Радощі й пастки письма

Думаю собі, що, напевно, кожна людина, навіть усі ті, хто зовсім не любить читати, можуть пригадати бодай один текст, який колись зворушив, зачепив, викликав у пам’яті щось добре або, навпаки, обурив. Одним словом, доторкнувся чогось глибоко всередині й цим запам’ятався. Мовчу вже про тих, для кого читання книжок є однією із найбільших приємностей, хто розкошує, поринаючи в світи, що їх створила чиясь уява. Вони мають довгі переліки улюблених книжок та авторів і добре знають силу літератури. Напевно, сьогодні їм – а точніше, всім нам, хто любить читати, бо і я серед них – приємно згадати своїх улюблених письменників, перечитати котрийсь із улюблених текстів і, якщо ці автори є нашими сучасниками, можливо, навіть знайти їх у соцмережах, щоб подякувати за їхнє письмо, з яким і в якому нам було добре.

Мені сьогодні буде приємно згадати тих, кого я люблю. Уже покійних Джерома Д. Селінджера та Антуана де-Сент Екзюпері, автора знаменитої Нарнії Клайва Льюїса, неймовірну Астрід Ліндгрен, дуже автентичних поетів Волта Вітмена та Олега Лишегу, дуже цікавого польського поета-священика о. Яна Твардовського, а також тих, хто є зовсім поруч, тут, в Україні: автора прозорих есеїв Тараса Прохаська, чудового поета Василя Герасим’юка та інших моїх численних приятелів і колег письменників. Є щось важливе в тому, щоб бути уважним до тих, чиї тексти подарували тобі миті радості й умиротворення. Щоб встигати дякувати тим, чиї книжки ти полюбив. Не вимагати від письменників бути такими, якими хтось хотів би їх бачити (не раз у середовищі критиків або й звичайних читачів чути досить стереотипне, що письменники мають бути бідними, голодними, самітниками, аскетами тощо – так, можуть, але не мусять! – або ж що всі вони себелюбці, мріють про славу й почесті, що іще веселіше й не раз далеке від правди), а приймати їх такими, як вони є – дуже різними і неподібними одні на одних.

Люблю тих, хто пише добре: тут мені йдеться і про художню якість, і про суто людську доброту. Люблю тексти, які не ранять ані лексикою, ані емоціями. Люблю книжки, в яких немає нічого вульгарного чи масного і не читаю текстів, із якими мені незатишно і недобре, бо література ніколи не є просто літературою. За кожним твором завжди є певна система цінностей і, якщо її не поділяю, просто певну книжку не читатиму. Читатиму тих, хто мені близький, і не переставатиму захоплюватися тим, що у світовій літературі є неймовірно багато різних мов письма, унікальних авторських стилістик, і що хоч скільки добрих письменників буде на світі, кожен іде своєю винятковою дорогою і для кожного знайдеться своя ніша місце в літературі та свій читач.

Коли пишу сама, хочу писати добре. Так, щоб мені самій не було соромно за написане і щоб мої тексти не підштовхнули нікого до зла. До ненависті, до нелюбові, до зради. Пригадую, як колись мене вразив один із есеїв Лєшека Колаковського – одного з найвідоміших польських філософів ХХ століття – під назвою “Диявол у політиці”. Колаковський писав, що ми дуже виразно й чітко бачимо безчинства, які відбуваються в політиці, дію зла в ній, зате в мистецтві зло дуже добре вміє маскуватися під добро, і не раз дуже складно відстежити його дію в мистецтві, літературі чи філософії. Якщо перефразувати, ми добре бачимо, скажімо, фальшування при підрахунку голосів під час виборів і можемо виразно його назвати, засвідчити наявність зла та брехні у цьому процесі, однак не можемо так само однозначно назвати злим вплив на нас, для прикладу, книжки із захопливим сюжетом, у якій описано історію жінки, яка обдурює свого чоловіка і має декількох коханців. Не можемо, аж поки не відчуємо, що сприймаємо її поведінку як норму, що вона нас не бентежить і не здається сміливою і вартою наслідування. Коли ми бодай у думці стаємо на її бік, теж у якомусь сенсі підтримуємо зло – обман та зраду, хоч цього й не усвідомлюємо й, вочевидь, скажемо, що це ж просто література. Але література ніколи не є лише літературою, а ми ніколи не залишаємося просто безсторонніми читачами. Фактично завжди в акті читання ми опиняємося перед низкою виборів між добром і злом, навіть якщо цього й не усвідомлюємо.

Продовжуючи, Колаковський додає: “Мистецтво, наука й філософія здаються порівняно нешкідливими, але їх невинність може бути оманлива, бо їхній вплив поширюється на значно більший часовий проміжок, і їхні злі наслідки, з огляду на це, часто є розсіяними, їх важко відстежити, вони непостійні й невловні”. Щось у цьому є. Нас уже не буде, а наші тексти залишаться, їх хтось читатиме, і дай Боже, щоб те, що ми написали, приносило лише добрий плід.

Тому читання – а ще більше письмо – завжди буде інтелектуальним викликом. Перш ніж читач обиратиме, що читати, обирає письменник: що писати і як писати. Яку обрати мову, стилістику та як вибудувати сюжет. Зрештою, як писати так, щоб написане було добрим; щоб талант і дар писати дав добрі плоди. Щоб написане і прочитане не зранило, а тим більше не вбило, як це вміють робити деякі слова.