Інтимна лірика добре читається у період власної закоханості – о, цей прекрасний час юності й молодості! – і віршами хороших поетів навіть можна комусь освідчитися. Із ними можна пережити складний період нерозділеної, невзаємної любові. Але врешті, коли люди входять у час зрілості, багато хто з нас перестає не лише читати інтимну лірику, а й загалом дозволяти собі роздумувати про любов, говорити про неї або її виявляти. Або ж установлюємо дуже чіткі межі, в яких можна собі дозволити любити і поза якими – до любові зась. Може здатися, що я перебільшую, бо ж людина як така має потребу любити, але навіть дуже побіжний погляд на більшість стосунків, а також на стан соціуму говорить, на жаль, про протилежне. Любимо, але так, щоби не докладати зусиль. І дуже рідко хто усвідомлює, що любов можна поглиблювати. Що в ній можна вдосконалюватись і над нею працювати. І що, коли в тобі є любов, неможливо бути байдужим до того, що діється в світі, який тебе оточує. Що любові не зменшуватиметься від того, що з кимось нею поділишся; навпаки, ділення любов’ю тільки її помножує.
Я пишу про це, бо часто відчуваю в нашому соціумі неймовірний дефіцит любові. Зараз за масками не видно, чи люди в транспорті, магазинах, на базарі чи просто на вулиці усміхаються, але добре видно й чути, як не раз сваряться, бо хтось штурхнув, обдурив, нахамив чи образив. Ніхто не має звички навмисно смітити в своєму домі, але наші вулиці, парки й ліси, на жаль, часто повні сміття. Минулого тижня я стала свідком дивного випадку: жінка на базарі, дістаючи із сумочки паперову серветку, впустила її на сніг – і навіть не стала піднімати. Коли їй гукнули: «Пані, ви щось впустили!» – вона відповіла: «Це просто серветка», – і пішла собі. Так, серветка – поки вона використовується за призначенням. А коли вона лежить на снігу на базарі – це вже сміття. І це теж не про любов, а про її дефіцит. Не вірю, що можна когось по-справжньому любити і смітити в місті, де живе той, кого любиш. Усі хочуть пити чисту воду, але не одне підприємство виводить каналізаційні труби прямісінько в ріки, і, здається, що ті, хто так чинить, нітрохи не усвідомлюють, що цю воду згодом доведеться пити, бо іншої немає. Що її питимуть ті, хто нам дорогий. Що її питимуть наші діти, про яких ми кажемо, що їх любимо. Як можна любити й труїти?
Як можна любити певну особу і не любити світу, в якому живемо? Любов – зріла й добра – примножується. Якщо нам не байдуже до людини, якщо наше серце повниться любов’ю, нам не буде байдуже й до всього того, що нас оточує. Якщо ми дбаємо про коханих, то піклуватимемося і про світ довкола нас. А ми кажемо, що когось любимо, але вбахуємо в землю тонни хімії, вирізаємо ліси й вистрілюємо звірят, які ще на цій землі вціліли. І наші найдорожчі ніколи не побачать оленят, що виходять із лісу просто на дорогу; не знатимуть, як плюскоче у чистій воді в ріці серед міста форель; як ходять парками прекрасні фазани – бо цього всього вже немає. Ми це все понищили. Любов – це не лише про стосунки двох, це зріла радість перебування там, де ти є, турбота про світ, який нам подаровано, про екосистеми, до яких належимо. Зріла відповідальність за місце і за людей, які поруч нас. Якщо її немає, складно говорити про любов. Про неї складно говорити й тоді, коли ми обдаровуємо теплом лише маленьке коло найближчих нам осіб, а поза ним не дозволяємо собі бути добрими. Радше критикуватимемо і сваритимемося, ніж зайвий раз усміхнемося.
Неймовірно дивно, що часто думаємо, що ми повні любові, а насправді просто хочемо, щоб нам було добре. І бажано, щоб нас ніхто не чіпав і ні про що не просив, а тим більше не вимагав більше, ніж ми можемо дати. Звісно, є й інший бік медалі: є ті, хто виявляє любов і уважність, щедро ними ділиться і від цього стає тільки щасливішим. Але сьогодні думаю про цих перших і не можу зрозуміти: чому не раз ми так боїмося любити? Бо колись обпеклися і хтось нашу любов відкинув чи зневажив? Чи тому, що ми росли в атмосфері, коли самі недоотримали любов і тепер, відповідно, не вміємо, а може, просто не маємо з чого її ґенерувати?
На тлі всіх цих дефіцитів любові особливо вирізняються люди, котрі, як світлячки, вміють освітити любов’ю простір довкола себе. Займаються тим, що люблять, і люблять землю, на якій живуть. Рятують бездомних котів і собак і допомагають людям у потребі, сортують сміття, виїздять до лісів не лише щоб відпочити, а й щоб там поприбирати. Радіють і діляться радістю не лише із домашніми, а й несуть її із собою всюди, куди приходять. Світяться нею і самі асоціюються зі світлом. Знають, що відповідальність не скасовує свободи, а вседозволеність не робить життя щасливим. Неймовірно хочеться, щоб таких «світлячків» більшало. Щоб ніхто з нас не боявся бодай на крок вийти за межі власної зони комфорту й виявити трохи любові до когось зовсім незнайомого: привітно зреагувати на того, хто щойно штурхнув мене в метро; пропустити в черзі старшого й перекинутись із ним декількома словами; зрештою, зателефонувати першому до друзів, із якими давно не чулися; чи просто вибачити комусь образу, бо образи завжди перешкоджають нам любити так сильно, як ми до цього покликані.
Добре усвідомити, що любов – це шлях, а не щось дане раз і назавжди. Це щоденна праця із більшими й меншими поразками та перемогами, а часом навіть боротьба. Але в остаточному підсумку любов – це величезна радість. Щоб її пізнати, варто жити. Мудрі люди кажуть, що сенс життя в тому й полягає, щоби навчитися любити, пізнати суть любові, і почуватися любленим. І вже точно не в тому, щоби світ, у якому живемо, постійно досвідчував її дефіцит.