: а ми ж вам, мовляв, казали. Ще у 2013 році режисери прогнозували крах сучасної кіноіндустрії. Щоправда, вони це пов’язували з роздутими, на їхню думку, бюджетами багатьох фільмів та низькою їхньою якістю. Лукас твердив, що у майбутньому кінотеатри перейдуть на бродвейську модель. Коли стрічка йде у прокаті не менше року. Спілберг згадував, що саме так колись було з його “Інопланетянином”. І додавав, що більша частина фільмів виходитиме одразу на кабельних телеканалах, минувши кінотеатри. Так мало не сталося з його “Лінкольном” у 2012 році.