Євстахій Загачевський. Львівська братія. – К.: Пропала грамота, 2020
Герої цієї книжки – молоді люди, львівська «братія», які впродовж останніх років перед початком Другої світової ставали все більш національно свідомими. “Якщо б у цій війні заіснували були ідентичні умови, що 1918 року в листопаді, - писав автор, - я свято переконаний: ця львівська братія не дала б підняти голови ворожій гидрі у Львові”. Тож свідомість того, що життя – це боротьба прокидалася вже замолоду.
“Був сірий осінній ранок 1-го листопада 1939 року, - розпочинається ця історія. – Польща вже не існувало. Большовики другий місяць тримали у своїх лабетах Львів. У помешканні Терлецьких був помітний рух. Ромко встав з ліжка ще удосвіта. Надягнув чоботи і “райтки”, що їх виміняв «на Парижу» за харчові продукти, вбрав бронзову шкуряну куртку, все, що мав краще з одежі. Потайки вичистив дванадцяти-стрільного “штаєра” та запхав його за пояс на животі під блюзкою”. Після втечі зі Львова у 1939 році майбутній письменник поринає в гущавину мілітарних подій Другої Світової. Спочатку записується до української військової частини в Німеччині, а після проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові з вишкільного табору потрапляє до концтабору Дахау. Уже звідти як «штрафник» зголошується до Першої мотопіхотної бригади Військ СС, після поранення переведений до дивізії “Мертва Голова”, а згодом і до дивізії “Галичина”.
Ярослава Литвин. Рік розпусти Клауса Отто Баха. – Х.: Фабула, 2021
Цей роман – трагікомічна історія про те, які пристрасті часом вирують у серцях цілком пристойних осіб, і які фантазії вони плекають у своєму буденному житті. Адже мова про 43-річного німця, якому цілі дві жінки розбили серце – перша ще в школі, а друга - ставши дружиною, але зрадивши з далекобійником. Утім, природа, як завжди у таких випадках, бере своє, і часом це скидається на сумний каламбур. “Весна та осінь для нього завжди були довгоочікуваними та особливими — у ці сезони з’являлася надія, що котрась жінка, з якою йому перепаде перетнутися на роботі, під час поїздки в автобусі чи в супермаркеті, все ж раптово вирішить вдягнути спідницю замість джинсів чи леґінсів. І найголовніше — натягне на свої ніжки колготи». А все тому, що головний герой роману – справжнісінький фетишист, який полюбляє колготи, у чому боїться признатися самому собі. “Клаус любив їздити у громадському транспорті, зумисне обираючи години пік, і непомітно старатися гладити жіночі коліна й литки, пірнати у глибину під коліньми, швиденько водити вказівним і середнім пальцем”. Утім, запірнути йому доведеться, минувши інтернет-знайомство, аж до незвіданих глибин України, де він шукатиме своє кохання, потрапляючи у халепи, проходячи випробування і залишаючись справжнім Дон Кіхотом і останнім романтиком нашого сьогодення.
Кейт Аткінсон. Життя за життям. – К.: Наш Формат, 2020
І з авторкою цього роману, і з її героями відбуваються вже зовсім несусвітні речі. Хоча, слід зауважити, цілком сподівані. Наприклад, хіба не правий був Стівен Кінг, називаючи детективи Кейт Аткінсон кращими за все десятиліття, а самі її романи при цьому – хіба не заслужено були оцінені вище за твори самого Салмана Рушді? Те саме в її новому романі, де, з одного боку, цілком могло бути – причому в дусі ХХ століття із замахом на ерцгерцога Фердинанда – що від пострілу в серце майбутнього фюрера у мюнхенському кафе 1930-го року, здійсненого дівчиною на ім’я Урсула Тодд зміниться історія всього світу, а з другого… Словом, альтернативну історію в літературі ніхто не відміняв, а зв’язок оної з кінематографом – тим паче, і тому відбувається у романі суцільна фантасмагорія в дусі “Дня бабака”. Це коли героїня народжується і щоразу помирає того самого 11 лютого 1910 року – спочатку тонучи в морі, потім під час бомбардування в Лондоні, потім у Німеччині, де виходить заміж за німця і чаює з Гітлером, застреленим у попередньому житті, а потім гине у зруйнованому Берліні, щоби знову народитися… Що було далі – краще дізнатися, дочитавши цю феєричну історію до кінця.
Анна Моро. Наречені з того світу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020
За сюжетом цього роману, за два роки подружнього життя Рене вже майже готова визнати, що витягла щасливий квиток. У неї гарний, щедрий, дбайливий чоловік, пристрасний коханець — справжній ідеал. Та ось спокійне і розмірене життя подружжя порушує візит зведеної сестри Томаса — Рейчел. Жінки подружилися — та за кілька днів Рейчел раптом зникла не попрощавшись. І Рене починають мучити кошмари. Ночами до неї уві сні приходять мертві наречені у вінчальних сукнях, із синцями на руках і ногах та слідами удушення на шиї. Всі вони просять Рене про порятунок і допомогу Що коїлося в цьому будинку до появи Рейчел? Принаймні точно знати, що починалося все з того, що родина паризького банкіра Габріеля Жерара переживала тяжкі часи. Габріель узяв позику в банку і загруз у боргах. Родину врятував багатий бізнесмен Томас Браунінг. Ціна булла — рука молодшої дочки Рене. Дівчина не мала вибору, мусивши відповісти — «так», і тепер щоночі зустрічає інших наречених, мертвих…
Філіп Пулман. Магічний ніж. – К.: Nebo BookLab Publishing, 2020
Це продовження захопливої історії про відважну дівчинку Ліру Белакву, яка вже мандрувала далекими краями, де жили ведмеді в обладунках, підступні відьми та викрадачі дітей. В її світі кожен мав свого деймона – щось на зразок душі у вигляді звірятка-тотема – кота, білки, вивірки. Цього разу Ліра та її деймон Пантелеймон із крижаного Свальбарда потрапляють у моторошний світ Чітаґацце. Це дивне місто, заселене Марищами, у якому зовсім немає дорослих. Разом з Лірою – її новий друг Віллі, разом з яким вона вкотре має пройти небезпечний шлях і розкрити страшну таємницю. “Віллі кліпнув очима. Потім застиг, припавши до стовбура найближчого граба, бо на перехрестя виїхала вантажівка й засліпила його фарами. Коли машина проїхала, він перебіг дорогу, тримаючи погляд на тому місці, яке досліджувала кішка. Це виявилось непросто, бо не було на що дивитися, та коли він підійшов ближче і придивився, то побачив його. Він побачив це місце під певним кутом. Так, ніби з повітря видрали клапоть -- квадратний клапоть трохи менше метра завширшки. Якщо дивитися на цю діру прямо, то її заледве можна було помітити, а збоку її не видно було взагалі. Угледіти її вдавалося тільки з іншого боку, та й то непросто, бо краєвид, який крізь неї проступав, нічим не відрізнявся від того, що був перед нею, - шмат землі, порослий травою та освітлений ліхтарем. Проте Віллі не мав сумніву: шматок землі з того боку діри є шматком іншого світу”.