Пушинки, не летіть

Я теж у цей холодний січень не можу перестати думати про декількох людей, яких не стало минулого року. Власне, майже не припиняю думати про них відтоді, як прийшли звістки про те, що вони відійшли до вічності. Ці люди не були знайомі одні з одними, але їх – чотирьох чоловіків – об’єднує те, що їхні смерті настали не від старості чи хвороб. Їхні життя обірвали, вочевидь, сильний внутрішній біль і втома, яких вони не зуміли перемогти. Ті, про кого найбільше згадую, відійшли несподівано, раптово, вирішили, що з них досить цього бентежного життя. Ще вчора хтось із друзів домовлявся з ними про спільну каву та якісь справи, а минуло декілька днів – і людини не стало. Один, другий, третій, четвертий – це дуже багато. Коли хтось вирішує сам покласти всьому край і відійти, це завжди болить.

Чи хтось із їхніх близьких відчував кризу в кожному з них? Чи можна було впізнати в цих дуже різних чоловіках прояви депресії, внутрішнього розпачу? Чи ці рішення були продумані наперед чи радше прийняті на емоціях після сварки чи скандалу? Я нічого про це не знаю. Не знаю, з якими болями вони зіткнулися, але знаю, що кожна людина має свій поріг витривалості. Хтось мужньо зносить прикрощі, які випадають упродовж життя, а хтось, витримавши один, другий, третій, -надцятий стрес, зраду, втрату, удар, біль, ламається. Особливо якщо несе свої болі сам, якщо їх ні з ким розділити. Або якщо щось чи хтось на цю особу тисне й чогось вимагає. Або якщо тисне все, що сталося впродовж життя – чиєсь неприйняття, відторгнення, осуд, покинутість тощо. Зрештою, варіантів безліч. І людина відходить. Відлітає, як пушинка кульбаби. Тільки от пушинка кульбаби ніколи не додумалась би сама здмухнути себе з квітки, а людина бере й здмухує...

За декілька днів до нового року мені трапилася на очі стаття про щось дуже дотичне до теми цієї колонки. Про депресію в час свят, яка особливо загрожує самотнім або покинутим людям, а також звірятам, що втратили господарів чи домівку. Я читала той текст і не знала, як на нього реагувати, особливо в час карантину, коли нагода відвідати когось стала мало не розкішшю. Весь цей уже майже повний рік карантину, перемежований локдаунами, карантином вихідного дня і загалом неготовністю людей так активно зустрічатися з друзями та знайомими, як раніше, значною мірою немовби заслонив нас одні від одних. Більшість із нас регулярно контактує лише з вузьким колом родичів, найближчих друзів та колег, а значна кількість знайомих немовби зійшла з наших орбіт. Якщо ми бачимо когось у соцмережах, це зовсім не те саме, що бачити людину наяву й знати, що діється в її житті. Особливо якщо вона інтроверт, якому не надто й хочеться писати на весь світ про свої справи.

Раніше в багатьох середовищах, зокрема в літературному, до якого я належу, прекрасним було те, що для того, аби бути серед людей і тішитися радістю спілкування, не конче було спеціально бути кудись запрошеним. Можна просто прийти на певну культурну подію, фестиваль або чийсь літературний виступ, побачитися там з іншими знайомими, які теж прийшли послухати улюбленого виконавця, і потім піти разом на каву, пиво чи вино. Можна було вільно набуватися разом – без масок, антисептиків, страху захворіти, а також без підозр, що той, хто чхнув чи кашлянув, може бути гіперзаразним і від нього треба триматися подалі. Кожен із нас має таке коло не найближчих друзів, а принагідних добрих знайомих, із якими ми ніколи не зідзвонювалися і не листувалися, але разом пили каву, приязно перекидалися декількома словами в більшому товаристві й загалом були щасливі, що в цих усіх людей довкола все гаразд.

Що сьогодні робити людям, які з різних причин є самотніми? Як їмне згинатися під щоденними тягарями й не загрузати в тузі, яку вони можуть переживати з дня у день – то гострішу, то ледь-ледь тихшу? Як їм засигналізувати свою потребу виходу до інших і бути почутими? Як не перестати бачити красу світу в усіх його барвах і що робити, щоб ці барви не блідли й щоб кожен приватний світ щодня наповнювався радістю?

Я роздумую про це і розумію, що не маю відповідей на ці запитання, але відчуваю потребу їх озвучити. Може, нам вдасться помітити когось, кому дуже боляче, і просто побути поруч, не відвернутися від чиєїсь самотності й туги. Може, зрештою, ми всі, кожен із нас, можемо бути трошки уважніші до тих, кого знаємо. Можливо, наш усміх і добре слово, ця мала виявлена любов, можуть стати для когось рятівною соломинкою, яка поверне людині віру в себе й зміцнить внутрішній стрижень. Коли вони є, ми знаємо, навіщо жити і що наше життя має сенс. Чим більше людина має підтримки, чим потрібнішою і любленішою почувається, тим міцнішою стає. І навіть коли в житті наставатиме темна смуга, їй вистачить сили не зламатися.

У грудні 2011 року в Берліні я потрапила на виставку, що вшановувала двохсоту річницю від дня смерті Гайнриха фон Кляйста. Виставка тривала в ошатному чотириповерховому флігелі, кожен поверх якого було присвячено певному періодові життя письменника. Про його виховання та сім’ю, військову кар’єру й творчість оповідали перші три поверхи. На останньому поверсі відвідувачі потрапляли в одну-єдину кімнату, яка справляла найсильніше враження і надовго відбирала дар мови. Тут на стінах висіли портрети десятків митців, зокрема письменників, котрі належали до різних епох і стилів, жили в різних країнах і більшість із них ніколи не зустрічалася. Кляйст, Ернест Гемінґвей, Сильвія Плат, Вірджинія Вулф, Юкіо Місіма, Георг Тракль, Зиґмунл Фройд, Пауль Целан, Марина Цвєтаєва, Стефан Цвайг, Вальтер Беньямін і багато інших, про яких я навіть не знала, що, крім творчості, їх об’єднувала іще одна річ: кожен із них добровільно пішов із життя, не справившись із депресією, хворобою чи ще якимось іншим болем. Поклав усьому край і добровільно пішов у невідоме, відлетів, як пушинка кульбаби... Вражало, як багато людей, котрі отримали дар творчості, дар творити прекрасне, просто зламалися.

Цим текстом хочу вшанувати пам’ять усіх тих, хто не витримав своїх тягарів і хрестів, згадати про них у час, коли колядуємо й ділимося різдвяною радістю. І водночас хочеться просити, щоб у світі не було такого болю, що ламав би людей і вибивав у них землю з-під ніг. Щоб усе і всі були оточені любов’ю до останнього свого подиху. Щоб ніхто завчасно не летів... Бо якщо сьогодні є темрява, це не значить, що вона запанувала назавжди. Світло ще буде, лиш треба дати собі його дочекатися, до нього дійти.