Я поділяю цю думку. Але є принаймні декілька царин, у яких мені хочеться перенестися думками в минуле – і в ті часи, які пам’ятаю, і в ті, що були задовго до мене, й побачити тодішній світ уповні. Хотіла би побачити, скажімо, яким був Київ на початку ХХ століття; пройтися його вулицями, послухати, як спілкувалися тодішні городяни – всі ті статечні пані й панове, котрих можна побачити на фотокартках понад столітньої давнини; переконатися, чи справді люди тоді були ввічливіші одні до одних і чи направду в місті тоді було годі почути лайку. Було би добре зустріти своїх предків, які тут жили, але яких не знаю навіть із фото, а відтак можу лиш уявляти. На знімках, що дійшли до нас із тих часів, майже ніхто не усміхається, а мені хотілось би побачити людей, які жили за століття до нас, у всій повноті життя: радісними, щасливими, схвильованими й усміхненими.
Хотіла би побачити прекрасний лівий берег Дніпра ще зовсім не забудованим – цей безкраїй простір, обрамлений лісом, а правий берег – вільним від нинішньої хаотичної забудови й повним свободи; місто, яке знаю з акварелей Тараса Шевченка. Хотіла би пройтися Подолом між тих будинків, які не збереглися до наших днів, або тих, що сьогодні стоять пусткою, скорше чи повільніше руйнуються, нікому не потрібні (або, знов-таки, потрібні забудовникам під знесення). Хотіла би побачити Київ як місто церков, яким він був колись. Зайти у величні храми, що їх підірвали більшовики, а також у церкви, спалені під час війни. А ще – поблукати лісами, яких довкола Києва дуже багато, й переконатися, що їх ніхто не вирізає і не вивозить фурами деревину в невідомому напрямку, що посеред лісів за ніч не виростають височенні п’ятиметрові паркани, за якими розпочинається чергове незаконне будівництво, і – найголовніше – що в лісах вільно живуть розмаїті звірі: косулі, олені, лосі, зайці, рисі, лисиці, вовки, білки й не лише вони – і тут їм добре, тут їхній безпечний дім. Мені неймовірно бракує цього знання, часом аж нестерпно.
У моєму дитинстві щось із цього всього почасти ще було. На околиці Києва в лісі ще можна було побачити лосів і, виявивши сліди диких кабанів, оминути їхні улюблені території. В лісі були спеціальні годівниці для косуль, куди лісники взимку накладали сіно. Було значно більше розмаїтих птахів, не було роз’їжджених джипами широченних доріг, були просто стежки – і так було добре. Ми теж, зрештою, були витриваліші й здоровіші, покладаючись у прогулянках лише на власні ноги – як і безліч інших людей, котрі вирушали до лісу. А тепер у лісі неподалік мого дому на околиці Києва давно немає ні кабанів, ні лосів. За минулі десять років я лише раз бачила тут зайця, на одне літо в озері поселилися бобри, але потім зникли, і чула, що десь є лиси, – ото й усе, якщо йдеться про більш-менш великих звірів.
Колись у Карпатах моя подруга-біолог пояснювала мені вплив вторгнення техніки в екосистему, в якій її раніше ніколи не було, на дуже простому прикладі. «Коли в горах проїздить трактор, звірі відступають на понад два кілометри від місця, де він проїхав». Очевидно, що чим більше стає техніки в наших природних середовищах, тим далі доводиться відходити звірятам, щоб почуватися у відносній безпеці. І неймовірно боляче усвідомлювати, що в Україні таких місць відносної безпеки для звірів стає з кожним роком усе менше.
Пригадую, коли вісім років тому я гостювала у друзів у польському місті Бєльсько-Бяла, була вражена, що околиця міста має статус природного заповідника. І що тут можна побачити, скажімо, оленів, які живуть неподалік від людських жител, що межують із лісом. І що їм не страшно жити так близько від людей, а навпаки, добре і спокійно. Згадую, що саме в Польщі я бачила в дикій природі сарну і ніколи не бачила її в Україні... Зазираю у Вікіпедію і виявляю, що в усій Україні нараховується 53 національні парки та 19 (лише 19!) природних заповідників, тоді як у значно меншій Польщі є 23 національні парки і 1498 (так, тут немає помилки: майже півтори тисячі) природних заповідників!
Часом у фейсбуку бачу відео з дикими кабанами, які розгулюють околицями, скажімо, Вроцлава або Варшави... Мене це вражає. Особливо на контрасті того, як в Україні щовесни починається одне й те саме: спалювання трави на луках, коли гинуть ті нечисленні малі звірята й птахи, які все ще не усвідомили небезпеки життя поруч із людиною. І на контрасті того, коли у великих українських містах якісь звіроненависники труять котів і собак, – і їх ніхто не шукає, і, відповідно, їхні вчинки залишаються безкарними. Лише фейсбуком гуляють фото зі снігом червоного кольору і попередженням до власників звірят, що це отрута. І ніхто не встановлює штрафів ні за випалювання трави й нищення екосистеми, ні за свідоме винищування псів чи котів. Наші звірі не приходять до людських жител, а якщо в місто випадково забреде лось, його врешті зіб’є на трасі якесь авто – і помчить собі далі у своїх «невідкладних справах».
Тому мені часом страшенно хочеться перенестися в час, коли й на наших землях звірі почувалися вдома, захищено – настільки, як може почуватися в безпеці звір. І чим ближче до часу, коли почне горіти трава, тим це відчуття сильніше. І чим більше звірята страждають від діл рук людини, тим мені стає нестерпніше.