Стажувався у Великій Британії, Японії та США. Раніше працював старшим економістом Київського центру американського Інституту Схід-Захід.
В ефірі програми “Еспресо: капітал” він розповів про вплив року пандемії коронавірусу на економіку України, обсяги шкоди та про те, як бізнес поводиться в умовах періодичних обмежень. Ведучий програми — економічний оглядач Андрій Яніцький.
Пане Ігоре, поговоримо про світову та українську економіку до, під час та після ковіду. У вас якраз вийшло свіже дослідження, доповідьза проєктом COVID-19 та Україна, який був профінансований Міжнародним фондом “Відродження”.
Отже, майже рік ми живемо в умовах епідемії. У якому стані була глобальна та українська економіка рік тому?
Якщо говорити дуже просто, то до глобальної пандемії різні країни підійшли з різними стартовими умовами. В Україні в 2019 році спостерігалося економічне зростання. Але наприкінці 2019-го року ми вступили у стадію гальмування. Це і проблеми, пов’язані з нашими економічними реформами, — точніше сказати, із традиційним зволіканням з економічними реформами; ситуацією навколо нас у світовій економіці. Ну, і вже у 2020 році ми повною мірою відчули на собі удар економічної кризи, пов’язаної з пандемією.
Пане Ігоре, якщо порівнювати удар, який отримав глобальний світ і Україна — хто постраждав більше і чому?
Ви знаєте, тут ситуація дуже цікава. Тому що зарозрахунками Національного банку України у 2020 році перш за все через пандемію ми втратили приблизно 4,2% нашого валового внутрішнього продукту (ВВП). Тобто наш ВВП у 2020 році скоротився на 4,2% порівняно з 2019 роком.
Якщо ми подивимось, скажімо, на дані Міжнародного валютного фонду, то приблизно такою ж мірою скоротилася й світова економіка. Світова економіка за цей же період впала на 4,4%.
Тобто можемо сказати, що ми в середньому падали так, як падав світ в цілому.
А якщо по галузям говорити, то яка галузь або які галузі постраждали найбільше?
Якщо подивитися на загальну ситуацію в країні, то зрозуміло, що перш за все постраждали галузі, які підпали під жорсткі карантинні обмеження.
Мова йде про туризм, про транспортні, перш за все пасажирські перевезення.
Мова йде про надання різного роду послуг, які передбачають безпосередній контакт надавача послуг з тим, хто їх отримує.
Мова йде про систему освіти, про яку ми мало говоримо. Тому що переходи від не дистанційного до дистанційного, від офлайн до онлайн навчання — це також те, що називається “навчальні втрати”.
Мова йде про готельний бізнес.
Тобто все те, що безпосередньо пов’язане із контактами і наданням товарів та послуг широкому загалу споживачів — воно постраждало від ковіду. І звичайно, це страждання і ці проблеми також передалися по ланцюгу і в інші галузі. Ясно, що це і торгівля, і певні медичні послуги, й інші галузі, які підпали під дію карантинних обмежень.
Те, що ви назвали, в принципі у всьому світі постраждало. Можливо, у України є якісь особливості, пов’язані з нашим розвитком економіки?
Я б не говорив про якісь особливості, тому що проблема пандемії в тому, що це стихійне лихо, від якого практично всі страждають однаково. В цьому сенсі я б не говорив про якісь особливості України саме в плані економічних збитків.
Але ясно, що різні країни в залежності від рівня економічного розвитку і того, як вони оцінювали небезпеку, пов’язану з ковідом, по-різному реагували на її наслідки.
Ось саме це й цікаво. Давайте сконцентруємося на тому, як різні країни відреагували на цей виклик — і де тут Україна: вона добре відреагувала, чи неналежним чином?
На самому початку пандемії практично у всіх країнах були проблеми. Тому що ніхто не знав, скільки це буде тривати. Всі очікували, що це буде 2-3 тижні, максимум місяць — і після цього все буде відновлюватися. Але з часом виявилося, що ситуація абсолютно не така, як виглядала з самого початку.
Тому ми можемо виділити два основні типи реакцій. Перший — це дуже жорсткі обмеження, які одразу вводилися в рамках карантину, жорсткий локдаун. На сьогоднішній день ми бачимо, що жорсткий локдаун періодично вводиться в різних країнах — у тому числі в Ізраїлі, і в країнах центральної і східної Європи. Це одна із моделей, як припинити поширення коронавірусу.
Що стосується інших моделей — ми можемо говорити про так звану “шведську модель”, де мова йшла про забезпечення санітарно-гігієнічних норм, але практично нічого не закривалося. Хоча потім Швеція визнала, що, очевидно, треба було рухатися трохи іншим шляхом.
Що стосується України — то ми бачимо фактично три типи реакцій. Спочатку ми пішли на жорсткий локдаун. І це, з моєї точки зору, було неминуче. Далі сьогодні ми можемо говорити — чи треба було тримати цей локдаун довше. Але це вже питання для обговорення. Потім ми перейшли до так званого адаптивного карантину.
Але наша проблема полягала не тільки в тому, які ми запроваджували обмеження, а в тому, як ми їх виконували.
Давайте чесно: обмеження, які запроваджувалися у рамках адаптивного карантину і карантину вихідного дня, м’яко кажучи, не дотримувалися в Україні. Тому з одного боку начебто формально ми запроваджували правильні заходи. Але з іншого боку, ефективність реалізації була, з моєї точки зору, порівняно низько.
Пане Ігорю, ми запитали людей на вулицях Києва, чи готові вони до нової хвилі карантину. Люди переважно матеріально готові до якихось обмежень. Але морально — не готові. Прокоментуйте, будь ласка: чи готова країна до нових обмежень?
Питання не в нових обмеженнях. Питання в тому, які будуть ці обмеження по своїй глибині і жорсткості, і скільки вони триватимуть. Знову доведеться перейти на більш академічну мову: всі країни шукали компроміс або певний баланс між необхідністю захищати здоров’я і життя людей — і підтримувати економічну активність. І цей захист залежав, звичайно, від фінансових можливостей країни.
Якщо ми згадаємо останній план “врятуємо Америку”, запропонований новим президентом Джо Байденом — то вартість його складає $1,9 трлн. Це космічні за українськими мірками гроші. І тут, очевидно, ми можемо говорити про підтримку державою свого населення і економіки в цілому.
Що стосується безпосередньо України, то ясно, що ми не можемо витрачати такі гроші: у нас їх просто немає. І тому для того, щоб пережити можливу хвилю — дай Бог, щоб те, що сьогодні відбувається на Західній Україні, не перетворилася на загальну проблему, щоб вся Україна не перетворилася на червону зону. Нам доведеться багато на чому економити.
Ясно, що на сьогоднішній день пандемія — це гра вдовгу. Це не те, що можемо вирішити сьогодні раз і назавжди. А це той чинник, який впливатиме на наше життя щонайменше у середньостроковій перспективі.
Давайте спробуємо розібратися: як різні групи населення адаптувалися чи не адаптувалися до життя під час пандемії. Що стосується бізнесу: чи ви бачите, що бізнес вже, в принципі, звик працювати в цих умовах?
За результатами нашого дослідженнями умовно поділили весь бізнес на три великі групи. Перша група — це бізнес, який закрився, який просто не зміг працювати у нових умовах. Мова йде перш за все про мікропідприємства, малі і частково середні, пов’язані з торгівлею, наданням якихось послуг, які були пов’язані з туристичною галуззю у широкому розумінні — цей перелік можна продовжувати.
Друга група — це бізнес, який намагався, не змінюючи свою бізнес-модель, перейти на пропозицію нових товарів і послуг. Скажімо, торгівля “на винос”, обслуговування в онлайн-режимі і надання якихось послуг, які традиційно були присутні на ринку — але, можливо, не були такими популярними раніше.
І, нарешті, третя група — це бізнеси, які почали життя спочатку. Які почали шукати своє місце у нових умовах, розробляти нові товари і продукти.
Таким чином ми маємо реакцію бізнесу на пандемію.
Якщо подивитися на те, хто виграв і те, хто програв — ясно, що перш за все програли ті, хто зміг перейти на онлайн-роботу. Ясно, що програють ті бізнеси, які фізично не можуть перейти на онлайн-діяльність, тобто різного роду виробництва, промисловість, певною мірою сільське господарство.
Але водночас є бізнеси, які виграли.
Ми бачимо за результатами 2020 року сплеск будівництва в країні, і це не тільки програма “Велике будівництво”, а й сама галузь дуже динамічно розвивається. Ми бачимо розвиток цифровізації в країні з усіма відповідними наслідками. Ми бачимо певне відновлення роздрібної торгівлі. Мова йде не тільки про фармацевтичні товари, а й про будівельні товари. Багато людей під час пандемії почали займатися домашніми справами, у тому числі будівництвом. Також можна говорити про різного роду комп’ютерні товари — програми і “залізо”. Оскільки перехід на онлайн-діяльність вимагає відповідальної технічної підготовки.
Тому ситуація дуже строката. Ситуація дуже різноманітна.
Але зрозуміло, що пандемія стала дуже суттєвим випробуванням для української економіки. За даними Національного банку, про які я говорив, ми впали приблизно на 4,2% — і це суттєве падіння в Українських масштабах.
Пане Ігоре, якщо казати не про бізнесменів, а про найманих працівників — чи вдалося їм накопичити якісь заощадження? Чи вони навчилися швидко реагувати на зміни на ринку праці? Чи є щось про це у вашому або інших дослідженнях?
Ми, чесно, кажучи, не дивилися на такому детальному рівні. І одразу хочу сказати, що кожен виживав, як міг. І якщо подивитися на статистику ринку праці, то з одного боку, ми бачимо зростання безробіття в Україні, а з іншого, якщо ми подивимося на різних кадрових агенцій, то попит на робочу силу також існує. Тому маємо таку традиційну проблему — з одного боку є попит на робочу силу, з іншого — не всі вакансії у нас заповнюються, хоча безробіття і зростає.
Є розрив у кваліфікації людей, які є на ринку праці — і кваліфікацією людей, які потрібні сьогодні нашій економіці.
Ви правильно говорите — це вічна проблема. Ну і, крім того, багато людей займають вичікувальну позицію. Тобто вони хочуть це якось пережити. Ми бачимо, що та частина українських мігрантів, яка приїхала в Україну — їх частина повернулася в місця свого проживання, хоча там також ситуація не дуже проста, особливо в Італії і деяких інших країнах.
Тому ще раз хочу сказати, що ситуація строката, і однозначно відповісти на ваше питання я поки що не можу.
І дуже коротко — від чого буде залежати економічний розвиток? Від вакцини?
Я думаю, що перш за все від вакцини і подолання наслідків коронавірусу. Тому що коронавірус — це не тільки і не стільки економічні обмеження, а це й якість робочої сили, це і проблеми, пов’язані із витратами на здоров’я, і ціла низка соціально-економічних ефектів, які формують те, що називається “людський капітал в країні”.
Друге — це ситуація навколо нас. Ми залежимо від ситуації у світі. Тому зростання світової економіки — це зростання попиту на українські товари. І зрозуміло, що тут мало на що можемо вплинути. Але очевидно, маємо займати більш проактивну позицію.